«Упирався, аж поки руку не відірвало»

Хата 51-річної Лідії Литвиненко, з Данилівки Менського району, на краю села. Увагу привертає новенький паркан з горбилю (обрізів сосни з корою). Такі ж симпатичні перегородки і в дворі. — Зять Сергій зробив. Він майстер по дереву. Був, — тяжко зітхає Лідія Миколаївна. — Інвалід тепер. Руку відірвало на дробилці на роботі.


Лідія Литвиненко біля хвіртки своєї садиби

«Там виходу не було: або руку, або пів зарплати»

Нещасний випадок стався 27 березня в Корюківці. 27-річний Сергій Кубрак працював на своєму робочому місці на дільниці з переробки деревини АТ «Слов’янські шпалери — КФТП». Чоловіку відірвало ліву руку.

— Там виходу не було. У них же зарплата від виробітку залежить. Зробиш ловко —і зарплата хороша буде. Коли застряє обрізок, його або рукою дістають, що небезпечно, або спеціальним крючком. А крючок псує ленту. Порвалась — півзарплати знімають, — пояснює Лідія. — Руками висмикують.

Він каже, якби не відірвав руки, його б усього туди втягнуло. Це ж лента.

Співробітники на своїх місцях працювали, гул стояв. Він на своєму станку робив. Палки заклинили між лентою і валом. Поліз доставати, одну витяг, другу не встиг. Руку потягло в дробилку, де обрізки перетираються, кості затріщали. Щоб не затягло всього, уперся щосили. Кричав, кричав, а ніхто не чув. Помітили вже як відірвало. Тоді все зупинили.

Потрощену відірвану руку витягли. Якби до Києва довезли, там пришили б. Робоча вона була б чи ні, але на місце б поставили. Але Серьожу не взялися везти. Велика потеря крові. Дивно, що свідомість до самої лікарні не втрачав.

У больниці лежить, бідний. Обрізали клапті, руку по плече. Кажуть, сам винен. Це наче він спеціально поліз і відірвав.

По бумагах виходить, що в зятя на утриманні нема нікого. Хоча дружина Маша й двоє діток, розписані офіційно. Той чоловік, що головний на Корюківській фабриці, він хороший, лікарні допомагає. А тут виявилося, що він і не при чому, директор на деревообробці інший.

Роки два Сергій працював на корюківській фабриці технічних паперів.

З вересня деревообробка відділилася. Раніше, дочка казала, як попадаєш отак, підприємство зразу гроші виплачує, лічишся. А ці сказали, щоб чеки збирали. І ще невідомо, чи ті гроші будуть повертати.

Зять з Холмів, там вони й живуть. У Корюківку на роботу возили. Маша вдома з дітьми сидить. Меншу, Яну, в дитсадок не забрали. Старшому, Олежку, 8 років. Інтернету нема — табличку множення учать, пишуть. Читають, переказують. Не страшно, що через карантин трохи в школу не походить. А як колись діти вчились? І нормальними повиростали.

З чоловіками не щастило

Лідія Миколаївна живе в крайній хаті з народження. Батьки тут жили, і дід з бабою.

Батьків поховала, дочка в Холмах.

— Все життя сама, — спирається на дерев’яний паркан. — З чоловіками не щастить. Дочку Машу для себе народила. Батьки поховали брата мого, помер від раку, і мене заміж нікуди віддавати не хотіли. Я й не рвалася. Мо’ вибаглива була: батько покійний хазяїном хорошим був, а чоловіків по батьку шукають. Такі не зустрічалися. Мені 24 було, трапився один, білорус Сашко, приїхав на заробітки, як будівельник. А де тільки не був, все шукав легку роботу. Найкраще язиком плескав. У Менському зоопарку він на обез’янках працював, а я на хищному відділі. Отак і познайомилися.

Що я завагітніла, він знав, а про те, що дочка народилася — вже ні. Видворили з Менського району за погану поведінку. Може, назад в Білорусь, не знаю. В декрет пішла, з того часу його не бачила. І на краще. Вдвоє старший, йому 41 тоді було, а це вже, може, і в живих немає.

Маша зроду про папу не питала. Баба з дідом підростили, поки я в зоопарку ще працювала. Їздила щодня велосипедом до Мени. Дев’ять років проробила, оце і весь робочий стаж. Батьки сказали: «У колгосп завжди вправишся». Вони в колгоспі були різноробочими. Так і було: батьки на роботу, а я вдома — на роботі і з дитиною. Поки колгосп не розпався.

«Нема тепер помошніка»

Моя Маша пішла в Чернігівський професійний будівельний ліцей. Там з Серьожею познайомились. Рік не довчилась, народила внука. Забрав він її до себе в Холми, до мамки своєї.

А розписались, коли вже другою дитиною вагітна була. Зять спершу в свойому лісгоспі працював. А дітки маленькі, гроші треба. Пішов у Корюківку на більшу зарплату.

Жалко так, молодий зовсім. Дома майстерня в нього, любить по дереву робити. То кровать змайструє, то інше. Як вони тепер будуть, не припиняє журитися жінка. — Сарайчик мені он зліпив. Упав старий хлівець з ракушнику, і корівки ніде тримати було. За день побудував, на другий раз приїхав обгородив його. Забор один поставив, ото другий, з шиферу. То дров приїде напиляє, то ще що допоможе. Нема тепер помошніка.

Субсидії нема, від газу відмовилася. Топлю дровами. На цю зиму Серьожа напиляв, а що я наступної зими робитиму? Грошей, щоб купить, не маю.

Піч не викидала. З нею економно, аби дрова. Води нагріти в чугунах — вона там гаряча й стоятиме. Топлю через день, в обід уже борщик свіженький там стоїть: Голубчики поставить, м’ясце зтушкувати. І хліб пекла. Зараз мука скінчилася, і ніколи, корова багато часу займає. Молоко здаю по 5 гривень, і паї, 14 тисяч на рік. Оце і весь дохід. А тоді город піде.

Город у Лідії Миколаївни перед хатою.

— Як на городі працюю, зупиняються, питають де там хтось живе. А я все життя на окраїні, сама погано знаю. До центру села пішки хвилин 20.

Чую як лисиці під двором гавкають, не так, як собаки. Скільки квочок вже перетягали. Зараз курей випускаю, поки сама в дворі пораюся. Зайці яблуні обгризають. Двоє собак всю ніч не втихають. Ліс поряд. Косуль побільшало, а лосів давно не бачила. Кабани не вибувають: кукурудзу ж садять, чого б їм не жить. Бобри там далі в селі живуть, на ставку.

Олена Гобанова, тижневик «Вісник Ч» №16 (1770), 16 квітня 2020 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.