чернигов-авто
чернигов-авто
чернигов-авто
чернигов-авто
чернигов-авто
чернигов-авто
Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Город и регион » Перше інтерв’ю після аварії: «Я вижила і творю!»



Перше інтерв’ю після аварії: «Я вижила і творю!»

37-річна Олена Олійник торік у червні випала з чернігівської маршрутки на ходу. Отримала серйозні травми голови – два переломи черепа, втратила здатність чути на одне вухо, має інвалідність… Але Олена вижила! І тепер вважає число 13 (аварія сталася саме 13-го) – щасливим. Бо ж на її очах зростають діти, вона любляча мама і дружина, а ще – чудова майстриня декупажу – улюбленої справи її життя.



Заради неї чоловік лишив хорошу роботу в столиці. Був поряд в лікарні і вдень, і вночі. Разом подружжя пройшло найважчі дні реабілітації. Олена заново вчилася розмовляти, їсти, ходити. Щоденні синхронні вправи виконували вдвох кілька місяців поспіль. Біда їх загартувала й зробила ще сильнішими!

– Я просто зобов’язана була встати на ноги завдяки такій підтримці, – каже Олена. – Якби не батьки, рідні… Вдячна всім людям, які не залишили мене в біді й допомогли фінансово. Кожен хотів, щоб я жила! Минуло непростих для нас вісім місяців, нині я продовжую лікуватися і вставати на ноги у всіх розуміннях цього слова.

Від економіки – до творчості

Олена народилася неподалік Берліна в місті Потсдам, батько був військовим.

– Коли мені виповнилося 9 років, а брату – 12, наша сім’я переїхала з Німеччини на Дніпропетровщину, – розповідає Олена.

– В Нікополі я й виросла, закінчила школу. Потім було навчання в економічному виші. Як староста групи не могла вчитися посередньо, тягнулася до знань, тому й отримала червоний диплом. З Артемом, майбутнім чоловіком, ми зустрічалися ще у шкільні роки. А одружилися в Києві, куди я поїхала на роботу, коханий вирушив з Нікополя за мною. І згодом у нас з’явився первісток Артемій.



До Чернігова Олійники перебралися через стареньких і хворих бабусю й дідуся. Їх треба було доглядати. Батьки Олени і братова сім’я також вирішили поселитися поближче до рідні. Купили двоповерховий будинок у передмісті.

– Артемій трішки підріс, пішов до дитсадочка, і я влаш­тувалася на роботу. Працювала за фахом, економістом з фінансових питань на одному потужному підприємстві Чернігова,– згадує.

А потім у Олійників народилася донечка Альона.

– І тоді, у другому декреті, я зрозуміла, що не можу сидіти без діла. Тому все частіше задумувалася про заняття, яке можна поєднувати: і щоб вдома бути, і щоб праця задоволення приносила, і, звичайно, хоч трохи заробляти, – пояснює.

Подруга порадила Олені спробувати себе у хендмейді – ручній роботі, декупажі. Це декоративна техніка на тканині, склі, дереві та інших поверхнях, що полягає у вирізуванні візерунків із різних матеріалів та наклеюванні їх на поверхню, що декорують.

– Я по-справжньому захопилася! – продовжує співрозмовниця. – Стала вивчати теорію, реєструвалася на різних платформах, у групах. Дуже приємно, що знані майстрині у віртуальному колі спілкування допомагали мені порадами. На всі запитання легко відповідали як українські декупажниці, так і закордонні. З деким і досі спілкуємося.

Перший крок

У 2016 році Олена вирішує вперше показати свої роботи на виставці-ярмарку, що відбувалася в Міжнародному виставковому центрі в Києві. Тут майстриня знайомиться з колегами-однодумцями, набуває нових цікавих контактів, а ще неабиякого досвіду й отримує свій перший диплом.

– Мені тоді навіть вдалося покрити витрати на дорогу й саму участь і трішки заробити, – посміхається. – І найголовніше, зрозуміла, що мої старання потрібні людям!

Волонтерство

Через рік Олена Олійник стає керівником гуртка з декупажу в Чернігівському навчальному реабілітаційному центрі №2, який очолює Регіна Гусак. Вчить техніці дітей-аутистів, з синдромом Дауна, іншими вадами зовсім безкоштовно. До слова, за свою благодійну діяльність у 2018 році волонтерка отримала подяку чернігівського міського голови Владислава Атрошенка.



– Як правило, ми збиралися з шестикласниками у п’ятницю. Цей день тижня діти завжди чекали з нетерпінням. Чотири години просто пролітали! – каже жінка. – Щоразу виготовляли щось нове. Це були вироби з дерева, фанери. Оздоблювали годинники, вішачки, підноси, різні ящички, серветниці… Заготовки спочатку привозила з дому, а потім це організував навчальний заклад, точніше, самі ж учні на уроках праці їх і робили. Свої готові декоровані вироби діти дарували іншим школам або ж просто прикрашали класи.



Про своїх вихованців Олена Олійник відгукується тепло. Для неї ці діти – щось світле і сонячне:

– Хлопчики і дівчатка настільки щирі, чемні, старанні, вони, як одна дружна сім’я! Діти навчили мене по-іншому сприймати світ. Помічати важливе у звичних простих речах. І я вдячна їм за це.

Проект

Олену полюбили діти, а вона – їх. Нарешті майстриня відчула себе частинкою великої учнівської й педагогічної родини.

– Якось підійшла до мене директорка Регіна Гусак і порадила взяти участь у проекті для розвитку власної справи, який фінансує уряд Німеччини. Я, звісно, погодилася. Пройшла дводенні тренінги, потім написала бізнес-план і успішно його захистила. Мене відібрали. А через три тижні повідомили, що я таки отримаю грант! – розповідає жінка.

Це не живі гроші на руки. Треба було зібрати рахунки на обладнання на конкретну суму, і Німецький банк Розвитку їх оплатить. Для своєї справи на 600 євро Олена обрала лобзиковий верстат для роботи з деревом, спеціальну лампу, що має кілька режимів освітлення, крісло і дремель, це такий універсальний інструмент для гравіювання, шліфування, обрізування матеріалу.



Аварія

Поки довгоочікуване обладнання їхало в дорозі, Олена потрапляє в страшну аварію.

– 13 червня сталася дорожньо-транспортна пригода – я випала з маршрутки на повному ходу. Це число тепер моє улюблене. Бо ж я вижила! – вперше публічно про трагедію розповідає Олена. – Більше місяця пролежала в лікарні. З тиждень з вуха сочилася спинномозкова рідина… Тепер чую частково. Нещодавно отримала інвалідність.

Через два тижні після аварії лікарі дозволили Олені підніматися з ліжка. Вона заново вчилася сидіти, ходити. Втративши свідомість у вбиральні, впала і травмувалася, пошкодила лицевий нерв. І знову розпочалося все спочатку.

– У відділенні лікувальну гімнастику зі мною проводив реабілітолог, а вдома ним став – Артем. Як мені не було боляче, дивилася йому в очі і не здавалася.

Їй важко уявити, як все це пережили її діти – 12-річний Артемій і 6-річна Альона, батьки та рідні. Півроку жінка не могла самостійно рухатися, приготувати обід, навіть просто заслати ліжко чи помити посуд. Але на свято Першого дзвоника вона не могла не піти. Її ж Альона-першокласниця несла з майбутніми випускниками дзвоник! Після лінійки мама два дні не могла піднятися з ліжка…

Лише у грудні стала більш-менш самостійною, відводить доньку до школи. А з січня вже й у маршрутці їздить. До цього боялася.

Лікують коні і собаки

Декупаж – це також частина реабілітації. Під час роботи не думаєш про аварію і наслідки від неї. Олена майструвала напівлежачи! А в жовтні її запросили взяти участь у Фестивалі вуличної їжі, що проходив у Києві. Це десятки тисяч відвідувачів!

– Вирішила запропонувати колекцію сирних і кухонних дощок. Вони якраз вписувалися до теми заходу. Мене підтримав чоловік і, взявши два величезні рюкзаки, ми вирушили в дорогу.
Дошки розлетілися, як гарячі пиріжки! Олійники наторгували кілька тисяч гривень. І тоді Олена знову переконалася, що її завзяття і праця недаремні. Вочевидь це те, що подобається і потрібне людям!

Потім її запрошували місцеві аматори на День села в Киїнці Чернігівського району. А згодом господарі місцевого Кінного клубу «Sergienko Stable» – подружжя Лисових – запропонували влаштувати ярмарок і в них.

– Марія Лисова – чудова і добра жінка, вона підтримала мене морально, забирала з дому і везла до своїх коней. Спілкування з тваринами мені дуже допомогли, – і показує світлину, зроблену в конюшні.

Олена любить тварин. Найбільше – собак. Завжди мріяла, що у неї їх буде кілька. Тримає своїх улюбленців, Одіна і Саю, для душі. Тримісячна дівчинка з’явилася у них нещодавно.

Без вибачень

У тій червневій аварії винного так і немає. Олена каже, що ще триває слідство, а потім буде суд.

Ні перевізник, ні водій маршрутки жодного разу не поцікавилися здоров’ям потерпілої. Не запропонували допомогу чи якусь компенсацію за лікування. Страхова компанія також мовчить. Що там казати, якщо жінка навіть вибачень не дочекалася.

– Про які взагалі людські якості мова?! – бринить голос в Олени. – Бог їм суддя.

Наразі головне, що Олені ліпше, вона повертається до свого звичного життя. Розповіла, що перебуває на обліку у невропатолога й продовжує реабілітацію. Як виявилося, вона довготривала і потребує чималих коштів. У родині Олійників з працюючих тільки голова сім’ї. Пенсії по інвалідності вистачає хіба на проїзд у маршрутці. Діти щодня, навіть на канікулах, їздять на тренування у спортивну секцію з дзюдо.

Артемій має понад тридцять нагород – медалей і кубків. Він – велика гордість і надія для батьків, тренерів і спортшколи. А шестирічна Альона хоч і найменшенька серед дзюдоїстів, проте від брата не відстає і також збирає свою колекцію.

Її чекають діти

Майстерню Олена облаштувала на другому поверсі у невеличкій вільній кімнаті. Там тихо і нікому не заважаєш.





– Поставили старенькі столи, нові крісло, обладнання і лампу. Певний час я фізично не могла піднятися сходами, але з часом, тримаючись за поручень, мені це вдалося, – каже майстриня. – Там я могла бути увесь день.

Скільки оздобили жіночі руки гарних дерев’яних речей – не злічити. Можна тільки годину самі фотографії переглядати! Очі розбігаються! У кожну роботу майстриня вкладає частинку свого серця. Заготовки – із вільхи, бука, сосни. Зображує на них малюнки за допомогою декупажних карт, також може переносити зображення з фотографій. У її доробку – підноси, кухонні короби для зберігання, цукерниці, серветниці, міні-комоди для жіночих прикрас, органайзери для косметики, ключниці, вішачки, підсвічники, рамки-віконця для фотографій чи картин, новорічні іграшки, підставки для смартфонів, олівців і ручок, різноманітні шкатулки та багато іншого.



Чи планує Олена повернутися у центр до своїх вихованців? Каже, що дуже хоче. Але для цього їй треба ще набратися сил і здоров’я.

Ось розтануть сніги, пригріє весняне сонечко, і вона обов’язково завітає до своїх семикласників. Діти на неї чекають.

Хто хоче і може допомогти Олені фінансово, можна перерахувати кошти на її карту Приватбанку: 5169 3600 0006 7706.

Лариса Галета, «Деснянка» №6 (741) від 7 лютого 2019

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Олена Олійник, декупаж, Лариса Галета, «Деснянка»

Добавить в:
Армения



ЦентрКомплект