«В міськсаду... труп!»

Так коротко і ясно, голосно і чітко виголосив я в міськвідділі міліції черговому. Міліціонер зблід і миттєво метнувся до начальника. Сашко Безкишний, а прийшли ми вдвох повідомити неприємну новину, здивовано озирався навкруг: сюди він ще жодного разу не заходив. Я ж тримався впевнено, як абориген цих місць.



І раптом завертілося-закрутилося. Тривожно забігали міліціонери, гублячи на ходу картузи. Почули вигуки з кабінету, ймовірно, начальника: «Оперативна група - на виїзд! Лікар! Де лікар?» «Тут, тут» - хтось заспокоював його і ми побачили, як у коридор вибіг чоловік у цивільному одязі, застібуючи на ходу саквояжик. Видно, лікарняний. У дверях з’явився і сам начальник міліції. Спітнілий, стривожений не на жарт. Побачивши мене, роздратовано скрикнув: «Знову ти? Що цього разу - труп?»

- У міськсаду, недалеко від літньої естради. Ми в футбол грали, м’яч залетів у кущі, я поліз за ним, аж бачу, лежить голий, вірніше, з самій лише майці чоловік і не дише. Я кликав його - ні звуку...

- Де вас тільки не носить. Ну й хлопці! То крадений чемоданчик то труп! Розгрібай тут...

Разом з правоохоронцями вибігли і ми на вулицю. Воронок, тобто міліцейський газик, вже чекав біля дверей. Оперативна група в темпі завантажувалась.

- Сідайте! - це нам. І ми з Сашком полізли в задні дверцята, опинившись в... камері на колесах. Жах! Мені не новина, а як Сашку?

Запала мертва тиша. Час спресувався до неможливості, (хати близько, зовсім близько, від відділку міліції до міськсаду якихось кілька сот метрів. Міліція тоді базувалася у дерев’яному будиночку якраз навпроти КГБ/ СБУ. В кінці вісімдесятих його знесли, коли ЦНТІ, який містився в часи перебудови за цією адресою, перебрався на вул. П’ятницьку. Але навіть і за короткий час такої екстремальної подорожі пригадалася попередня історія, про яку згадав щойно начальник.'

А справа така. Хоча старшокласників офіційно до збору металобрухту школа не залучала, але не всі цьому були раді. Подобалося ще з піонерських часів боротися за першість: чий клас зібрав найбільше. Прямо спорт якийсь, азарт. Де тільки ми не лазили. Такі закутки перевіряли, відкопуючи неймовірну кількість залізяччя, і хоча ранньою весною 1969-го це робили менші «брати наші по школі», тим не менш, за старою звичкою, на допомогу молодшим родичам-учням прилучився до цієї справи і я. Валерка Дворцовий покликав. «Ми такі місця знаємо, малечі і не снилось, допоможемо?» - звернувся він до мене. «Чому б і ні», - згодився.

І ми пішли. Багато звалищ і смітників обійшли, в такі закапелки заглянули, де, точно, не ступала нога людини. І ось опинилися ми, пройшовши берегом Стрижня, з тильного боку якоїсь організації. Тоді це був, якщо пам’ять не підводить, пункт відлову бездомних собак. Це якраз на березі розширеного до розміру озера русла річки, навпроти кораблика «Колиби», в тилах кооперативного технікуму.

Металобрухту не побачили, лише якийсь мотлох. Але раптом у вічі впав чемоданчик. Невеликий такий чемоданчик у досить пристойному стані. Майже новий. Трохи відкритий. І з нього стирчать якісь речі. Підібралися ми з Валеркою обережно до нього, не менш обережно якимось дрючком відхилили кришку і побачили цікаву картину. Акуратно складена жіноча одіж - блузочки якісь, спідниці, платтячка. Нові, цілі. Дивно.

- Щоб так викидати на смітник пристойні речі? -дивується Валерка. - Нетипова картина. Стоп! Думаю, що чемоданчика хтось вкрав, того, що хотів знайти, не знайшов і викинув. Особливо не риючись.

Може, й так. А може, й не так.

- Якщо це крадіжка, чи, можливо, грабіж, тоді нам треба у міліцію заявити, - продовжує Валерка. - Правильно я кажу?

- Правильно. - відповідаю. - Обережно прикрий кришку й пішли.

