чернигов-авто
чернигов-авто
чернигов-авто
чернигов-авто
чернигов-авто
чернигов-авто
Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям о людях » Дочка приватизувала 8 хат, які купила мати. Ще дві не подужала



Дочка приватизувала 8 хат, які купила мати. Ще дві не подужала

У селі Дягова Менського району стоять порожніми 10 хат, які за життя купила пенсіонерка Марія Коньок. Сама ходила в старому халаті, не купувала зайвого ні з речей, ні з їжі, економила. Вісім років як нема Купріянівни. Хати вже деякі розібрані. Жоден з внуків бабусі в них так і не заселився. Дочка та син — у Мені.


Наталія Пономаренко


Їхала з Німеччини додому – на кордоні все відібрали.

— Мати все, як вона казала, в недвижимість вкладала, — розповідає донька 61-річна Наталія Пономаренко. — Дітей в сім’ї було дев’ятеро: чотири брати і п’ять сестер, мати старша.

Було 9 років, коли їхня мама померла. Найменшій сестрі Наді — всього три місяці.

Одна з сестер померла з голоду. Всіх чотирьох хлопців побила війна.

А маму в 41-ому, в 15 років, забрали в Німеччину.

Працювали на заводі. Їй мало платили, бо думали, що вона ще зовсім мала. Мати вивчила мову і пішла до коменданта, пояснила, що їй вже 16 років і вона працює як доросла. Зарплату підняли. А то ще в дитинстві їй півень виклював щоку. Була спотворена, червона. В Німеччині їй зробили операцію, червоність ту всю убрали, тільки шрам невеликий залишився. Щодня в них баня була. А ще в неробочий час бігала до людей то сапати, то ще щось по господарству допомагати, їй за це платили. Одна німецька пара хотіла її залишити, щоб була їм за дочку. Але вона подумала, як же там сестри самі, і після війни поїхала додому.

Казала, ті жінка з чоловіком, в яких вона трудилася, понадавали їй всього: золота, одежі. Та наші на кордоні все відібрали, в одному платтячку додому приїхала.

І коли вона в 1945 році повернулася з Германії в Дягову, батько їхній, дід Купрій, одружився вдруге, взяв Харитинку з Клочкова. Жили всі в одній хаті: дід з жінкою, сестри Надя, Валя, Галя і Марія. Мачуха стала її гнітити, і мати поїхала на заробітки в Грузію. Збирала чай у місті Кобулеті, Аджарія. Там познайомилися з Петром, моїм батьком. Він теж був на заробітках, працював водієм. Я там народилась. Брат менший від мене на рік і чотири місяці.

Батько росіянин, зі станиці Красноярської, Ставропольський край, Усть-Джегутинський район. І коли вони приїхали до його батьків, свекруха сказала: «Она все хорошо делает, но мне такая сноха не нужна. На Украине бедно живут, у них ничего нет». Так мама розказувала. І вони розлучилися. Бабуся Ксюша и дідусь Ілля забирали мене туди на канікули. Батько ловив мені рибу форель в річці Кубань — там така прозора вода. Батько женився вдруге, в мене є зведена сестра Свєта. Знайшли вони багату невістку. А ми приїхали в Дягову.

Копійка до копійки – хата за хаткою

— Мамка працювала в колгоспі, нас ростила. Грошей не було, — продовжує Наталія Петрівна. — Тіснилися в хаті дід Купрій, баба Харитина, ми з братом і мама. Знов з мачухою в одній хаті. Мати назбирала-нашкребла грошей і купила «шевченківську» хатину. То було перше власне житло.

І почала заробляти. Ото навирощує гурків, часнику і везе на Гомель. Ніхто з Дягови ще туди не їздив. Саджала часник, за ним картоплю, а після картоплі — огірки. І ще в листопаді я їх на продаж збирала. Господарство тримали: корова, кози, курей дуже багато. Я вдома весь час на хазяйстві, а мама брала брата Вітю і їхала торгувати. Яйця на базарі продавала. Свиней, пам’ятаю, по руб дев’яносто п’ять здавали. Насінням торгувала: соняшниковим, гарбузовим. Ото навирощуємо гарбузів, наб’ємо — і в Гомель. Назбирала вона трохи грошей і купила ще хатинку.

«Щоб у них усіх було де жити»

— А році в 2000 матері виплатили німецькі марки. Компенсацію тим, кого німці вивозили на роботи до Німеччини. Скільки — не розказувала. Взяла і накупляла хат. Каже, у сина ж нема нічого, а він приїде. Вітя тоді на Камчатці був. Решта хат, казала, онукам будуть. А в онуків ще діти народяться, дак їм буде. Щоб у них усіх було. Купляла хати, які продавалися: старі, хороші. І лучші є, й худші.

Пенсію отримувала, корову тримала, на базар їздила молочне продавала. Торгувала курми, качками, гусьми, індиками, яйця продавала. Смородину возила.

А сама ходила в халаті. Такі технічні чорні халати, прибиральниці віддавали мамі за часник, ще як в Гомель їздила. І на пенсії вона постійно їх носила.

На їжі економила. Ото я приїду, щось наготую. А їй все ніколи було. Молока, яйце сире вип’є — і всі діла.

Марії Купріянівни не стало 26 грудня 2011 року.

Сходила в армію і заміж. Загуляв з ученицею

— Мати привчила нас, що ми самі себе маємо забезпечувати. І я пішла служити в армію, на контракт. В Гомель. Була діловодом у стройовій частині. А потім вийшла там заміж. Петер — прибалтієць. Високий, блондин, військовослужбовець. Контракт закінчився, і ми поїхали до нього в Ригу.

Влаштувалася завбібліотекою в СПТУ, а чоловік працював там викладачем.

Жили зі свекрами, дітей не було. При влаштуванні на роботу проходила медкомісію. Я знала, що вагітна, але не знала, що не можна рентген. Ще ж і мови їхньої не знала. Сталося замирання плоду. Лікарі заборонили вагітніти ще протягом трьох років. І я в критичні дні чоловіка до себе не підпускала. А він молодий — загуляв з ученицею.

Я подала на розлучення. Пішла від Петера. Контейнер речей відвантажила, як положено. Я ж і шила там, і в’язала, за що вони мене всі поважали.

З бібліотеки не відпускали. Пішла до військкомату, щоб знов призвали, в будь-яку частину. По призову мене зобов’язані були розрахувати з роботи в двотижневий термін. Здала бібліотеку, поселилася в гуртожиток військової частини. Поставили мене контролером в жіночій тюрмі. Засуджені на виробництві шили красивий трикотаж. Лекала хороші, тканини гарні, нитки. Але оце їх обшукувати... Треба всіх перерахувати, як дітей малих. Відвести в їдальню, тоді в камери, хто провинився — в одиночні. Морально тяжко, не витримала. Звільнятися — відмовили. Три місяці була катавасія. А начальник штабу там був теж українець, він мені поспособствував. Звільнили по причині, що у мене стара хвора мама в Україні.

Вдома пішла в паспортний стіл у Мені, щоб паспорт мені з військової частини прислали. А начальник, Микола Нємчик, каже: «Бачу, ви діловодство добре вмієте вести і маєте гарний почерк. Заміните робітницю в декретній відпустці?»

Пройшла комісію в МВС в Чернігові і залишилась працювати в паспортному столі. З 1987 по 2012 рік.

Другий запропонував руку і квартиру

— Олександр Пономаренко в райдержадміністрації був начальником юридичної групи. Ми разом їздили з роботи з Мени автобусом: я на Дягову, а він до хутора Гай. Кожен день туди й назад, по 20 копійок проїзд. Коли Олександру Миколайовичу прийшла черга отримувати квартиру, він зробив мені пропозицію. Каже, якщо характерами не зійдемося, то він зробить розмін. Старший від мене на 10 років. Якби був сам, однокімнатну б дали, а так двокімнатну отримав і женився.

Народився наш син Коля. З декретної відпустки вийшла, коли йому було 9 місяців. Бо прийшов додому начальник міліції Кирієнко Іван Олексійович і говорить: «Ваш чоловік дав добро, дозволяє вам вийти на роботу. Виходьте і працюйте». І я навіть не задумувалася. Коля вже ходив, сидів, просився на горщик, їв усе. А декретних тоді мало давали. Здала Колю в ясельки і пішла.

Але з Пономаренком прожили лише чотири роки.

Зараз нормальні стосунки. Йому операцію на серці зробили, а я їжджу, допомагаю. Коля до нього поселився, доглядає. Йому там зручніше, син займається продажем будматеріалів. На двох з батьком приватизують ту квартиру.

У мене ще цивільний чоловік був, але з ним життя не склалося, і зараз сама.

За золото і трохи купонів

Зараз Наталія Петрівна живе у Мені, у власному будинку.

— Тут з 1995 року. Як пішла від Олександра, в 1991-ому, Колі було два з половиною роки. Повернулась до мами в село, жили втрьох. Знов автобусом на роботу їздила, і Колю в садок возила.

Якось один москвич приїхав продавати в Мені материну квартиру. І я цю квартиру купила за золото. В 1992 році рублів у нас вже не було, гривень ще не випускали, а як гроші ходили купони. Кажу: якщо ви згодні, я віддаю свій золотий годинник із золотим браслетом, сережки, ланцюжок і підвіску. Те золото мені перший чоловік Петер подарував. Домовились. І ще 1200 купонів заплатила за переоформлення. Грошей не було, по 600 гривень позичили зам начальника райвідділу міліції Микола Двойнос і мій кум, Анатолій Соломко. А потім працювала і повіддавала всі борги.

