Голова Комарівської громади вправить хребет просто на столі в сільраді

— Кажуть, ваш голова спини править? — питаюся в магазині в Комарівці Борзнянського району.

— Править. І допомагає! — твердять з обох боків прилавку. — Вам треба? То йдіть просто в сільську раду Або в будинок культури.

53-річний Юрій Кантур має незвичне хобі — костоправ. Так звуться знахарі чи умільці, які рятують людей при болях у спині.

Юрій Іванович називає це своє вміння  даром.


За спиною Юрія Кантура - великі й маленькі перемоги жителів його громади

«Наглий западенець»

Кантур став головою громади після перемоги на виборах у 2017 році. До того півроку був комарівським сільським головою. Ще раніше — бібліотекарем. 26 років викладав історію в школі, шість років в Прохорах і ще 20 — в Комарівці.

— Я родом з Рівненської області, «наглий западенець». Сюди занесло разом з батьками, які у 1967 році, після мого народження і закінчення ними сільськогосподарського інституту, приїхали на роботу.

Ніхто в сім’ї ні костоправом, ні цілителем не був. Мама працювала економістом, батько — і в колгоспі, і в райкомі партії. Трохи і сільським головою, тож я — як Буш-молодший, — жартує Юрій Іванович.

Говоримо в бібліотеці, на другому поверсі будинку культури. На першому поверсі працює бухгалтерія, планується переведення і всієї сільради. Тут зручніше і просторіше, є актова зала, зала для засідань, де сьогодні проходили старостинські збори. Шикарний теплий туалет з бойлером для підігріву води (бо на гуртки ходить багато діток).

Кантур бере до рук примірник «Історії України у віршах», яку написав сам. Видав власним коштом, у Києві у 2008 році. 500 примірників. Є ще п’ять книг в електронному вигляді, але нема за що видавати.

Дебют закінчився весіллям

— Як ви дізналися, що вмієте вправляти кості?

— Можна сказати, випадково. Першою, на кому випробував свої здібності, стала майбутня дружина, Галина Михайлівна. Прийшлось женитися, — сміється Кантур. — Але тоді вона була ще сусідкою. Нерв ущемлений був, я витягнув.

Галина з Сосницького району. Вона вчитель математики, — продовжує Юрій Іванович. — Разом вчилися в чернігівському педуніверситеті, але на різних факультетах, і вона почала роком раніше. Тому майже не пересікалися. Зате після закінчення навчання вона, а потім і я, були направлені в школу в Прохори. Дали гуртожиток у селі. Нам було по 28 років, жили через стінку. Якось каже: «Спина болить». А я: «Давай помну». Без задньой мислі! Пом’яв. Там нерв був зажатий. Ще раз пом’яв. Тоді став м’яти регулярно.

— А легше їй хоч стало?

— Казала, що так. Не знаю, може симулювала, — припускає Юрій Іванович.

— Зустрічалися, напевне, рік. Я вже перевівся в Комарівську школу, вона ще там працювала. Одружилися, коли вже жили в Комарівці. А весілля гуляли в її батьків у селі Бутівка Сосницького району. 25 років разом, дякувати Богу. Купили в Комарівці стареньку хату біля моїх батьків, за п’ять років «підшаманили», та й перейшли. Мама, Ганна Юхимівна, ще жива.

Дружина й зараз вчителює. Маємо двох дітей. Про доньку Мирославу «Вісник Ч» писав у 2014 році, коли вчилася на телерадіожурналіста в Кракові. Зараз Мирославі 22, навчання вже закінчено, але в журналістику донька не пішла. Залишилась працювати в Польщі, непогано почувається в готельному бізнесі. Синові Максиму 17, студент НУБіП (колишня сільгоспакадемія).

— Дружина ваша щось таке вміє?

— Коли я негативної енергії набираюся, вона молитвою знімає.

Ні в сина, ні в дочки знахарських талантів не наблюдається.

Швидка допомога на дому

— Галина похвалилася на роботі, до мене почали звертатися колеги. Сидять же постійно згорблені, спини болять. І тут я: швидка допомога на дому. Рятував: там масаж, там вправив.

Звичайно, я цікавився цією темою, читав літературу. Тоді якраз в Україні Микола Касьян* був дуже популярний.

Костоправство, як і заговори, і молитви, підходить не всім. Скажімо, свого батька, коли його радикуліт скрутить, я міг тільки розігнути, посадити в сусідську машину і відвезти до костоправа Василя Непийводи у Григоро-Іванівку. Отой йому помогав. Є інші люди, яким я не підходжу. Якщо двічі нічого не дало, я вже з ними не працюю.

Я допомагаю людині лікуватися. Розім’яв. Масаж легкий, розслаблюючий. Фіксую долонею проблемне місце. Потім робимо вправу. Залежно від того, де негаразд, — або людина піднімає ногу, або заводимо руку зі спеціальною вправою на дихання. Воно — плик! — на місце стає.

«їдьте до лікаря. Я лікарняний не даю»

— На курси якісь їздили? Масажу вчилися?

— Ніколи мені їздити. Інтуїція плюс практика. Сам собі думаєш, яким чином заставити таке зробить, і виходить ось така вправа.

Якщо комусь хочеться релакс отримати, я таким не займаюся. Це, скажімо так, хрест, який доводиться нести, бо відмовити людині не можна.

Грошей не беру.

— Навіщо тоді воно вам треба? — дивуюся.

— Оце я й сам думаю: навіщо? — підтримує Юрій Іванович.

— Багато з людей хочуть показати свій фінансовий достаток і після першого сеансу, як полегшало, намагаються дати гроші. Але ж я знаю, що не доробив до кінця. Тоді ті гроші просто не допомагають, ні мені, ні йому. Частяка таке бувало. То навіщо їх тоді брати взагалі? Тепер пропоную: якщо відчуєте, що я допоміг, то в церкві свічку поставте.

— А скільки найбільше пропонували?

— 200 доларів.

Зараз до мене приїжджають з усіх районів Чернігівської області. Малий бачить, що клишає хто-небудь: «Тату, клієнт йде». Буває таке, що декілька на день, навіть додому приходять. Свої, приїжджі...

— Може, це тому, що безплатно?

— Халява? — не образився голова. — Цілком можливо. Якщо я пройшовся і не відчуваю, що там є проблема, — відправляю додому. Спина від чого хоч боліти може. Часто приїжджають з міжреберною невралгією: чим я тут допоможу? Або десь протягло. Можу м’язи трошки розім’яти, порадити розігріваючий препарат. Усім їм кажу: йдіть до лікаря. Я лікарняний не даю.

А то, дякувати Богу, й місяцями нікого нема. Оце зараз людина тиждень тому була.

— Який пацієнт запам’ятався?

— Привезли жіночку з Бобровицького району. Молода, років 35, зігнута повністю. Зробив спину, розправилась. Нормально почувається, болю нема. Попросив вдома фізичних вправ не робити, щоб трошки «затяглося». Її привіз мій знайомий з проханням «сестру треба пролікувати». А він з багатодітної сім’ї. Проходить тиждень, знову дзвонить: «Сестру можна подивиться?» У нього їх багато. Ну, давай ще одну. Привозить цю саму. Такого в моїй практиці не було, настільки швидко знов скрутило. А воно ж як: не болить нічого — вона давай перед Пасхою хату білити. Поставила стіл, стілець, полізла. І звідтіля гахнулася. На щастя, не зламала нічого. Зробив, сказав: все, ще раз лікувати не буду.

Секунда роботи

— Як ви зараз зі своїми пацієнтами? Зачиняєте сільраду і йдете лікувати? Чи чекають перерви?

— Прямо в сільраді буває. Повиганяю лишніх з кабінету, покладу на стіл... Кушетки ж в кабінеті голови нема. Простиню як свою принесуть, то добре, я такого не тримаю. Це швидко. Стандартний випадок — від трьох до п’яти хвилин максимум. Левова частка йде саме на те, щоб розслабити спину. А сама робота — це секунди. Залежно від стану пацієнта, потім треба приїхати ще. Але якщо попустило, дзвонять: «Можна не їхати?» Та як хочете.

— А нікого не дратує, що ви в сільраді клієнтів приймаєте?

— Ні. Розуміють, що то не з радості людина прийшла, а від болю.

Чимало рихтував колег, голів громад, їх замісників і жінок. Як де на семінарах яких збираємось, то не відмовляюся. Зазвичай в кімнату готелю ходоки йдуть.

— Ви й молитви при цьому читаєте? Чи заговори які?

— «Отче наш» достатньо. Це універсальна молитва. Якщо не допомагає, своє щось добавлю.

— Свічки, святу воду, ще щось таке?

— Антураж. Це треба тоді, як хочуть показати свою крутизну і заробити гроші.

Чоловіки частіше ходять, вони менш терплячі. Кольнуло, стрельнуло — і він тут. А жінок привозять, коли вони вже йти не можуть.

Я точно знаю, що я не зашкоджу. Тому гірше не буде.

— Удома є спеціальний кабінет?

— Удома є підлога. Треба, щоб людина на твердому лежала. Якщо людина хоче, бере з собою простинь. Як ні — палас же є. Догола роздягатися не треба.

Працюю сам. Якщо складний випадок і бачу, що не справлюсь, просто не беруся. Буває, прошу двічі-тричі приїхати. Скажімо, 4-5 дисків зміщено, то максимум за раз можна два. Причому не сусідніх.

«Богдан Бенюк приревнував»

— Василівно, сходи до Степановича, хай знайде «Галицький шлягер» і йде сюди з ноутбуком, — раптом звертається голова до бібліотекарки.

— Є у нас в Комарівці естрадний гурт «Смоляни». Солістка гурту Оля Зеленська. Пісні, що вони співають, — там чимало текстів моїх, — починає улюблену тему. — Я написав вірш, аранжування зробив киянин Ігор Добрянський (з ансамблю «Ван Гог»). І вийшла геть нова пісня «Виряджала мати сина». Цю пісню взяли на конкурс «Галицький шлягер», і вона перемогла, ми стали лауреатами. Але там оголосили, що слова і музика — народні. Не знаю, як Добрянський, а для мене це краще визнання. Друга переможна пісня — «Оксана».

Микола Перець, керівник будинку культури, заносить до бібліотеки ноутбук. «Керівник ансамблю і народний композитор», — представив Кантур. Слухаємо пісні.

— «Оксану» ми з Юрієм Івановичем за п’ять хвилин забабахкали. Абсолютно спонтанно, на старому фортепіано, — пригадує завклуб.

— У Немирові Вінницької області виступали на Дні працівників сільського господарства. Зі «Смолянами» ж, — «понісся» пригадувати бувальщини голова. — Зараз, на жаль, з ними не їжджу. Востаннє разом були в АТО у 2016 році.

Так в Немирові свято вів Богдан Бенюк. Йому кажуть: «Там «Смоляни» зі свої ведучим». Бодя так ревносно до цього віднісся. Він мене не знав, я його. Я був ведучим своєї частини. І от Бенюк так насторожено дає мені мікрофона. Я: «Богдане Михайловичу, для мене велика честь — у ваш мікрофон працювати. Це все одно, що для міліціонера постріляти з маузера Дзержинського». Бенюк заржав, каже: «Работай». Так подружилися.

На распевке у «Смолян» двічі виступав народний артист України Анатолій Матвійчук. Це той, що «А що це було, мабуть НЛО...». Улюблений мій композитор, до речі.

На записах «Фольк мьюзік» з багатьма артистами познайомився. З Віталієм Козловським, Бенюком, Анатолієм Говораком (дует «Світоч»), Ель Кравчуком.

На жаль, на творчість часу нема, — сумує Кантур. — Особливо зараз.

Усім хорошим не будеш

— Юрію Івановичу, фотографії розвороченої Комарівської дороги виставили в інтернеті, буцімто ви її так. Що то за дорога? — переходжу на сумне і я.

— Та в чому тільки мене не звинувачували, — засмутився голова. — Знайшли ми підрядника, який нормально робить дороги. Але, щоб дешевше було, брали старий асфальт там, де він непотрібний, і укладали на жилих вулицях. А це дорога до колишньої ферми. Там був асфальт. Порізали і забрали асфальт на самій фермі. Не хватило трохи. Щоб завершити роботу в термін, добрали трохи біля ферми. Дорога на полі. По ній майже ніхто не їздить. Там чотири чоловіки буквально користуються городами. А на тій, що зробили, — більше 30 жилих хат. І знов не так! Що до городу ті чотири чоловіки по поганій дорозі йтимуть — це погано. А що тридцять сімей вперше отримали асфальтовану дорогу, що ніколи там такого покриття не було, — то мовчать.

* Микола Андрійович Касьян — найвідоміший в Україні костоправ. Мануальний терапевт, народний лікар СРСР, заслужений лікар України.

Олена Гобанова, тижневик «Вісник Ч» №50 (1752), 12 грудня 2019 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: