«Закохалася з першого погляду. І на все життя»

Понеділок, 16 вересня 2019 12:11 | Переглядів: 2611 | Обновлено 25 вересня 2019 15:05

Брезгунів у Будищі Городнянського району півсела. Це небагато, невелике село серед лісу спустіло, хати стоять порожні. Але їх будинок знайти легко: він найпомітніший, яскраво-голубий зі ставнями з мереживним візерунком, і дерев’яні лелеки перед двором. Віктор Брезгун зробив таких вже з десяток, аж набридли. Кажуть, приносять щастя.

Віктору Петровичу 73, а Валентині Іванівні 70, разом вони 50 і один рік. Обоє з Будища. Закохалися, коли йому було 17, а їй 14.

— Золоте весілля не відмічали, — каже Валентина Брезгун. — Як і свадьби не було. Розписатися син змусив.

«Два з лишнім роки з загіпсованою ногою»

— У школу з п’ятого класу ходив у Дроздовицю. Вісім кілометрів пішки. На фізкультурі видали лижі. І ми, будняки, поїхали ними додому, щоб назавтра і в школу приїхати. Дорогою біля млина з гори покаталися. А я перший раз, падав і сильно забив ногу. Вдома мати ще й на піч посадила гріти. Пішов запальний процес. Ногу взяли в гіпс і два з лишнім роки пролежав у Добрянському кістково-туберкульозному санаторії для дітей. По пояс в гіпсу, тільки пальці стирчали. Якщо розіб’ється — міняли, новий клали. Ліва нога стала коротша. Інвалідність не оформляв, в молодості навіть у футбол грав за сільську команду. А останні три роки з паличкою ходжу, бо на ногу наступати вже не можу.

У санаторії закінчив 8-й клас, замість парт у нас були ліжка. Гіпс зняли, вступив до чернігівського кооперативного технікуму, вивчився на бухгалтера. А повернувся у село — хлопці засміяли: що то за професія для чоловіка? Юрій Гагарін он в космос полетів (це були 50-ті роки), а ти — бухгалтер! Врешті пішов я доучуватися в школу, в 9 клас. На рік пізніше своїх однолітків. Вже автобусом возили.

— Приїхав він з міста після технікуму, йде вулицею назустріч. Глянула — і закохалася. От правда, зразу, з першого погляду — і на все життя, — кладе руку до серця Валентина Іванівна. — Нікого більше в мене не було й не любила ні до, ні потім. Він особливий.

— То вона повелася на мою чисту мову, — сміється Віктор Петрович. — За три роки в санаторії привчився, там же діти з усієї області були, розмовляли тільки українською. А тут суржик.

— Та йди ти! — ображається Валентина Іванівна. —У мене хватка була — не в якого попало закохатися. Він розумний, в шахах перші місця займав, — продовжує розхвалювати чоловіка.

— Після школи по направленню від колгоспу закінчив у Щорсі музичну школу. Рік відучився і пішов працювати завклубом. Проробив 30 років, — каже Віктор Брезгун.

«Мороз впарив. А вій прийшов з букетом»

— Батьки були проти, щоб ми сходились. Я з бєднєйшої сім’ї. А вони хотіли для сина кращу невістку, багатшу, — зітхає Валентина Іванівна.

Вікторова родина була заможною.

— Батько був майстер на всі руки: і коваль, і столяр, сані, бочки робив. Зруби ставив. Свиней колов. А тоді, як заріжеш кабана, давали шмандєлок сала і шмандєлок м’яса, — згадує Віктор Іванович.

Батько Валентини був пастухом і інвалідом. І трохи печі клав.

— Ми все одно зустрічалися. Після школи пішла на м’ясокомбінат в Чернігів. Згодом зрозуміла, що завагітніла.

Мені було 19. Ні на облік не ставала, ні в декреті не була. Фельдшерку позвали, і вдома на кроваті народила сина. Вчора, 5 вересня, нашому Саші минув 51 рік.

Немовля важило всього кіло вісімсот. Зразу забрали обох до Городнянської лікарні.

У той день ударив мороз п’ять градусів.

— Усі квіти кругом померзли, — продовжує Віктор Петрович. — А сестра Ніна знайшла в когось в Городні і я поніс Валі.

— Такий шикарний букет! Георгіни і гладіолуси. Там проводили на пенсію акушерку, а ніде не було в районі квітів, дак приходили до мене букет просили, — знов радіє Валентина. — Сорок днів в лікарні в Городні лежали, поки синок набрав вагу 2200.

