Віра, Надія та Любов листи одержували мішками

П'ятниця, 31 липня 2009 12:46 | Переглядів: 6541

Сестри

Ні-ні, я не помилилася. У мучениць Віри, Надії та Любові, чий день у церковному календарі — 30 вересня, мати була Софія, що означає «мудрість». Я ж про трійню дівчаток Віру, Надю і Любу, яких 3 березня 1968 року народила Олена Соловей із села Горбове Новгород-Сіверського району. У вісімдесяті роки не було, мабуть, газети чи журналу, які б не вмістили фотографію сестер. Довгокосі красуні усміхалися з обкладинки популярної «Радянської жінки», зі сторінок центральних і обласних газет. Минув час. Як склалося життя трійні? Де тепер дівчата? Чим займаються?

«Саме у матері Люба з дочкою»

— Я з дівчатами вчилася в одному класі, — сказала по телефону секретар Горбівської сільради Олександра Петрівна Захарченко. — Минулу зиму Олена Федорівна зимувала у них у Підмосков'ї. Михайла ж Кузьмича вже нема, помер. То дочки й брали матір до себе. Навесні вона повернулася в село. В червні була тут Віра з дітьми, а тепер Люба з меншою дочечкою.
Хату Солов'їв ми знайшли не зразу. Колись потужні будівлі ферм, повз які нам порадили їхати, лежать у руїнах. Мимоволі пригадується анекдот про старого єврея, який у подібному випадку запитував: «Кому це заважало?» Суцільні бур'яни утворили непрохідні хащі, кропива — вище людського зросту.
До хати наша «Дачія» так і не доїхала. Спасибі, на вузькій стежці зустрілася добра людина, яка й направила, куди треба.
— Перша хата зліва, сині ворота, — сказала. —Хвіртку відчиняйте обережно, бо там пес.
На його гавкіт із хати вийшла молода жінка з довгою чорною косою. Люба. А за нею й Олена Федорівна з онукою Женею.
— Могли б нас не застати, —усміхається привітно. — Ми збиралися у справах до Чернігова. Було б зателефонувати.
—Та я вам і торік телефонувала, й позаторік, — кажу.—А ви все відмовляли в зустрічі. То ми оце без дзвінка.
— Заходьте до хати. Ми ось вимкнемо плиту — ікру з кабачків готуємо на зиму. І будемо бесідувати. Заходьте.

«У дородовій відпустці я була тільки три дні»

На стінах затишної оселі фотографії дідусів і бабусь, самих господарів, дочок і онуків. Ще більше в альбомах. Справжній фотолітопис великої родини.
— Я сама з Буди-Вороб'ївської, — каже Олена Федорівна. — Народилася 21 вересня 1943 року. А через тиждень загинув у бою мій батько Федір Курило. А мати померла, коли я закінчувала школу, перед випускними екзаменами. Мене забрав до себе в Білорусію рідний дядько, влаштував на роботу в швейпром. А тоді бабуся написала, що дуже слабує, і я повернулася додому. Пішла працювати піонервожатою в Горбівську школу. Перед новим 1964 роком познайомилася в клубі з Михайлом Солов'єм. Він з армії повернувся, працював у колгоспі водієм. Провів на квартиру, де я жила. А хазяйка й каже йому:
— Якщо дружить, то дружи. Але вона сирота, а сироту обижати не можна.
8 березня 1964 року ми побралися. Трійня народилася тільки через чотири роки, перед цим було два викидні. Що ходжу трійнею, ніхто не говорив. Живіт був великий, але акушерка з Дігтярівки на це казала:
— Багато наїлася.
А я взагалі не могла нічого їсти. Тільки цукерки «Дюшес». У декретну відпустку відправили за три дні до пологів. А вже в районній лікарні, куди мене відвіз Миша, бо почалися перейми, сказали:
— Мабуть, трійня.
О дванадцятій ночі одна за одною з'явилися на світ мої дочечки: Надя, 1800 г, Віра, 1350 г, і Люба, 1450 г. Коли сказали про це чоловіку, він заспокоїв:
— От і добре. Хліба всім вистачить. Молока в мене було багато, навіть чужих діток годувала. А мої баришні, спробувавши соску, ссати маму відмовились. Ще два місяці я зціджувала молоко, давала їм з пляшечки, а тоді й перестала. Дитяче харчування привозила з Ленінграда свекруха, Олександра Семенівна, у неї там родичі. Росли дочки нормально, до року вже пішли.
Ми трійну коляску виписали з Києва. Велика була, важка, у двері не влазила. Пропхнемо боком, а тоді вже кладемо дітей.

«Будемо вчительками»

— На роботу я вийшла рано. Директор школи Євгеній Володимирович Тимошенко дуже мене підтримував, спасибі йому. А доглядати дітей допомагав чоловік. Він тоді вже в плотницькій бригаді працював. Робота піонерважатої відома: піонерські лінійки, збори, дитячі ранки, шкільні вечори, концерти. З трирічного віку на всі заходи брала й дочок. З тих пір вони на питання, ким хочуть бути, відповідали незмінно: вчительками. В школі вчилися добре. Після восьмого класу вступили до Путивльського педучилища. Жили в одній кімнаті в гуртожитку. Часто їздили додому. Ми тримали велике хазяйство: корову, свиней, овець, кролів, птицю. І по 70 індиків було. Коня купили. Чоловік ходив на полювання. У клітці жила зайчиха, а на ланцюзі — лисиця.
На третьому курсі дочки стали колгоспними стипендіатами. Отож після закінчення педучилища повернулися в рідне село. Надя і Віра працювали вчительками початкових класів, а Люба викладала російську мову і літературу.

Листи красуням ішли мішками

— Коли в газетах, а потім і в журналі «Радянська жінка», а далі ще й у «Сельской жизни» з'явилися фотографії дівчат, листи почали йти з усіх кінців Радянського Союзу. Найбільше, звичайно, з армії і місць позбавлення волі. Я сказала:
— Ніякого листування. Хіба що напише сирота. Отому відповідайте. Сироту обижати гріх.
Але чоловіків собі дочки знайшли не по пошті. Любаша познайомилася з Колею на сільгоспроботах, ще коли вчилася в Путивлі. Він сам з Лебедина Сумської області, ветлікар за освітою. Три роки дружили. Надя з Володею зустрілася в Ленінграді, куди поїхала до родичів. А він там вчився у військово-політичному училищі. Сам із Тернопільської області. Вірин Сергій із Ростова, а познайомилися вони в Шостці. Він юрист, працював у прокуратурі в Читинській області. Отак мої дочки зустріли свою долю.
Весілля гуляли 20 червня 1991 року тут, у Горбові, на батьківському подвір'ї. Зразу троє весіль. Гості з'їхалися з усього світу. Ми закололи двох кабанів, так що було чим відбути. Було весело, як і належить бути на весіллі. Ми з батьком раділи щастю своїх дітей, бажали їм любові, добра і достатку. І думали, як же вони житимуть одна без одної? Досі разом, а далі в кожної своя сім'я. Хвилювалися...

