Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям о людях » Глиняну підлогу підмазувати треба щосуботи. А солом'яну стріху вже не залатаєш
УБП


Home net

Глиняну підлогу підмазувати треба щосуботи. А солом'яну стріху вже не залатаєш

У хаті під стріхою і з глиняною долівкою в центрі села Нові Млини Сновського району живе 76-річна Варвара Талаш. Дах її будинку критий соломою.


Варвара Талаш біля своєї хати

«Глину ще спробуй знайти»


За сіньми кімната, одна. Начиння небагате, майже півкімнати займає піч з широким поликом.

— То моя спальня, — жартує Варвара Григорівна. Долівка вкрита тканими смугастими половиками, між ними зіяє глиняна поверхня.

— Лінолеумом ніколи не застеляли?


— Нащо? Може, батько покійний і думав коли поміст робить, але не встиг.

Підлогу глиною підмазувати треба. Добре, якби щосуботи. Я вже не щотижня, а коли не полінуюсь. І глини ще спробуй знайди. В землі тут нема її, щоб копати. Колись за полем глина була — переорали все. Десь ото якась хата стара, що піч розвалилася, — там хлопці колупають, і я собі беру.

Розвести водою, і щіткою або онучкою: мочаю в рідку глину і мажу. Розмазав так добре — воно і сохне швидко, п’ять хвилин, — завіряє жінка. — Пісочком жовтеньким ще треба притрусити. Ось мені вже підмазати треба. Піду до Маші Паращиної, навпроти неї хата, там грубу робили. А піч і глину ту виперли під забор. Кому хочеш брати можна.

«Хіба втопиш, як воно на тебе дивиться?»

— Миші глиняну підлогу дірявлять, лізуть у хату?

— Які миші? — здивовано озирається жінка.

З усіх закутків за мною пильно спостерігає не одна пара очей.

— Ой, котів моїх понапужували, — бідкається Варвара Григорівна.

Житло з хазяйкою ділять дев’ятеро котів. У будь-який час, на свій розсуд, чотирилапі співмешканці можуть зайти в хату погрітися чи поїсти. Для цього в обох вхідних дверях внизу є маленькі отвори-дверцята для котів.

— Дев’ять моїх, — поправляє Варвара Григорівна. — А ночувать і сусідські пруться. В мене ж хата не на коробочці, а під соломою. От і залазять попід кришею грітися. Да ще ось, — показує на котячі ходи, — двері повирізала.


— Через ті отвори в дверях не холодно?

— Ні. Ось же ширми висять, — опускає жінка прикріплене над дверима покривало.

— Горшки їм в сінях поставила, як хто полінується надвір вибігти.

1700 гривень пенсія, і вся на котів, — зітхає Варвара. — Кішка привела котенят. Якби ж удома, я б потопила чи закопала сліпими. А вона десь їх народила, підростила і мені поприводила. Вилупатих котів нікуди вже не дінеш.

Взагалі-то взимку чотири градуси тепла в хаті буває. А мені яка біда? На печі тепло. Свіжий воздух, дихати легко. Хата, звісно, холодненька, а що її грітиме? Позаду ні хат, ні будівель — городи, далі річка Снов. Хотіли колись купити, питають: «Це у вас хлів?» «Та ні, — кажу, — будинок мій».

На Хрещення батюшка купатися підбивав, я вже не пішла. А пірнали молодиці наші і з Лосевої Слободи мужчини. Ну їх у баню. Я купалась і в березні, і в листопаді, то мене моржем звали. Влітку два місяці жарота стояла, а в мене ноги хворі. А ще мужчин повно, а в мене купальних принадлежностей нема. Річку знаю і по дну, і по верху, як плавати і пірнати. Добре плавала. До мене внуки, племінниці приїжджали.

Приставали кавалери, була хата — залишився хвіст


— Бачите ж, яка оселя, — запрошує всередину господиня. — Чимало вже в ній прожила. Не знаю точно, наче в 1933-му її строїв батько. Ще після війни щось добавляли. Піч робилась, коли мені було 5 років. Вже осіла, я її не перероблювала. Будинок інший вигляд мав, а батько його відписав сину свойому. Дак після батькової смерті він одірвав більшу половину і вивіз. Собі построїв у другому місці. А ту, що кусок батькової, примонтірував собі онук, він сам у Києві живе. Цей хвостик на мене, сестру і на матір залишився. Всі вже повмирали, одна я осталась.

У мене дітей ніколи не було. Бахури були, а заміж не ходила. Молодою в лікарні в Щорсі лежала, легені лікувала — начепивсь один. Жонатий. Трохи ми з ним поліпили, а тоді одкинула: «Пішов вон, ти мені треба?» Тоді годів через 12 на фермі ветеринаром робила, начепилось тож порося двоноге. То я так хлопців називаю. Не тільки ж до мене ходив. В одної там діти, друга, здорова дівка, дояркою робила. І ще там до одної. Ходити ходив, да матка йому не розришала ніякої брати. І хлопець той повісився, у 30 років, в своїй хаті на батьковій кроваті.

Поки говоримо, коти заходять-виходять з хати, деякі прикладаються до мисок на долівці, інші нявчать, вимагають смачнішого.

— Не хата, а хтозна що, — прискіпливо обходить свою оселю Варвара Талаш. Коти не відстають. — Глянь, там, де відрізана, вже одривається, розпадається. А я робить не подужаю. Вже її не ремонтувати, а трактором зрівняти.

Трубу теж переробляти треба. Хоч би помазати її — то ж на хату треба лізти, — жаліється бабуся. — Сажу от витрушувати.

Солом’яна стріха сіро-бурого кольору.

— Стріха отам уже падає, — бідкається жінка. —- А там солома продралась. Я трохи мішками салафановими затулила. Взагалі-то солома товстим шаром і щільна, щоб ні дощ не проривався, ні горобці б не пролізли. Але вже поробились дірки. Ночви поставила, каструлі, чугун. Ото лізу, воду зливаю, щоб стеля не впала. І вже на горищі всі мотаються: і горобці, і коти їх ловлять, їдять, мабуть, і миші. Ну її в баню, тую хату, скоро вже в другу піду.

Під хатою черемха, теж стара і розчепірена.

— А як цвіте, то тиждень-два так пахне, — мрійливо каже Варвара Талаш.

Олена Гобанова, тижневик «Вісник Ч» №10 (1764), 5 березня 2020 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Варвара Талаш, Сновський район, людські долі, «Вісник Ч», Олена Гобанова

Добавить в:


ЦентрКомплект