Старалася догодити майбутній свекрусі, аж народила

— Чого дитина з такою вагою народилася? Я не ховала живіт, нічим не перев’язувала. Дату пологів не знала. Напередодні, 4 вересня, ми з Вітею пішли його мамі норму відробляти.

— Усім колгоспникам тоді норми давали, — пояснює Віктор Петрович.

— Картоплю в полі копати. Вручну, під лопату, треба було викопати 50 соток картоплі. Пішли разом допомагати.

— Я вже була добре вагітна. А так же старалася догодить свекрусі. Цілий день там прорачкувала. І наступного дня, зранку, почалися перейми.

— Мама, мо’, й не знала. Воно не здорово й помітно було, що Валя вагітна. Та й осінь, живіт під одягом, — думає чоловік.

— На м’ясокомбінаті всі знали про вагітність. А в селі, може, й не всі, — згодна жінка.

Сина не покинула

— Зараз часто дивлюсь передачу «Жди меня», і так мені на серці щемить. В той час можна було залишити дитину, і ніхто б дуже не судив. Вважалося, що то краще, ніж ростити без батька. Мені пропонували написати, що виховувати сама не можу, а стану на ноги, тоді дитя й заберу. А як там складеться, то таке. І фельдшер, яка пологи приймала, казала: «Валю, зроби так і отак».

А на м’ясокомбінаті навпаки: «Валю, нікого не слухай. Залишайся працювати, поставимо тебе в чергу і квартиру дамо як матері-одиначці, а зразу кімнату». Я була «боєць скота 2-го розряду», з роботи відпускати не хотіли.

І зараз, коли дивлюся ці передачі, сиджу і плачу: а якби я сина в лікарні залишила? і так само переживала б, шукала: де моє дитя?

А тоді так все склалося, що з Вітею зійшлися, і на м’ясокомбінат я не повернулася.

— Узяв я свої шмотки да баян, і пішов до Валі у прийми, — Віктор Петрович несе з кімнати товсті альбоми з чорно-білими фото з минулого сторіччя.

— Всі родичі були взбудоражені. Приїхала з Городні його сестра Ніна й понеслася на батьків, що треба Валю забрать. Тоді свекруха, Ольга Олександрівна сама прийшла і умовила Вітю переселитися до них.

Мій батько був проти, хотів, щоб по-людськи, з розписом і весіллям. А я не наполягала. Молода була, зовсім дурна.

— Про яке весілля можна було казати? — Віктор Петрович знизує плечима. — Я ж тільки почав працювати, в колгоспному клубі, зарплата була 30карбованців.

— У сільраді сказали подавати заяву і чекати більш місяця. Ми це пропустили і прожили так. Дочка Таня народилася через два роки після Саші.

«На все готова була, аби тільки поспати годину»

— Скільки тоді в декреті сиділи?

— Ніскільки. Свекруха сиділа, а я за неї пішла працювати.

— Мама ще працездатна була, і працювати пішла Валя, а на мати трудодні писали. Мати працювала в бригаді, а Валя пішла на ферму, бо там більше платили.

— 22 корови, три рази на добу руками подоїти, — з жахом згадує Валентина Іванівна. — Телят поїли. Самі фураж накладали: скирту привезуть, а ми копиці складаємо. Потім спиною повертаємось, завфермою питає: кому? І доярки, не дивлячись, вибирають. Це щоб кращі копиці собі не понакладали. Бо як добре притоптати, сіна більше твоїм коровам, надої кращі. А платили дві копійки за надоєний літр. Гроші свекруха забирала.

Встаєш о 4-й ранку, йдеш доїти, другий раз о 12-й і ще о восьмій вечора. В перервах — додому, до дітей. Ходила й спала. На все готова була, аби тільки поспати годину.

— Чоловік допомагав?

— Ніколи йому було. Тоді молоді багато жило в селі, клуб весь день працював, перевіряючі їздили.

— Ненормований робочий день, — згадує чоловік. — Хор, концерти готував. Паливо дістань, ремонт зроби. Сам груби в клубі поробив, поли перестилав, фарбував.

А наглядності, лозунги! Єрунду всяку комуністичну треба було понаписувати.

— Клуб з церкви зробили, а він з вулиці його Леніним пообліплював, — сміється дружина. — Вже спалили. Молодь вночі вирішила погрітися, багаття на східцях розклали.

Як син до восьмого класу пішов, раз повертається і як жбурне портфель на кровать! «Досить! Не хочу бути Кліменок! Хочу прізвище Брезгун!» Тоді ми розписалися, і Вітя 'їх усиновив: і сина, і дочку.