Невдовзі ми були вже у відділку міліції. На Красному мосту. Впевнено піднімаємося дерев’яними східцями наверх, звертаємося до чергового:

- Ми металобрухт меншим школярам збирати допомагали і знайшли підозрілу річ, - у два голоси заговорили. - Дійшли висновку, що чемоданчик з жіночими речами вкрадено, а потім викинуто на смітник.

- Розберемося, - мовив черговий і неспіхом, зупиняючись в коридорі, подовгу розмовляючи з колегами, нарешті зник за дверима начальника. Ми вже й зачекалися, нарешті двері відчинилися, і спокійно вийшли черговий з начальником.

- Ну розказуйте, що і де знайшли?

Знову повторюємо вже сказане, приплюсовуючи сюди й наші домисли та висновки про крадіжку чи грабіж.

- Так чому не принесли?

- А ми подумали, що там мають бути відбитки пальців, можливо, і собака могла б взяти слід...

- Дурниці! - підсумував начальник і оголосив про прийняте рішення, - Ось проїдемо туди, покажете.

Справді, слова дотримав. Не пройшло й півгодини, як сіли в воронок із загратованими віконцями і поїхали. Але недовга була дорога, пішки йти довелося більше. Нарешті вся в бур’янах стежка скінчилася, і ми прибули на місце.

Уважно обдивився начальник міліції з колегою знахідку і з нашими висновками цілком згодився.

-1 хто б оце викидав складені в такому ідеальному порядку речі?!, - чи то запитуючи чи ствердно відповідаючи сам собі, мовив головний міліціонер міста, і до колеги: «Забирай, у відділку розберемося!»

Історія на цьому й закінчилася. Для нас. Який хід їй дали професійні сищики, ми не відали і швидко про цю пригоду забули.

І ось, знову, сидячи у газику за загратованими віконцями в тісному колі оперативників, згадав.

Скільки тієї дороги до міськсаду?! Та ще на машині. Газик різко завернув на зупинці тролейбуса «Міськсад» на грунтову доріжку, яка найкоротше вела до галявини, де ми грали у футбол. Поряд з літньою естрадою, якраз на тому місці, де зараз «чортове» колесо.

Вилазимо. Під дубом у повному зборі сидять хлопці, студенти «дурфаку», тобто факультету фізичного виховання нашого педагогічного інституту. Не розійшлися, чекають.

У цій футбольній компанії наймолодші лише ми - я і Сашко Безкишний. Ми - школярі, хоча і випускного класу, вони - студенти -фізкультурники. Футбольні баталії на цій галявині точаться щодня, і головні учасники - я з Сашком. Проблемно б було нам грати у дорослій компанії, якби не... м’яч. Наш м’яч! З часом ми випрацювали безвідмовну практику: де б не з’являлися зі своїм м’ячем, нас завжди долучали до гри. Я йшов в одну команду, Сашко - в іншу і ніякий віковий ценз балансу сили команд не порушував! Навіть якщо грали з «деснянцями», тобто професійними футболістами чернігівської «Десни», па пляжі.

О, цей м’яч! То окрема історія. Купити - марна справа, в продажу просто нема! В ліпшому випадку легкий, волейбольний, то несерйозно. І тут десь попався мені справжній футбольний, але рваний, облізлий. Більш уважний огляд показав, що порвався м’яч по швах, а так цілий. Натуральна шкіра. Як здорово! Дістав капронових ниток (Чернігів уже славився «Хімволокном», який тоді називався Капроновим заводом) і наново зшив його. Дістав ніпельну камеру, насадку до насоса. Накачав. Клас! Але ж зовнішній вигляд! Обдертий, облузаний. Порадився із Сашком. Вирішили пофарбувати. Олійною фарбою, звісно. Хіба іншу дістанеш? Були, правда, для конструювання ракет кілька каламарчиків нітрофарб, але на м’яч не вистачить, а більше дістати не обіцяли. Тому зупинились на білилах. Покрив раз - шкіра просвічує. Другий - вже ліпше, але недостатньо. Ще раз - нормально. Потім розмалював чорні п’ятикутники пековим лаком, і ось він, красень!

