Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям о людях » Хата згоріла втретє. Восьмеро дітей і двоє батьків врятувались. А жити ніде

Хата згоріла втретє. Восьмеро дітей і двоє батьків врятувались. А жити ніде

Восьмеро дітей: 16-річний Кирило, 11-річна Ліза, 9-річна Віка та 8-річна Альона, 7-річний Саша, 5-річний Максим, 2-річний Діма, 9-місячний Іллюша і їх батьки Ірина та Дмитро Васильєви з села Півнівщина, що на Городнянщині, без даху над головою. Він згорів разом з горищем. Від великого будинку, де мешкала родина, залишилися стіни: піноблокта цегла не горять.

Пожежа нищить житло Васильєвих втретє. На цей раз вважають: чим відбудовувати, краще знайти нове.



Дмитро Васильєв біля згорілої хати з дітьми: Максим, Саша — внизу; Альона, Віка та Ліза — вгорі

«Біла ворона»

Зараз родина тісниться в будинку Іриної покійної бабусі. Старенька хата на хуторі за Півнівщиною. По двору бігають малі хлопці. «Привіт!» — міцно потискає мені руку Максимко.

У хаті дві кімнати: одна кухня, інша — спальня. Тато 39-річний Дмитро на господарстві сам, нашвидкуруч змітає з кухонного столу крихти. Дівчата гуртом поміняли штанці малому Дімі і обступили стіл. Сашко навпаки засоромився і сховався в кімнаті під ліжко. Мама, 33-річна Ірина, з найменшим Іллюшею в лікарні: малюк захворів на бронхіт. Найстарший, Кирило Редюк, в Сновську. Вчиться в училищі, живе в гуртожитку.

— Уже після 20 травня, думаю, переїдемо в Горошківку, — сподівається Дмитро. — Треба, щоб свій будинок був.

Дмитро Васильєв і сам з багатодітної родини. Має чотирьох сестер і чотирьох братів. Він — п’ятий, старший.

Усі п’ятеро братів Васильєвих живуть у Півнівщині: Дмитро, 35-річний Аркадій, 31-річний Микола, 29-річний Олексій та 21 -річний Владик. Тут залишилась і старша сестра, 43-річна Світлана. Сестри Лена (37 років) та Юля (27) — в Городні, а 33-річна Катя — в Росії.

Сестри всі заміжні. З братів, крім Діми, жонатий тільки Олексій, живе цивільним шлюбом.

Про Васильєвих у селі недобра слава: п’ють. Дмитро у своїй сім’ї — «біла ворона». В чарку не заглядає.

І хобі, й заробіток

У сезон Дмитро Васильєв працює в районній лікарні машиністом-кочегаром за мінімалку. З травня по жовтень стає на біржу. Отримує 40 відсотків заробітку. Займається господарством. Знаходить тимчасові підробітки в лісі. Ріже торф на болоті. Шукає монети та старовинні речі з металошукачем.

— Це й хобі, й заробіток, — каже Дмитро. — Ото бачите біля двору авто стоїть (під хвірткою — старенький «Жигуль»-шістка»). За один раз з металошукачем заробив. Продали з братами царську монету, поділили на чотирьох, і я за свою частку купив машину. У кожного з нас є металошукач. Шукаємо раритети часів Київської Русі. Старовину продаю через інтернет, на аукціонах антикваріату та нумізматики.

Є карти, є друзі в Києві, які порадять, де шукати. їздимо, знаємо багато місць. Зорали поле — ми туди. Шукаємо в лісах, по трасі. В Україні це поки що не кримінально наказуємо. Коли прокатаєшся — нічого не знайдеш. Буває, добре знайдеш, але це рідко.

Не в кожного нервів вистачить отак ходити день за одною монеткою, яка нічого не вартує. А я місяць ходити можу, заробити 300 гривень. А в кінці місяця три тисячі. Або й більше. Зараз, коли з машиною, і металолом забираю — хоч бензин окупиться. Мопедом коли їздив, не брав. Метал у Городні приймають — живі гроші.

Я собі й купив ту машину, щоб подалі їздити, — каже Дмитро. — Крім машини є два мопеди.

Діма одружився з Ірою, коли її сину Кирилу було три роки. Разом вони 13 років. Жили в хаті Діминої бабусі.

Малий грався з сірниками. Ледь врятувалися

— Народилася Ліза. Кирилу було чотири роки. Ввечері Іра поїхала по молоко, я був на няньках з Лізою в хаті. А Кирило поліз в комору і знайшов там сірники. Підпалив, перелякався, зайшов у хату і сидить коло мене тихенько. Поки полум’я не почало шурувати. Чую, щось стріляє, уже і дим в кімнату повалив. Вибив скло у вікні ногами, передав немовля людям в руки. Сам схопив Кирила на руки, прикрив як міг, побігли до дверей. Встигли вискочити. Собі обпалив вуха, у малого пухирі на плечі були.

Коли Іра повернулася, будинок палав повністю, а ми надворі стояли. Все вигоріло до нуля. Меблі, телевізор, холодильник, дві плитки, пральна машина. Повні шафи одежі, як не згоріла, то поплавилася. Залишились, у чому повискакували, в тапках.

Попросили тоді допомоги нашого мера. Два місяці чекали, поки отримали 200 гривень державної допомоги. Хватило на три листи шиферу.

Пожили на квартирі. Я пішов працювати в лісгосп, купив невелику хату в Півнівщині. Переїхали, влаштувався в СТОВ «Іскра». Купив ще один будинок в селі, розібрав і відбудував той, що згорів в Городні. По-новій: дах, кухню, стелю.

П’ять років прожили, народилася Віка та Альона. Потім — замикання проводки, і все знов згоріло. Я вже й допомоги не просив.

Перевіз я свою сім’ю в Півнівщину у хату, яку батьки колись отримали від колгоспу.

Набрався кредитів, поки робив ремонт. Років п’ять уже живу в кредит. Зараз зарплата моя, заробітки — все йде на погашення. Крім шукання скарбів, по лисички їздив, здавав, у приватника дрова рубав. На дітей отримуємо десять тисяч гривень щомісяця, на них і витрачаємо.

Я щасливий, що вони є.

Люблю дітей. Впевнений, що їх всіх прогодую. А коли приходитиму з роботи, мої діти не бачитимуть п’яного батька.

— І що, ні разу не бачили?

— Ні, — підтверджують дівчата.

— Хоча дехто в Городні намагався мене збити. Прізвище Васильєвих уже давно асоціюється з алкоголіками, — каже сердито. — Надто примелькались і в сільраді, і в міськраді, в міліції, поліції. І люди всіх під одну гребінку гребуть. Коли ми повернулись в Півнівщину, люди казали: які брати, такий і він.

Молоко і все інше купуємо. Бо хазяйство тримати — це вдома сидіти, ніде більше не працювати. А жінці дітей вистачає. Косити, доїти, хліви чистити — ну хто це все буде робить? Все ляже на руки Іри, і без того зайняті. Кажу їй: займайся дітьми, домгом, городами. Ось наше господарство бігає, — показує на дітей. — Мені легше поїхати десь на роботу і заробити гроші.

Городу гектар є, а саджаємо соток 20-25. Картоплю, моркву, буряк — щоб хватало на сім’ю.

Торік десятки два курей було, яєць нам вистачало. Порізали тих, а нових завести не встигли.


Ірина Васильєва з Іллюшєю в лікарні


Остання пожежа: тріснула труба на горищі

— 6 квітня ввечері майже всі вже вдома були. Ми з братом Аркадієм виставляли на продаж речі, що нашукали.

Ліза йшла від баби городами. Почала стукати у вікна, залітає в хату: «Тато, хата горить!» Третю пожежу дитина пережила, — продовжує Дмитро. — Горів кут під дахом, пожежа йшла з горища.

Повискакували всі, воно тільки починалося. Я схватив лопату, давай туди пісок кидати.

— І докидали до даху?

— З переляку й не так зажбуриш. Але ж дах височенний, за 10 хвилин як свічка палав. Усе з дерева: крокви, балки, опалубка з шалівки. Під шифером — руберойд, теж горить добре. Стеля дерев’яна. Покидав хвилину — толку нема. Поки води набрали, прибігли — вже півдаху зайнялося. Пожежників викликали, кинулися в хату речі виносити. Документи з серванту вигребли, комп’ютер, телевізор. Іру з дітьми до куми відправив.

Схоже, загорілася сажа, вогонь розірвав трубу і пішов на горище — пояснює Дмитро.

— А ви не чистили?

— Звісно, чистили. Але ж зиму протопили. Чистять раз на рік, ми — восени, перед тим, як починати топити.

— Може, вам пороблено?

— Стільки прокльонів за ті хати було і від братів, і від матері, що вже й не знаю, що думати. Все це ж даром не проходить.

Сказали: «Заселяйтеся в колишню школу»

— Звернулися в центр громади, в Городню. Там дали номер телефону, де взяти кредит. Мер Андрій Богдан обіцяв допомогу від громади тисяч 10 максимум. Місяць минув, нічого.

У городнянській лікарні гроші збирали, учительки від себе передавали. На «клубі» ролик виклав, люди близько тисячі гривень скинули. Староста попитав: чого не берете торби і не йдете по селу просити грошей?

Від громади запропонували пожити у колишній півненській школі. Зараз там бібліотека, магазин і два порожні класи. Ні води, ні кухні. Ще в Хрипівці бувшу школу пропонували. Двоповерхова будівля, десь 1000 квадратних метрів. Вікна забиті дошками, без води, опалення — велика шкільна кочегарка. Мер каже: кожному буде по класу. Аби вважалося, що щось пропонували. Або дитсадок в Дроздовиці, за 40 кілометрів від Городні. А мої всі дівчата в бувшому го-роднянському інтернаті навчаються (зараз школа-ліцей). їх там годують, діти можуть залишатися ночувати хоч до п’ятниці.

Не жду, поки мені з неба впаде, сам шукаю. Знайшов хороший будинок у Горошківці. Люди там ще живуть, але переїжджають в Городню. Три кілометри від райцентру. Будинок доглянутий, світло не відрізане. Вода зі свердловини, душова кабінка, бойлер — все нам залишають. Надвірні будівлі хороші, навіть гараж є. З’їздив, подивився, поговорив. Є варіант ще добудувати в майбутньому. Хочуть 2500 доларів. Я вже 500 залогу дав, решту — коли заселимося.

Головне, щоб дітям зручно було, а гроші — працюватиму і відшкодую, — каже Дмитро. — Поки що одні позики. 500 залогу друг з Вихвостова позичив. До жовтня треба буде віддати. Тисячу доларів товариш з Києва обіцяв, займе в своїх знайомих.

— З чого віддаватимете? Може, на Польщу?

— Ага, покину восьмеро дітей на Іру і поїду?


Кого зачепила історія Діми Васильєва і його родини, номер картки:

«ПриватБанк», 5168757394539466, Ірина Васильєва, Тел.: 097-791-32-51, Дмитро Васильєв.

Олена Гобанова, тижневик «Вісник Ч» №20 (1722), 16 травня 2019 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: родина Васильєвих, пожежа, хата, людські долі, багатодітна родина, Городнянщина, «Вісник Ч», Олена Гобанова

Добавить в:


ЦентрКомплект