Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям о людях » «Повезло Тоньці із Сашком. Такого чоловіка — та й кожній жінці»


«Повезло Тоньці із Сашком. Такого чоловіка — та й кожній жінці»

Так у Макошиному Менського району говорять про родину 83-річного Олександра Слабишева та 59-річної Антоніни Хмельницької. Вони й самі вважають себе щасливим подружжям. У Сашка де другий шлюб, у Антоніни — третій. Люблять одне одного, бережуть. Ростять двох Тонших онуків Нікітку та Вітька.

І не розуміють, як могли жити одне без одного, історія їх кохання варта серіалу, а доля кожного — хоч роман пиши.



Він

Олександр у Макошиному, як кажуть, на розрив. Він знаний на все селище електрик. Працює у місцевому комунхозі.

— Я сидявий, — розповідає свою історію чоловік. — Не місцевий, з Запорізької області. У макошинській зоні відбував покарання.

Працював у міліції, в ОБХСС — відділі по боротьбі з розкраданням соціалістичної власності. їх боялись, як КГБ.

Історія така. Була труба, по якій з Лисичанського заводу на Персон качали солярку. Трубу ту перекрили. А от у вигинах паливо залишилось. Спеціалісти навчились його звідти діставати. І мене загітували. Це дев'яності. Грошей нема. Двоє дітей годувати треба. От я і погодився. Раз, другий — затягле. Вирішили, що останній раз сходимо. І на цьому — все. Там нас взяли. Цілу банду накрили. Мілька десятків було зав'язано. І керівництво. Страх. Я ще три роки у бігах був. Одне, що сидіти не хотів. А інше — боявся. Могли і вбити, щоб зайвого не бовкнув.

— Як вдалося втекти?

— Я ж працівник міліції. Хто особливо пильнувати буде. У кімнаті мене хлопець охороняв. Заснув. Я тихцем і вибрався. Всі ходи-виходи знав.

Друзі допомогли зробити документи, бо був ще радянський паспорт. І я поїхав до Росії.

Працював вантажником на Центральному ринку в місті Ульянівськ. Трудився у азербайджанців, які олією торгували. Хто мене, людину, яку розшукував інтерпол, на хорошу роботу візьме.

А потім вийшло так, що електриком там же влаштувався. Метикував в цій справі. За освітою інженер-механік.

— Як вас упіймали?

— Рік я сидів тихо. Боявся. Потім боятися набридло. Вже аж хотів, щоб мене упіймали. Самому здаватись соромно. Вдома дружина, діти, а поїхати провідати чи навіть обізватись до них не можу. Батьки вже старенькі. Боявся, що помруть, а я й на похороні не побуваю. Такий тягар на душі.

Усе вирішив випадок. Переходив дорогу у невстановленому місці. Мене зупинили. Попросили документи. Пробили по базі — я у розшуку. Арештували. Та я тому навіть радий був.

Пройшов суд. Всім дали по десять років. Ми роз’їхались по зонах. Так я потрапив у Макошине. Відсидів шість років.

Випивав трохи, і мене сварили. А наркоманам — нічого. Обурююсь, чому так. А від них, кажуть, запаху немає. Я не мовчав. Почалися конфлікти. Треба було якось вийти у село на поселення. Тоді й попросив товариша, щоб він жіночку підшукав. Як одружуся офіційно, мене випустять. Згоден був і на фіктивний шлюб.

Вона

— Сашко у мене третій чоловік, — розповідає про свою долю Антоніна. — Уперше заміж вийшла у 18. Любов страшна. Він і зараз у Макошиному живе. Олександр Ребенок. Фермер. Сонячну електростанцію поставив собі.. Я у нього не перша, і навіть не друга, та й не остання дружина була. Не пив, та людина дуже важка. Батьки були категорично проти наших стосунків. І вдома закривали, і це пускали. Ми таємно зустрічалися. Залишали записки одне одному у дуплі старого дерева. Романтика.

Батько мене у дитинстві жодного разу не вдарив. А за цього так відлупцював, що й сліди від ременя на спині лишились. А тоді сказав: або кидай його, або йди з дому. Я зібрала речі і пішла. Так ми й почали жити разом. Потім син Сашко народився. Та прожили всього п'ять років. Не витримала, і повернулась до батьків.

Другий чоловік, як і нинішній, із зони. Точніше тоді колонія-поселення було. Його на рік за несплату аліментів посадили. Михайло Хмельницький. З цим теж шалене кохання. І з першого погляду.

Був майстром-закрійником. Увесь район його знав. Шив усе, окрім суконь. Працював у домі побуту. Брат мій костюм у нього замовив. І я пішла забирати. Як побачила, так і закохалась. Красивий був. Випивав щоправда.

Я змалку рибу ловила. І він до того діла пристрастився. Уже біжить з роботи додому, разом на рибалку. Забув і за п’янку. Так все добре у нас було. Хату почали будувати.

Працював на заводі. Та у дев’яностих завод закрили, лишився без роботи. І вирішив бізнесом зайнятись. Не знаю, що й до чого, але багато грошей винен був. На той час 15 тисяч доларів. Розпився знов. Міг тижнями не з’являтись. До мене й бандити приїздили. Погрожували спалити. За три роки стільки натерпілась, що й досі не відійшла. У мене багато страхів: і закритого простору боюсь, і коли багато людей. Далося взнаки таке життя. А потім Михайла забили до смерті. І знову лишилась сама.

Чотири роки одна. А тоді з Сашком зійшлись.


Вони

— Я у санаторії протитуберкульозному працювала, — продовжує Антоніна. — Його закрили, мене скоротили. Заробляла тим, що брала квартирантів, а влітку відпочивальників. Річка ж Десна під двором.

І вийшло так, що нікого не було якраз. Тут пропозиція від знайомого: не хочеш заміж вийти? Погодилась не так за гроші, як через те, щоб не лишитись одній. Це був 2004 рік.

— Вона тоді ще худенька, ізящна була, — притискає дружину Олександр.

— Познайомились, поговорили. Не сказати, щоб закохалась, але й відрази не було. Нормальний чоловік. Після того була одна коротка зустріч. Через товариша передала, що згодна. І утретє побачились, коли заяву до РАЦСу подавали.

— Гроші з квартиранта-чоловіка брали?

— Що з нього візьмеш? Платити, скільки треба, не міг. Які заробітки у зоні? Та він чесно, що заробить, ніс додому. Бувало, що мама його по 50 гривень висилала.

— Скоро почали жити, як чоловік і дружина?

— Тоня мені якось швидко подобатись почала. Все до неї залицявся. Та вона не одразу піддалася.

— Мати його була за наші стосунки. Живи там, вертатись у сім’ю нікуди. А коли вже Сашко звільнився, почала іншої співати. Вертайся додому, тебе діти чекають.

— Я був між двох вогнів. Лишись тут — для дітей буду поганий, поїдь — Антоніну зраджу. Та я обрав дітей. Син на той час школу закінчував. Потрібно було допомогти влаштуватись у житті.

— Поїхав і слова не сказав, — і досі ображено, наче це було вчора, говорить Антоніна. — Я здогадувалась, що так воно і буде. Запитувала, а він все: я тебе не кину. Та потім мене сповістила подруга: твій Сашко поїхав.

— Повернулись до колишньої дружини?

— Більше до дітей. З жінкою то жили, то нежили.

— З Тонею у цей час спілкувались?

— Жодного разу, — за чоловіка відповідає Антоніна. — Я мамі його поподзвонила, попоплакала. Просила, щоб хоч голос його почути, поговорити.

— А я не знав, що їй казати. Обманювати не хотів, а правду казати не можна.

Це тривало півтора року. Не знаю, як пережила їх. Врятувало тільки те, що буквально одразу після від’їзду Сашка попросився до мене квартирант. Три роки жив. Ми й досі спілкуємось. Морально мене дуже підтримав. Та й матеріально теж. За тиждень сто гривень платив. Це були великі гроші.

— Як зійшлися знову?

— Дітей влаштував. З колишньою дружиною не вжились. Подзвонив до Тоні: «Приймеш?» Вона: «Приму. Я тебе не виганяла». Так я й повернувся до Макошиного.

— Коли приїхав, ще півроку випивав. Ми сварилися, й добре так. На заводі у Мені працював. А там якось всі пили.

— Мені таке життя набридло. Поїхав у Чернігів. Закодувався. Відтоді хіба чарку вина чи коньяку випити можу. Треба, звичайно, самому захотіти. Як бажання нема кинути, лікар не допоможе.

— Тепер тільки й можу сказати, що жити почала, — дивиться на свого Сашка Антоніна. — Не п'є, заробляє. Мене й онуків моїх жаліє. Мати їх півроку як померла. Тепер і син, і хлопці з нами. Син з невісткою випивали. Та після її смерті син горілку кинув, як побачив, що від того може бути. Тепер старається. Працює для дітей. Але важко. Бо вже півроку пройшло, а ми й досі не можемо на малих пенсію оформити. їх старший брат, син Віки від першого шлюбу, живе з іншою бабусею. Доки вона не оформить документи, і нам зась. От такі закони.

— Кажуть, заміж беруть одних й тих самих. А ви аж тричі там побували. За що чоловікам подобаєтесь?

— Вона відкрита. У нас немає секретів одне від одного. І до грошей не жадібна, не пиляє ніколи. Скільки є, стільки є. Просив у Бога дати жінку, у якої були труднощі, щоб вона розуміла мої труднощі.

Марина Забіян, «ВісникЧ» №1 (1755) від 2 січня 2020

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Макошине, Менський район, Олександр Слабишев, Антоніна Хмельницька, Забіян, ВісникЧ

Добавить в:


ЦентрКомплект