Побудувала поряд времянку і гараж з сараєм. Потім прибудувала до времянки половину, тоді ще одну. Отак, частинами, збудувала будинок. Будівельників наймала, керувала. Куди шалівку, куди дошки, балки. Сама їздила в ліс, на пилораму. За цеглою, за піноблоками.

А ще брала замовлення на светри, костюми спортивні, шапочки, плаття. Вечорами і ночами в’язала, шила. Чотири швейні машинки вдома. Другий раз картотеки оформляю на роботі, листочки прибуття-вибуття і я-ак стукнуся лобом об металеві ящики, бо не спала всю ніч.

«Будуть кошти — переоформлю всі»

— То, виходить, ті хати в Дяговій нікому не потрібні? Що з ними буде?

— Я офіційно оформила їх на себе. Крім двох. Хата на діда, а з діда треба на сина переоформлювали, а з сина на внука... Багато судів, волокити і коштів. А в мене фінансів зараз нема. Будуть гроші — оформлю. Одну з неоформлених хат розібрала і половину другої.

Прийшлося розібрати ще одну: так перевалилася, що дах тріснув.

Є живі люди, які підтвердять, що мама ті хати купувала. Такі хати можна на себе оформляти, якщо знайдеш свідків. І документи поновити також можна, в інвентар-бюро. існують технічні паспорти на будинки. Мама старенька була, папери губила, я багато документів поновляла. Щось вона купляла по технічному паспорту, а то просто йшли в сільську раду, там хату переписують, і все. А тоді я особисто ходила в інвентар-бюро, і у нотаріуса оформляли.

Щоб узаконити хати, витратила не один рік. Перша хата обійшлася мені 6,5 тисячі. Бо через суд, з переоформленням. Це ще мама жива була. Інші — через півроку як мама померла. Три раніше, з інвентар-бюро і нотаріусом, десь по 4,5 тисячі пішло. Зараз дорожче.

Землю коло однієї з хат на себе оформила, біля другої — на сина. По законодавству, хати приватизувати нам ще можна, а землю — вже ні. Тільки присадибні до будинку 10 соток. Городи ті ніхто не обробляє, так і стоять. Як буде продаж землі, можуть по хату відрізати і забрати. Хто купить, того й буде.

З двох хат, що я розібрала, сину Колі будинок в Мені склала. З іншої брат Віталій собі до будинку веранду склав. Каже: «Мама розумна була, нічого не оформляла, державі гроші не давала. І я не буду».

Він приїхав з Росії разом з дружиною Зіною, купив тут будинок у Мені і добудовував. А діти в Москві залишились, їм ті хати не треба. Обидва сини живуть на квартирах, працюють. Вова шеф-кухарем в елітному ресторані. А Діма, молодший брат, — офіціантом.

Мій брат плавав на риболовецьких суднах. Червону рибу заготовляли. Ходив у Корею, Китай, Японію.

«Я туди не поїду»

60-річний Віталій Чертов живе в Мені в симпатичному будиночку. Хороший ремонт що ззовні, що всередині. Вернувся, як мати й казала.

— А що мені там жити в глухомані, в Дягові? — дивується Віталій Петрович. — Хата не ковбаса, не пропаде. Хай стоять, не на грудях же, не мішають.

Я туди не хочу. Може, влітку добре, а взимку замете. Я в Конча-Заспу хочу. Але бажання не співпадають з можливостями. А тут мені місце сподобалося: річка поряд. Бджоли, кролики. Пару відер картоплі саджаємо – досить. Пес Тузик, два коти. З села я після армії втік, досить.

В кацапії всюди пожити встиг. Служив у Ленінграді. Працював у Петропавловську-Камчатському (порт приписки). Ходив механіком на риболовному кораблі. Після звільнення в Москві жив. Сюди з Москви й приїхали. Житло в Нижньокамську, це Татарстан, дружина звідти.

— Чого в Україну?

— А що: тут тепло, від Путіна подалі.

Що там робить? Путін мучить народ, пора тікать та і все. ФСБ всюди.

110 тисяч вже в Україну перебралось. Але ж хто туди, хто сюди. Українці туди на заробітки. Кум мій з Тихорецька (Краснодарський край) зараз в гості приїхав (він з Данилівки). Восені назад поїде. Пенсіонерів багато: нам тут вигідніше з російською пенсією жити. Гроші на картку отримуємо. Ми з дружиною тут вже років три-чотири живемо.

— Вас переслідували?

— А що я, чекатиму, поки Путін до мене добереться?

— У Мені добре живеться?

— Та мені всюди непогано живеться, — сміється. — Вид на жительство вже є. Ще до дітей їздимо. Вони сюди не хочуть. А нам що, в тих муравейниках жити?

Олена Гобанова, тижневик «Вісник Ч» №19 (1721), 9 травня 2019 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Менський район, Наталія Пономаренко, людські долі, село Дягове, Марія Коньок, «Вісник Ч», Олена Гобанова

Добавить в:
Армения



ЦентрКомплект