Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям о людях » «Із Галиною уже б і не було мене. А з Валентиною ще хоч куди, жаліє»

«Із Галиною уже б і не було мене. А з Валентиною ще хоч куди, жаліє»

71-річні Анатолій та Валентина Давидови з Озередів Коркжівеького району разом майже тридцять років. Побралися, коли обом було за сорок. В обох це другий шлюб. І обоє упевнені, що тільки з другої спроби знайшли свою щасливу долю.


Анатолій та Валентина Давидови

«Тільки діти і робота. Не до женихів»


Валентина Федорівна родом з Корюківки. Анатолій Федорович — з сусідніх Озеред. Один час навіть працювали разом на Корюківській фабриці. Та й самі собі дивуються, чого доля звела, лише коли пів життя залишилось позаду.

— Ми з першою дружиною Галиною прожили разом близько 15 років. Нажили чотирьох дітей, — розповідає про себе чоловік. — Особливого щастя у сім’ї не знав. Вона все у мамки сиділа. А вдома нічого не робила. Навіть діти у моєї матері обідали. Що вже про мене казати. Сестри Галини у Росії жили. Все до себе зазивали. І таки ж переманили. Я сказав: поїдеш, то вже назад дороги не буде.

Приходжу якось з роботи — ні її, ні дітей.

— Їздили до неї, просили повернутись?

— Я її не виганяв, то й просити не збирався. Хоча три роки чекав. Все сподівався, мо’, вернеться. Потім дізнався, що вона з другим зійшлася. А на мене чого тільки не казала, що і п’яниця, і бився, і грошей додому не носив.

Отоді й погодився на пропозицію колеги. Вона все хотіла мене з хорошою жінкою познайомити.

Ця жінка була Валентина Федорівна. Вона на той час уже 17 років жила одна з двома дітьми.

— Заміж вийшла у 21 рік, — розпочинає свою історію Валентина Федорівна. — 3 першим чоловіком поїхали до Росії. Там і донечка Ірина з’явилась. Потім — синок. Та жилось мені не солодко. Робота на Півночі важка. Жінки пили дуже. Мені аж дивно було. В Україні так не заведено. Тож і подруг особливо не завела. Та й з чоловіком не ладилось. Працював по вахтах. Цілий тиждень на роботі. А я одна. А на вихідні — на охоту чи на рибу. Та й випивав. Ні помочі, ні ласки. Одне добре — хоч не бив мене.

Чим далі, тим більше моя любов мінялась на ненависть. Уже так його ненавиділа, що мало не вбити готова. Поділилась з сусідкою. А та порадила їхати, якщо вже на таке звернуло. Тож забрала дітей — і до батьків у Корюківку. Чоловік, щоправда, за нами приїхав. Але з ним так і не зійшлися. Діти повиростали. Його й не згадують. Не знаю, чи й живий.

— Женихи сватались?

— Не до женихів було. У мене тільки діти і робота. А чужі діти нікому не треба. Як на молоці опеклась, то й на воду дмухала.

Діти зі мною скрізь були. Сусідка казала, що ти так заміж ніколи не вийдеш.


Уже молодший Олег у армію пішов, Іра вчитися на швачку. Лише тоді я зважилась познайомитись. Подруга нас звела. Я особливо не прагнула. Та вже й не відмовлялась. Прийшла на зустріч з Анатолієм. А увечері Толя до мене у гості прийшов. Та так і залишився назавжди.

— Жили спочатку у корюківській квартирі. Але мені якось незручно. У селі ж власний дім. А тут — приймак. Та й донька Валі, як приїде на вихідні, то все у ванній ховалась. Тоді й умовив
Валентину до мене перейти.

— Розписались. Все офіційно. Я й Толине прізвище взяла. Навіть весілля справили. Посиділи з родичами.

— Не шкодуєте?

— А чого ж? Чоловік в усьому допомагає, скрізь ми разом: й у домі, і по господарству, й на городі.

— З Галиною уже б не було мене, — згадує про колишню Анатолій Федорович. — А з Валентиною ще хоч куди. Жаліє.

Із розваг — телевізор і «Вісник»

В Озередах, де мешкає подружжя, з 67 хат залишилось чотири жилих. Всього 11 людей: восьмеро дорослих і трійко діток.

Магазину немає. Хліб возять аж із Семенівки.

— Окрім хазяйства й зайнятися нічим. Із розваг телевізор і «Вісник Ч» лишились. Ми газету виписали одразу, як побрались. Я «Вісник» кожного разу чекаю з нетерпінням. Все виглядаю, коли привезуть, — говорить Валентина Федорівна. — Як тільки до рук беру, так уже не випускаю, доки останню букву не прочитаю.

Не раз Давидови пробували виграти в акції «Смикни удачу за хвіст!». І от — пощастило. Вони стали першими переможцями тижня. В подарунок від улюбленої газети подружжя отримує набір каструль.

Другий подарунок — покривало — виграв Василь Сальнюк з Шабалинова Коропського району. Вітаємо з перемогою і чекаємо у редакції. Можете приїхати за подарунком самі чи прислати родичів, знайомих, передамо.

Акція «Смикни удачу за хвіст!» тільки набирає обертів. Попереду ще майже два місяці подарунків. Тож не зволікайте і швидше передплачуйте найцікавішу газету області та надсилайте копію абонементів. В акції грають усі, хто передплатив «Вісник Ч» на перше півріччя 2020 року — з січня по червень включно. А ті, хто надішле абонемент на весь 2020 рік, гратиме одразу і в першому, і в другому півріччі.

Тож чекаємо ваших листів за адресою: 14000, Чернігів, вулиця Преображенська, 12, «Вісник Ч». І нехай удача усміхнеться саме вам!

Марина Забіян, тижневик «Вісник Ч» №50 (1752), 12 грудня 2019 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: людські долі, Давидови, Корюківський район, Озереди, «Вісник Ч», Марина Забіян

Добавить в:


ЦентрКомплект