Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям о людях » Більше 120 тисяч гривень, зароблених на пластикових кришках, віддав онкохворому на протез. А собі ще й на комп'ютер не зібрав



Більше 120 тисяч гривень, зароблених на пластикових кришках, віддав онкохворому на протез. А собі ще й на комп'ютер не зібрав

16-річний Влад Корх — корюківська знаменитість. За рік для онкохворого Сашка Онищука з Хмельниччини зібрав більше 120 тисяч гривень. Кошти виручив за пластикові кришки, яких назбирав аж 30 тонн. Його показали по телевізору.

Зараз Влад готується до нових проектів. І продовжує збирати кришки. Для інших. У самого ж хлопця немає навіть комп’ютера. Та й сучасний смартфон з’явився менше ніж півроку тому. Можливостей у батьків немає, а сам хлопець усміхається з оптимізмом: «Все буде. Зароблю».

Уже після інтерв'ю область нагородила Влада ноутбуком за перемогу в екологічному конкурсі.



Владислав Корх з мамою Ларисою Корх

«Таке чудо. У дитсадку до стовпа шарфом прив'язували»

Влад молодший син 53-річної Лариси та 49-річного Юрія Корха. Лариса Вікторівна нині безробітна. Юрій Петрович працює на місцевій ТЕЦ. У обох це другий шлюб.

— Я до сестри у Холми їздила картоплю копати. А Юра їх кум. Так і познайомились. Він на той момент був розлучений, — розповідає жінка. — Залицявся до мене недовго. Скоро й зійшлися. І народилось у нас отаке чудо. 19 вересня. Якраз на Чудо.

Дуже шустрий був з самого малку. У садочку його навіть прив’язували.

— Це як? — дивуюсь таким методам. Сподіваюсь, може, не зрозуміла.

— Вихователька до халата булавкою приколювала, щоб не балувався.

— А ще на вулиці на майданчику труба є. Якщо балуєшся, тебе до неї прив’язують шарфом. Жартома, щоб дійшло, — згадує дитячі роки Влад.

— Але якщо не було у садочку, уже виховательки дзвонять, бо скучно без Влада.

У школі навчався посередньо. Та ще й не змовчить ніколи. Було, вчителі жалілися на нього.

Та що б там не було, я завжди стояла за своїх синів горою. На те й мама.

Минулого року хлопець вступив до ніжинського аграрного коледжу. Буде інженером-електриком. Вступив самостійно. Навчається на бюджеті. У першому семестрі стипендії не отримував. Бо шкільний атестат підкачав. Та навчання у коледжі подобається. Тож у другому півріччі заробив стипендію. І став одним з найкращих студентів групи.

— Хотіли спочатку, щоб військовим став. Навіть на зйомках про це говорив, — продовжує мама.

— Чому ж передумав?

— А куди далі? Після військового училища йдуть охоронцями в «АТБ». Без досвіду на хорошу роботу не візьмуть. Йти на униле підприємство на мінімалку — брєд. А електрик завжди собі заробить.

«Якщо хочеш, ми допоможемо»

— Як потрапив у телевізор?

— Декілька років займаюсь у громадській організації «Альтернатива». Коли телеканал «СТБ» почав готувати проект, звернулись і до нас. Тільки треба було вигадати, з чим іти до них.

У Холмах є картина з кришок пластикових. І ми вирішили зробити щось грандіозне. Але телевізійники запропонували зібрати багато кришок і на виручені кошти допомогти людині.

Шукати Сашка Попеля допомагали телевізійники. Обирали на сайті. Там багато онкохворих дітей. Але допомога їм потрібна була швидше. А цей проект розрахований на рік. У Сашка протез на той час уже був. Проте батьки купили його на кредитні та позичені кошти. Віддавати не мали чим.

Перша зйомка пройшла у червні 2017 року.

— Як батьки відреагували?

— Мама сказала: «Якщо хочеш, ми допоможемо». І увесь цей час вона була зі мною. Їздила у Київ та Дніпро на зйомки. Допомагала збирати кришки.

— Он і зараз кришки висять, — жінка киває на пакет у кутку. — У нас уже наче хвороба. Як бачу десь пляшку, то відкручую кришку і забираю. Тож процес продовжується. Бо нові проекти попереду.

— Чому саме кришки? Не пляшки чи пакети?

— Ми всі варіанти пробували. Виявилось, кришки найпростіші у переробці. З них роблять тазики, відра.