Бог послав онучок

— Після весілля Люба поїхала з Колею в Лебедин. Там у нього був свій дім. Забрали з собою собаку Ракету. Хороший був пес, суміш вівчарки з дворняжкою.
Надя з Володею поїхали в місто Клин, де він служив. А Віра — аж у Краснокам'янськ Читинської області, де Сергій працював у прокуратурі. Але їй там не сподобалось, повернулася додому. Потім зятя перевели до Москви, дали квартиру в Краснознам'янську.
Першою народила дочку Оленку Надя. Тут народжувала, вдома, 13 жовтня 1992 року. Люба народила Ярославну 14 грудня, а Віра Сашеньку 27 квітня 1993 року, якраз на Великдень, теж у Горбові. На той час уже тяжко хворіла моя свекруха. Довелося залишити роботу, щоб доглядати за онуками і бабою Шурою.
Дівчата мої на той час ще вчилися на заочному відділенні Ніжинського педінституту. Треба їхати на сесію. Люба Ярославну відвезла в Лебедин чоловікові, а я залишилася з двома іншими. Саша була криклива. Як заведе свою пісню, свекруха—до мене:
— Невже не можна заспокоїти дитину?
Хворіла вона, а тоді й померла, наша баба Шура, царство їй небесне.
А дочки мої зрештою з'їхалися докупи. У Лебедині у Люби виникли проблеми з роботою. Почав хворіти Коля, і вони поїхали в Краснознам'-янськ, до Віри. Надя з Володею тепер живуть у Москві, Віра з Сергієм і Люба в Краснознам'янську.
У Віри в 1998 році народилися близнята — Оленка і Вірочка, 3 березня, як і моя трійня. А 19 травня Женечку народила Люба. Так що в мене вже шість онучок.

Надя з Вірою ще здобули й юридичну освіту. Тепер Надя і працює в Москві юристом. Віра — вихователь дитсадка, а Люба вчителює. Надин Володя — військовий, Вірин Сергії працює в Генеральній прокуратурі Любин Коля теж у Москві. Житті примусило ветлікаря зайнятися торгівлею.
Старші онучки Леночка і Ярославна цього року закінчили школу подали документи в кілька інститутів. Тепер так можна. Куди саме не скажу, щоб не зурочити. Вирішиться все в серпні. Саша перейшла до одинадцятого класу, близнята Женя підуть восени до п'ятого.
Усі гарно співають. На Івана Купала Саша з Леночкою і Вірочкою влаштували в нашому сільському клубі концерт. Зійшлося багато людей, нагородили їх гарячими оплесками, дякували за свято.
— А нам розповідали, які у вас талановиті онуки, — кажу я. — Їх виступ усім сподобався. Кажуть, давно нічого подібного не бачили.

«Летимо додому, як на крилах»

4 грудня 2004 року несподівано помер Михайло Кузьмич. Напередодні вивозив сусідці гній. Стомився.
— Усе розболілось, — скаржився.
А вранці Олена Федорівна попорала корову, напоїла коня, приготувала сніданок.
— Зараз будемо їсти, — сказала чоловіку.
А він раптом присів на відро, що трапилось під ногами, і не обізвався. Помер умить.
Дружина страшенно злякалася. На її руках колись померла мати, потім свекруха, а тепер і Миша.
Коли повідомили дочкам, вони не повірили. Усіх дітей залишили на Миколу, а самі в Горбове. Тепер уже й пам'ятник стоїть на батьковій могилі, а змиритися з його смертю неможливо.
Дві зими з Оленою Федорівною жила тітка з Гірок, а минулої осені дочки забрали матір до себе. Щоліта їдуть сюди, до Десни, де зробили перші самостійні кроки, де росли, оточені батьківською любов'ю. По черзі беруть відпустки і — в Горбове.
— Батько будував цей дім, ходив по цій землі, — каже Люба. — Скрізь бачу сліди його праці. Ще коли він жив, у нас були дні, в які ми обов'язково приїздили в рідну хату. На Новий рік, 8 Березня, 23 лютого, на дні народження мами й тата. У мами їх два — 21 вересня (справжній) і З січня, коли зареєстрували. То ми святкуємо двічі. Летимо додому, як на крилах. Щоб походити по рідній землі, постояти біля дорогих могил, подумати про те, що було й що буде. Це, повірте, важливо. І своїх дітей цього вчимо.
— Після смерті батька Надя і Віра до своїх прізвищ додали і його — Соловей. Тепер одна Соловей-Догляд, інша Соловей-Морозенко.
— Я покищо Ніколенко, але хочу теж додати наше солов'їне прізвище, — каже Люба.