Вступ до офіційного шлюбу ніяк не відмічали. Вітя купив пляшку коньяку в магазині (тоді шампанського було не дістати), і просто в сільраді й випили. Заміж виходила без фати, у кримпленовому пальто, платочку шерстяному і лакірованих коричневих туфлях.

Велика образа

— Прожили зі свекрами 15 років. Свекор мовчав, а вона все життя мене недолюблювала. Старалася всіляко дорікнути. Я не жалілася ніколи, але було боляче.

— Головою сім’ї була мати, — погоджується Віктор Петрович. — Зарплату всю їй несли, а вона вже нам видачку давала. Хотіли купити хату в Дроздовиці. Розплакалася: «Не йди, синок, я зовсім негодна». Залишились.

— Свекруха казала: «Збираємо вам на хату». Я саме в магазині працювала, і гроші мінялися. Вітя раз просив, вдруге: «Мамо, давайте заощадження, я поміняю у Валі в магазині». А вона «ні» і все. Виявляється, все до копійки вже віддала своїй дочці, Ніні. А ми ж ті гроші разом заробляли. Вам, сказала, моя хата буде і на книжках. Дві тисячі з книжки пропали. Хата та он на початку села недогарена стоїть. Розлад пішов між Ніною і Вітею. Звичайно, велика образа була.

Тоді чоловік і запропонував стару колгоспну контору купити.

«А потім я її до смерті й доглядала»

— Свекор помер, свекрусі вже було під 90. Вона спочатку думала до дочки. Приїхали Ніна з зятем вантажівкою, вигребли з хати все чисто, загрузили і повезли в Городню.

Свекруха з тиждень там побула і являється в свою хату. А там же голі стіни, і рушника не залишилось. Я нічого не питала. Пішла до неї, а їй погано, тиск. Кажу: «Все, мамо, досить тут сидіти». І забрала. А все одно ж, до самої смерті, намагалася мене кольнуть. Раз приходжу з магазину, вона робить вигляд, що мене не бачить, і так «бреїть» мене перед Вітею. Аж дух перехопило, а лаятися з нею я не могла. І вперше за все життя чоловік каже: «Мамо, коли ви захворіли, хто до вас бігав, Ніна чи я? Валя. Коли самі залишились, хто забрав? Валя».

Дожила Ольга Олександрівна до 96 років.

Ніни раніше не стало. Інсульт, потім на голову дало, майже весь час спала. Син доглядав, дочка в Італію поїхала. Коли померла, поїхала я подивилась, будинок розвалений. Приїхала, кажу: «Мамо, як прийшло, так і пішло».

«Усе, що побачить, змайструвати може»

— Приїжджає раз бізнесмен з Городні. Каже: «Петровичу, збирайся, поїдемо в Добрянський лісгосп. Там западенці бесідку шестигранну зробили. Я, — каже,— собі таку ж саму хочу». І я зробив. Сам малюнки придумав. Щось міняв по-своєму. Два з половиною місяці морочився. Одну підлогу ажурну спробуй повипилювати.

— І що, сподобалась бесідка бізнесмену?

— Не те слово, — каже Валентина Іванівна. — Така гарна вийшла, я аж плакала за нею. Я ж допомагала, то те потримаю, то інше придержу.

— Заплатив добре?

— Нормально заплатив. Я витягнув, — сміється. — Сім тисяч, але ж то тільки за роботу.

Зараз вікна роблю. Склопакети з двома стеклами, тільки в дерев’яних рамах. Спочатку собі поставили. Не замерзають, не запотівають. Відчиняються для провітрювання. Пластикові відгинають і в хату залазять, а дерев’яні не відігнеш. Люди побачили, стали замовляти: в Будищі, в Дроздовиці трьом вже зробив. Четверте замовлення надійшло, але проблема зі склом: синова машина зламалася, привезти нічим. А за роботу я гривень 300 беру. Останній раз 800 з лишнім за все вийшло.

— А бусла того теж в Добрянці нагледів. Пофотографував, намалював вдома частини, вирізав. Встановив перед двором. Машини на озера їдуть, роздивляються.

Уже тих буслів і в Городні замовляли, і в Олешні, білоруси, з Хотівлі теж. Син на подарунок двох забрав. Одні побачили, другі, треті, і пішло.

Зараз в роботі вікна і ще пару буслів. Продавав по 500. Люди й 1000 готові платить. Але щось уже азарт до буслів пропав. Люблю, коли щось нове робити починаю.

Олена Гобанова, ВісникЧ» №37 (1739) від 12 вересня 2019

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Брезгуни, Будищі, Городнянський район, Гобанова, існикЧ

Додати в:

Версія для друку

«Закохалася з першого погляду. І на все життя»

Новини на тему