Пляшки ж дорожчі в плані переробки. І їх треба дуже багато. Плюс потрібен був спеціальний прес. А де його брати?

Окрім кришок, підходили пластикові яйця з «Кіндер-сюрпризів». Вартість залежить і від кольору. Найдорожчі — білі.

Розміщували коробки у корюківських багатоповерхівках, магазинах. Зв’язувалися з фондом «Овес». Вони займаються такими проектами глобальніше. Здають кришки і надсилають допомогу в АТО. Тож домовилися з ними про співпрацю. І, до речі, від цього фонду кришки приймають за вищою ціною.

Пам’ятаю, у Городні тоді стояли контейнери для пластику. А у Корюківці — ні. І якось на масове свято зустрів нашого мера Ратана Ахмедова. Він на велосипеді їхав. Я попросив або поставити такі контейнери у нас, або дати машину, щоб міг поїхати у Городню, скручувати кришки з пляшок. Той відмахнувся: «Корх, відчепись». Та вже за тиждень у Корюківці з’явились баки для пластику.

— Виходить, що займалась організація, а слава дісталась тобі?


— Вони, звісно, допомагали, за що дуже вдячний. Але це була в основному моя робота.

— Одні хвалять. А інші заздрять. Сміялись. Кришечником називали. Але коли Влада показали по телебаченню, то зрозуміли, наскільки все важливо, — говорить мама.

— Спочатку треба було 5 тонн кришок, потім 15, а насамкінець — 30. Кінцева сума на протез — 120 тисяч гривень, — продовжує Влад. — Та ми зібрали навіть більше. І всю суму віддали батькам Сашка. Хлопцю постійно потрібна реабілітація.

— Це ж сила-силенна мішків. Де зберігав?

— З України кришки надсилали одразу на завод з переробки. А з області — мені. Спочатку складали у підвалі. Та скоро місце закінчилось. Тоді допомогло наше комунальне підприємство «Благоустрій», директор Анатолій Селюк. Він не тільки надав приміщення для зберігання, а й виділяв людей, щоб скручувати кришки з пляшок.

— Тобі збирали і ведучі телеканалу? А не простіше було перерахувати гроші?

— Гроші теж надсилали. Навіть із-за кордону: Польща, США, Канада, Білорусь.

— Знали, що з бешкетника такий хлопець вийде?

— І не думала, і не гадала. Наш тато все казав: «і в кого ти такий вдався?»

Та я сама у молодості активісткою була. Свого часу працювала ткачихою в Іваново (Росія, місто наречених). То мене тоді по телевізору показували. У програмі «Время». Не знаю, чи бачили у Корюківці. Та тітка з Миколаєва дзвонила.

І заповзятість, думаю, теж моя. Це зараз не працюю. А так усе життя трудилась. їздила у Москву на заробітки. Там пайки для військових пакували.

З чоловіком шість років у нічні зміни ходили на «Ванессу». Це місцеве деревообробне підприємство. Роботи не боялась.

І Влад у мене такий самий. Ще у школі почав підробляти. До нас бігав. Зараз, як випадає нагода, їздить у Київ.

— Будуємо величезний торгово-розважальний центр «Блокбастер», — розповідає хлопець.

— Він у мене не балуваний. Великих статків не мали. Навіть комп’ютера ні тоді, ні зараз нема. Та я вважаю, що й добре. Може, тому й зайнявся громадською роботою, щоб без діла не сидіти. Походи, концерти, благодійність. Увесь час у справах. А так би сидів у екрані днями.

Завжди кажу, що треба вчитися. Щоб заробляти не руками, а головою.

— А, кажуть, без комп’ютера не можна навчатися?

— Труднощі є. Але не страшно. Недавно купили телефон. З ним справляюсь.

— Так, може, кришки для себе збирати?


— Все ще у мене буде. І комп’ютер теж. А кришечки — для благодійних проектів.

Цьогоріч Владислава нагородили обласною грамотою на конкурсі «Погляд у майбутнє». Ще раніше вручили нагороду як наймолодшому волонтерові, ще й 500 гривень на додачу. А на місцевому конкурсі краси, де він був у журі, вручили сертифікат на поїздку на море у Коблеве Миколаївської області.

Та з ким і коли їхати, хлопець ще не вирішив.

Марина Забіян, тижневик «Вісник Ч» №30 (1732), 25 липня 2019 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: протез, допомога, Владислав Корх, Корюківка, «Вісник Ч», Марина Забіян

Добавить в:
Армения



ЦентрКомплект