Ідемо на спортмайданчик колишньої п’ятої школи (що на вул. Артема) і з Сашком «знімаємо пробу». Перший же удар заставляє схопитися за ногу - як по цеглині вдарив. Сашко теж застрибав на одній нозі, схопившись із зойком за ту, якою приймав м’яч, вигукнувши: «Каменюка!». Пішли шукати ваги. Зважили, уточнили, а скільки має важити, і жахнулися - майже на третину важчий! Але назад ходу нема. Грати ж хочеться, та ще таким на вид красенем. Спочатку легенько, потім сильніше, а далі і на великі відстані бити почали. Звикла нога! І ми призвичаїлися.

Влітку, коли студенти на канікули пішли і грати ставало ні з ким, почали на пляж «Золотий берег» висуватися. Станемо з Сашком далеченько один від одного і так легенько (з виду) босоніж (!) перепасовуємося. Щоб бачили бажаючі, що є такий дефіцитний м’яч і є бажаючі пограти. І якось клюнули професійні «деснянці» Анатолій Бе-гоян «со товарищі» на нашу вудку. Підійшли і попросилися пограти. А насамперед покатати м’ячика, розім’ятись. Спостерігаючи за нами, ніякого підвоху не відчували. І... хапалися за ноги. Потім сміялися один з одного, обмацували м’яча, зважували на руці, хитали головами, але... грати не відмовлялися. Соромно, видно, було: школярі гамселять метрів на двадцять-тридцять і нічого, а вони, професіонали, ниють.

І от, йдучи до міліції повідомити про труп у кущах, довірили такого цінного для нас м’яча студентам. Приїхавши на газику, застали всіх у зборі. Найактивніший любитель пограти у футбол, якого кожного дня зустрінеш на галявині у міськсаду, Іван, сидів на м’ячику, як на стільці, в очікуванні нас. Поки що було не до гри.

І враз все ожило. Опергрупа вивантажилася з газика. Несміливо почали підходити студенти. Цікаво ж, хоч і страшно. Тихо. Всі мовчать. Не питають нічого й міліціонери. Я впевнено вів їх, розсовуючи гілки, пробираючись в середину хащів. Слідом просочилися й оперативники, Сашко, студенти. Останнім тепер не страшно.

Посеред невеличкої галявинки лежав, розкинувши в сторони руки, молодий чоловік. В одній майці. Сині труси висіли поряд на сучку.

- В тій же позі, - тихо кажу.

- Де лікар? - лунає начальницький голос. - Що скажеш?

Чоловіку цивільному з саквояжем присів біля лежачого горілиць чоловіка. Взяв за руку. Прощупує пульс, подумав я. А потім як почав гамселити по щоках. І до колег:

- Я припідніму, а хтось з вас по щоках бийте. Пульс є!

- Ух ти! - витер спітнілого лоба начальник. - Як добре.

Але чоловік не реагував на ляпаси. Голова як підкошена

раз за разом падала на груди. Якби лікар не підпер його зі спини - впав би.

Ох і попобили! Нарешті щоки почервоніли, але ознак життя ще не було помітно. Ніяких рухів. Аж тут:

- Дивіться, відкриває очі! - хтось зі студентів зрадів.

Справді, чоловік заворушився. Міліціонери підняли його на ноги, подали труси:

- Одягай!

Разом одягли.

- Ну, поїхали у відділок, розберемося хто і чого! - наказав начальник.

І на якусь мить оперативники втратили пильність. Перестали тримати під руки, мабуть, щоб пересвідчитися, чи зможе сам іти. І тут трапилося неймовірне. Чоловік як рвоне з місця через кущі, аж п’яти замелькали. Міліціонери за ним. Та куди там! Біла майка-сині труси вже досягли зупинки тролейбуса.

- Во, дає! - вихопилося у когось, - Спортсмен!

- А, ну його! - махнув нарешті начальник рукою, даючи наче команду: переслідувати не будемо. - Хай біжить!

- От кляті дівчата! - підхопив хтось з його колег. - Знову снодійне у вино підлили. Обібрали до нитки...

- До майки! - зареготали дружно міліціонери і пішли вантажитися в машину. Задоволені, що все так щасливо закінчилося.

Про нас враз забули. Поїхали. Грати у футбол нам теж уже не хотілося. Невдовзі і ми розійшлися по домівках...

Віталій Адруг, "Деснянка" №23 (708) від 7 червня 2018

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: