Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям о людях » «Попав дак попав. Що ж тепер, плакати?» Олег Ляшко вижив після страшних опіків



«Попав дак попав. Що ж тепер, плакати?» Олег Ляшко вижив після страшних опіків

Місяць лікарі опікового центру в Дніпрі боролися за життя 39-річного Олега Ляшка з села Володькова Дівиця Носівського району. Старший стрілок 30-ї Окремої механізованої бригади ім. князя Костянтина Острозького під час ворожого обстрілу отримав тяжкі опіки. Це сталося рано вранці п’ятого липня, під Світлодарською Дугою, в Луганській області. Два снаряди міномета влучили у бліндаж, дерев’яна споруда спалахнула. Всередині перебував тільки Олег, він щойно змінився з чергування.

У шоковому стані бійця вертольотом доправили до лікарні в Дніпрі. 65 відсотків опіків тіла. Прооперували, зрізали вражені ділянки, прикрили штучною шкірою. Волонтери просили здавати кров на переливання.

Весь у бинтах, на спеціальному ліжку, підключений до апарату штучного дихання — таким Олега побачили в сюжеті ТСН.



Олег Ляшко, опіків на обличчі майже не видно

«Одне клоччя в голові»

Мама, 62-річна Валентина Ляшко, щойно взнала про біду, кинула все і поїхала до сина.

З двору з велосипедом виходить батько, 67-річний Володимир Ляшко.

— Троє синів у нас. Один, Толя, в Ніжині живе, він юридичний в Чернігові закінчив, бакалавра отримав. Вова тут, в селі, окремо. Обидва жонаті, діти є. Олег старший, поки в АТО не пішов, з нами в одній хаті жив. Вову з Олегом по мобілізації забирали.

Хлопці до нього їздили, казали: вже перевели Олега на реабілітацію. В мене зв’язку з ним нема. Як з роботи (працював на залізниці в Києві) вісім років тому пішов, то й телефон віддав, щоб до мене не дзвонили. Як що треба, я краще на велосипеді з’їжджу.

Не мирили ми з Олегом, — признається батько. — Поводився він недобре. Я останнім часом і в хату не заходжу, здалися вони мені. В мене времянка є: телевізор там, радіо, газова плита своя. Пенсія непогана, живу за рахунок магазину: хліб, сало — все купити можу, ніхто мені не потрібен. їм і копійки не даю. Олег мені стільки солі насипав кругом! І попивав було.

— А ви?

— Та і я, — сміється. І, здається, трохи перебільшує. Будинок охайний, дядько не спитий, у дворі порядок, у господарстві є трактор.

— Треба було ото йому їхати? — не стримується Володимир Олександрович. — Раз уже побув на контракті, а це вдруге. У військкомат сам поїхав. Не знаю, що в нього в голові, одне клоччя. Як прийшов з Донбасу, у річку стрибнув, ногу викрутив біля кісточки. В лікарні полежав у Ніжині. І знов на війну. Мабуть подобалось таке життя. І не раз не поранили, а оце попало. Рано чи пізно щось мало статися.


Володимир Ляшко, батько

Забрали зразу двох братів

28-річний Володимир Ляшко, молодший брат, працює в Києві, в ДСНС. 16-го серпня приїхав з чергування.

— Олег на поправку пішов, — каже. — Перевели до Кривого Рогу, в санаторій. Ванни приймає, щоб швидше шкіра загоювалася.

— Їздили до нього?


— Звичайно. Тиждень тому був.

Руки-ноги працюють. На обличчі вже майже нічого не видно. Виходить з хлопцями на перекур. Я так дивлюсь, він сильно близько до серця і не взяв свої травми. Може, й переживає, але не показує. Жартує, спілкується. Депресії не помітив, такий, як і до поранення.

Олег не перший раз в АТО (тепер ООС).

Спочатку була мобілізація. В 2014 році нас з ним одночасно забрали. Люди питали, як могли зразу двох братів, а в Носівському військкоматі пояснювали, що ми самі захотіли. Називали добровольцями. Ну, хай так. Добровольці по повістці. Забирали нас на 10 днів в Гончарівське на перепідготовку. Сказали: «Постріляєте, подивитесь, щось нове дізнаєтеся». Були в різних підрозділах: я танкіст, командир танку, а він пішов по піхоті, розвідник. Порозправляли в різні сторони. Потім де тільки не були, і я, і він.

Я був у Луганському аеропорту. Попав якраз на той момент, коли... Не люблю згадувати. Двох чоловік зі своєї роти втратив: один хлопець з Десни, а другий з Гончарівського, Петя. Обидва командири танків. Рік відбули, після демобілізації на контракт я не пішов.

Олег теж більше по Луганській області. Зідзвонювались, але особо не розпитували один одного і не розказували. Не можна було. Тоді по мобільному багато чого вичислялося. Прослуховували, здавали.

— Сепаратисти вичисляли?

— Не буду казати. Розмови ходили різні.

Поранень ні в мене, ні в Олега до тої пожежі не було.

Зустрілися з братом через рік, в Гончарівському, на ротації. Чи змінилися? Мабуть, у кожного з’явилась своя точка зору на цю війну.

Повернулись додому. Я залишився, а Олег через якийсь час підписав контракт на півроку.

Я за освітою залізничник, чотири роки відпрацював на залізниці до війни. І після демобілізації рік, а потім пішов у рятівники. В Київ, на Поділ. Одружився, дитина з’явилась.

Олег холостяк. Ніколи одруженим не був, дітей нема. Чому? Він скритний, ніколи таким не ділився.

Строкову службу Олег проходив в Черкасах, потім вчився на міліціонера. А трудився багато де, тільки не в міліції. На залізниці в Києві. А перед останнім походом в АТО працював у Лук’янівському СІЗО. Звільнився і вдруге контракт підписав.

— Як узнали про біду?

— Мати з ним щодня по мобільному розмовляла. А то кілька днів тиша. Хвилювалася: «Третій день Олег не дзвонить».

А його телефон залишився там, на позиції, де його травмували. І хлопці боялися взяти трубку, не знали, як пояснити матері, що з сином.

Уже з лікарні, мабуть, мамці не хотіли сповіщати, вийшли на мій номер. Дали мобільний лікаря. Це було після операції, я зателефонував. Розмовляли з лікарем і з Олегом. Голос був здавлений. А лікар просив не хвилюватися, казав, що вони спеціалізуються на опіках, зроблять все можливе. Загалом, справи були настільки несприятливі, що мамі вирішили не казати. Звісно, я розповів їй, що Олег у лікарні, але про опіки промовчав. Заспокоїв: «Нічого складного». В новинах по телевізору показали, але без імені і прізвища. А тоді люди побачили по інтернету, розказали. Вона зразу зірвалася й поїхала. Я з нею не зміг: тільки вийшов з
відпустки.

Мама там більше місяця. Постійно поруч з Олегом. Волонтери ходили, допомагали.

Тільки дізналася — зірвалася й поїхала

Валентина Миколаївна повернулася додому тільки в суботу, 17 серпня.

— Олег вже може обходитися без допомоги, — полегшено зітхає мати. — Повеселішав. То зразу злився: йому не можна було вставати, ходити. А потім потроху, потроху.

Весь час була поруч. Чим могла, допомагала. З реанімації перевели нас в окрему палату. Там лежав на такій же койці, як і в реанімації. А коли став вставати, ноги ще червоніші поробилися, понабрякали. А він такий, чималенький, — не дозволяв лікар ходити. Перемотували еластичним бинтом, походить — розмотують. Я досі наче ще там.

Ну вже, можна сказати, все нормально.

Ще сьогодні на водах, у Кривому Розі. А з неділі поїде в госпіталь у Дніпро. А що вже далі буде, не знаю.

— Невже знов в АТО піде?

— Та ви що? — перелякано. — Ще ж і не позаживало!

Роблять перев’язки. На обличчі більш-менш нормально. Трохи видно сліди на щоках. На голові з правого боку місцями волосу нема. Казали, наросте. Правий бік більше постраждав: рука, під рукою, спина, нога.

19 серпня у нього контракт закінчується.

Навіть про женитьбу мову заводить. Казав, одружуся, внуків тобі нароблю.

А Косяк Юра скоро приходить, з Володькової Дівиці, з яким син воював, дак йому каже, що піде знов на війну. Може, жартують так.

Дзвонила йому сьогодні: що робиш? «Лежимо, їмо — яка наша робота?» Веселіший вже.

— Від кого дізналися про сина?


— Сваха подзвонила. «Ви дома?» — питає. «Дома». «Дак я прийду»... Вона в мобілці по інтернету побачила. А увечері ще й лікар з Дніпра подзвонив.

Валентина Миколаївна плаче, згадуючи.

— Ну, хоч живий.

Як закінчився перший контракт, взяли Олега в СІЗО охоронцем. Та, казав, там морально видержати не можна.

— Провідував хтось Олега, крім вас?


— Хлопці приїжджали з Володькової Дівиці. Хотіли поїздом, а квитків не було. Дак попросили сусіда, щоб відвіз машиною. Приїхали втрьох: Вова наш, Юра Скирта — друг, з яким він раніше в АТО був, і сусід Юра Власенко за кермом.

Люди гроші по селу збирали. І однокласники його.

Дякую всім волонтерам, що нам допомагали. Всім друзям, знайомим, родичам, що відгукнулися.

— Господарство не розвалилося, поки ви їздили?

— Ні. Тільки зіллям поросло.

«Тягне туди»

У понеділок Олег Ляшко вже був у госпіталі в Дніпрі.

— 10 днів на радонових водах. Далі буде ВЛК (військово-лікарська комісія). Побачимо, який висновок мені дадуть.

Що сталося 5 липня, пам’ятаю погано. Змінився з чергування, зайшов у бліндаж. Нас там троє жило, два інші якраз заступили на пост. Коли почався обстріл, був сам. Бліндаж дерев’яний. Прилетіли два снаряди 120-го міномета, воно все спалахнуло.

Документи погоріли. Паспорт обгорів, міняти треба.

Шкіру пересаджували. Кров переливали, бо гемоглобін низький був. Мою забрали, 2 літри, потім залили заново. Сподіваюсь, це вже все. Рани ще не затягнулися. Обличчя заживає.


— Настрій вже кращий?

— Він і зразу поганим не був. Лікар дивується: «Чого ти постійно усміхаєшься?» «А що, плакати? Таке вже діло, попав дак попав».

— Що після госпіталю?


— Тут добре подумати треба. Або сім’ю заведу, або назад повернусь. Тягне туди.

— Не страшно під кулями?


— Уже ні. Їхня робота стрілять, і наша робота — стрілять. Попрацював у СІЗО — не моє. Краще я свою землю боронитиму. І ми з хлопцями з села вчотирьох зібралися і пішли на контракт. Женя Закалюжний, Юра Косяк, однокласник мій, Микола Масловський. На сьогодні, слава Богу, всі живі. Масловський поранений був, вже на позиції, воює. Сьогодні двоє звільнились, у мене контракт закінчився, але лікуюся. А Масловський, так вийшло, що трохи пізніше пішов, — у нього через місяць дембель.

Олена Гобанова, тижневик «Вісник Ч» №34 (1736), 22 серпня 2019 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Олег Ляшко, опіки, ООС, боєць, ВОлодькова Дівиця, «Вісник Ч», Олена Гобанова

Добавить в:
Армения



ЦентрКомплект