Синці по тілу, гуля на лобі, опіки на животі. А помер від серцевої недостатності…

Минуло майже три тижні від дня смерті 59-річного Миколи Середи. Та у селі Вершинова Муравійка Куликівського району тільки і розмов про нього. У жителів села більше питань, ніж відповідей. Докопуватися до істини нікому. Микола був безхатьком, випивав, рідні у селі не мав.



«Лежить Коля напівголий...»

— Першого січня вдома не була, гостювала у сина. Телефонує головиха: «Пропав Середа, вбили і прикопали». А я ж не в курсі, — розповідає 62-річна Варвара Доденко. — Другого січня сусідка Люда до мене: «Бабо Віро (у селі Варвару Петрівну звуть Вірою. — Авт.). Середа знайшовся закопаний, де колись жив».

Я на вулицю, а там вже п’ять машин поліції. Покликали нас у поняті. Повели у зарослі, де розвалена стара хата. А там наполовину обгоріла куртка Миколи валяється і пальці босих ніг з-під землі стирчать. Тіло лежить у ямці, де колись підпіччя було. Зверху прикидане гілками, поверх них присипане землею, а на ній ще й здоровенні колоди, штук чотири. Ті колоди лишилися від старої хати. Слідчий обережно все розгрібав. Зняли колоди, розкопали.

Лежить Коля напівголий, штани спущені до кісточок, права рука витягнута вбік. Задрав поліцейський футболку, а там на животі — пляма чорненька, сліди від вогню. Права брова розсічена. На лобі величезна гуля. Слідчий помацав: «Це вже гематома пішла».

Усе обдивилися, записали і давай тіло вантажити. Мертва людина важка. Я попінку дала, щоб Миколу поклали. Троє людей самотужки не могли його на машину підняти. Довелося ще й мені, четвертій, допомагати. А що там сталося і чому Середа був прикопаний, досі не знаю. Ми жили по сусідству, отож зібрала гроші на його похорон. З допомогою сільради і поховали.

Після розтину трупа визначили — смерть настала внаслідок гострої серцевої недостатності. Виходить, помер сам? Та жителям Вершинової Муравійки невтямки: якщо Середа помер сам, навіщо було тіло ховати? Та ще й закопувати. Чому на ньому були опіки і поряд напівзгоріла куртка? Невже хотіли спалити труп? Чому, якщо Микола помер сам, не викликали медиків і поліцію? Несли аж двісті метрів не навпрошки до дворища, де колись жив Середа, а поза городами, кукурудзою. Щоб сліду не було? Та поліцейський собака його взяв. Місцеві кажуть: «Повів саме тудою, кудою несли труп».

Найнеймовірніше у цій історії, що нібито тіло самотужки приніс і прикопав, ще й прикидав колодами, 17-річний Юрій Юрченко, учень Куликівського аграрного ліцею. Сп’яну. Хоча у селі кажуть, що ніколи не бачили юнака навіть напідпитку.

«Я взагалі не п’ю, то Новий рік зустрічали»

Юрка Юрченка застала у дворі 62-річного Віктора Ткаченка. Лагодив мопед. Зібрався їхати до Куликівки.

— Що було? — запитую хлопця.

— Я взагалі не п’ю, то Новий рік зустрічали, — каже і опускає очі. Сиділи вони у хаті Віктора Ткаченка: Юрій, 30-річний Андрій Кезля, колишній АТОвець, 44-річний Володимир Дробноход, безробітний, і сам господар.

— Що пили?

— Пиво, горілку, таке...

— Горілку казенку чи з точки? Скільки випив ти?

— Угу... Мо’, літру, може, більше. У мене провали у пам’яті. Ми почали з дев’ятої вечора. Я заснув, прокинувся, вийшов. Він (Середа) перед порогом у дворі лежить. Далі нічого не пам’ятаю.

— Так це ти його відтяг? — допитуюся у невеликого на зріст худенького Юри (у ньому до 50 кілограмів, а у покійному Миколі було більше 70).

— 50 на 50 (відводить очі). Сказав поліції, що я...

— Так чому ти його відразу на кладовище не потяг закопувати?

— Туди довго тягнути, сили б не вистачило. Я ж взагалі горілки не п’ю. Тільки чай і каву, іноді енергетик.

— Так ти чи ні? Ти це робив сам?

— Може, було, а може, ні, — знизує плечима. — Там такі балки, чи я б їх підняв... Поліція забрала мій паспорт, ідентифікаційний код, телефон, гроші, лопату...

Прихистив Юру

— Юрію заборонили у мене жити. Після канікул буде у гуртожитку, а поки тулиться у батьків, які позбавлені батьківських прав. У них у будинку +8 градусів, холодно, а у мене тепло, — говорить Віктор Ткаченко і запрошує мене до хати. У кухні горить котел, і справді дуже жарко, аж мухи попрокидалися, літають. Відгодовані коти лежать, розімлілі від тепла.

— Вікторе Івановичу, ви Юркові родич?

— Ніхто, як і Миколі. Просто життя так склалося, — зітхає. — Юра народився у Куликівці. І дід, і баба у нього, по батьковій лінії, хазяйновиті були, техніки повен двір, непитущі. Дід помер через серце, а за рік не стало і баби. Батьки почали пити. Він став жити у Муравійці, у других баби і діда. У них три корови, городи. Тільки дід дуже суворий. Все любив Юру «строїть» і ганяв, як вип’є. Баба жаліла.

Я шофером працював, гараж неподалік їхнього двору. Часто заходив до них. Своїх дітей у мене немає. Я жив з мамою, померла у 92 роки. До хлопчика я ставився добре. Якось він прибіг до мене без куртки. Я телефоную бабі: «Хай у тебе побуде, дід випив, буде кричати», — сказала.

Минув день-другий, ніхто не йде дитину забирати. А йому 9 років. Так він у мене і лишився. Від мене і в школу ходив. Це всі у селі знали. Що мав, тим і з ним ділився.

Грошей ніяких я на нього не отримував. Жили з городу та з того, що я заробляв. Потім школу в селі закрили і перевели учнів у Горбове. Ми з Юрком усіх лікарів обійшли. Я тоді сказав, що дядько, бо дитя ж нікому не треба. Та коли хлопець навчався у Горбовому, вчителі дізналися про його життя. І відправили в інтернат. Дитина там пережила знущання і приниження. Навчився курити.

Коли у 16 років закінчив навчання, повернули його непутящим батькам. Влаштували у ліцей. Юра півтора тижня пробув у батьків. І сказав:

«Я не можу дивитися, як вони п’ють і як живуть. Від будинку лише стіни лишилися». І приїхав у Вершинову Муравійку. Трохи побув у діда (бабуся вже померла). І знову прийшов до мене.

Два літа пас худобу на фермі, по 70 гривень за день. Заробив собі на старенький мопед. А треба і запчастини на нього, і пальне. Моєї пенсії вистачає на найнеобхідніше: хліб, олію, крупи, миючі засоби і т. д. І Юркова невелика стипендія. Батьків його тільки десь 1,5 року тому позбавили батьківських прав. Так ми і жили. Він не пив. Хоча бачив, що до мене односельці ходять з пляшкою. Я ж стригти умію, не машинкою, а ножицями, і не скубу.

«Микола бив матір»

— Микола теж у мене жив років десять. Сам він родом з Ковчина. Відслужив армію і років 15 відпрацював на залізничній станції у Муравійці. Йому і квартиру дали. Одружився. Та почав випивати. Дружина покинула, прийшла у село, влаштувалася на ферму, їй дали тимчасове житло. Микола покинув хату і втратив її. Помирилися. Трішки пожили нормально. Він знову пити почав. Дружина покинула і виїхала у Кіровоградську область.

Син начебто у Миколи десь є. А він до матері прийшов. Вона переїхала у наше село до діда, у стареньку хату. Вони не розписані були. Сини дідові окремо жили. Дід помер. Середа з матір’ю в хаті лишилися. Будинок старий, дах тече. Микола пив, і мати з ним. її пенсії вистачало на кілька днів. А потім вже ходила селом, просила. Хто олії, хто цукру дасть, хто шматок хліба. І до нас по сусідству заходила. Моя мама їй і картоплі, і всього, що сама мала, дасть.

Років 14 тому 23 лютого її не стало. Бив матір Микола. Тікала з дому так, що хустка за гілки дерева зачепилася, валянки дорогою погубила. Знайшли її мертвою під парканом неподалік дому. Міліції тоді наїхало. Знайшли палку, якою він її бив. На тій ломаці волосся тітчине, і вона побита була. Та розтин показав: померла від переохолодження.

Так Микола лишився сам. Дах провалився, балки потрухли, топити нічим. Ще літо кой-як перетинявся. А прийшли холоди, груба упала. Моя мама померла у 2007 році літом.

Настала люта зима 2008-2009 років. Тоді по Україні ставили палатки для обігріву безхатьків. Микола прийде до мене, я йому дам чаю гарячого. Поп’є і сидить, телевізор дивиться. Мені вже спати хочеться, а він сидить. Жива людина, не виженеш. Кажу: «Тут зими два місяці лишилося. На літо підеш до себе».

Потепліло, приїхав дідів син, розібрав хату, в якій жив Микола (вона ж на його матір оформлена не була). Шифер забрав, усе краще. Микола тільки свої лахи та каструльку забрав.

Куди йому діватися? У будинок престарілих не беруть, бо пенсії немає (йому 13 червня цього року минуло б 60). У селі є безхозна хатинка, та щоб у ній жити, ремонт треба, а за що він його робитиме? Ні за що. Мав III категорію чорнобильця. За це раз на рік одержував 75 гривень. Який він радий був! Візьме ті гроші, піде у магазин.

— А пив за що?

— За те, що й ми. Хтось зайде, принесе. До мене підстригатися мужики заходять і Колі наливають. У нього міри не було. Скільки бачить, стільки й питиме. Як уже немає нічого, старався доповзти до ліжка.

Спочатку він мені на городі допомагав картоплю садити. Полоти я його не допускав. Бо один ряд пройде — п’ять витопче, а я люблю порядок. Так і жив роками у мене. Заслаб на ноги. Ходив, тримаючись за стіни. Раніше хоч картоплю товченку чи у мундирах сам собі варив. А останнім часом, як я у місто поїду чи десь у справах, йому треба було лишати чай, хліб, сіль, олію. Помочає хліб у олію — ото і його обід, доки я не повернуся, супу не наварю чи картоплі не насмажу. Я його пенсії ждав більше, ніж він сам. Голова сільради організувала, щоб його у Виблі у лікарню забрали, хоч би групу оформили. Тоді вже можна і в будинок для літніх людей.

Медики приїхали, бо треба, щоб обстежився, пролікувався. У неврології у Куликівці пролежав. Лікар до нього: «Машина приїхала». Микола уперся: «Нікуди не поїду, і все». Це ж не кіт, у сумку не посадиш, не відвезеш. Я йому казав: «Де ти будеш жити? Що будеш робити? Я ж не можу тебе роками утримувати». А він: «Що хочеш, то й роби. А я нікуди не поїду». Зостався. Так і жили: Микола, я і Юра.

Настало 31 грудня. Юрко на моєму велосипеді з’їздив у магазин, купив котлет, ковбаси, солодощів, пива. Юра смажив котлети, я готував на стіл. Коля дивився телевізор. Юра збирався у Куликівку до друзів, лагодив мопед, у нього не виходило. Краще б він поїхав. Нічого він не пив. Кезля прийшов після 9-ої вечора. Коли Дробноход — я вже і не пам’ятаю. Вони сіли на кухні, а я пішов до хати спати. Бо ще з дня почав проводжати старий рік. І вже сил не май. Я сказав їм: «Якщо прокинуся сам на промову Президента, добре. А ні — мене не будіть».

Пам’ятаю, хтось тормошив мене опівночі, Новий рік зустрічати. Та я не встав. До скількох вони сиділи, не знаю. Начебто Кезля пішов раніше, уночі. Згодом Дробноход. Мене розбудив стук у вікно близько сьомої ранку. То був сусід. Юра спав.

Ми сіли з сусідом на кухні. У Колі на таке був нюх, а тут ранком йога немає. Подумав: чого це він мовчить? Зазвичай він, як нап'ється, хропе або стогне, чи спросоння кричить.

А то тиша, аж дивно. Глянув, його ніде немає. Та він тільки за двір виходив. Хотів спитати Юру, куди Коля дівся. Не добудився.

Розвиднілося, пішли шукати. Обнишпорили все у дворі, навколо двору — нема. Сусідів покликав, сільському голові подзвонив. Коли знайшовся, чіпати не стали, дочекалися поліції.

— Вікторе Івановичу, звідки у Миколи опіки? Спалити хотіли? Бензин у Юри був?і

— Не знаю. Бензин у мопеді.

— А синці звідки, розбита брова? Може, його убили?

— Синці у Миколи не сходили. Він мені усі дзеркала і тумбочки за ці роки порозбивав п’яним. На кухні дверцята духовки були відкриті — упав на них, розламав. Я боявся, хоч би собі не зламав шийки стегна, бо хто з-під нього лежачого тоді виноситиме.

— Вірите, що то Юра сам міг таке зробити?

— Не знаю, якби я не спав... Він майже нічого не пам’ятає, а я і не допитуюся. Це ж для нього стрес. Поліція нас усіх чотирьох окремо допитувала. Все, що знав і пам’ятав, я розповів.

P.S. Заплутана історія. І я засумнівалася, що то Юра сам відніс Миколу за 200 метрів і заховав труп. Дорослі ж з ним були. Та їхня відповідь — «пішли додому». Але рано чи пізно все таємне стає явним. І якщо був гріх, буде і покарання. На жаль, кара Божа дістає не самих грішників, а їх рідних, щоб болючіше було. Про це варто ніколи не забувати.

Валентина Остерська, тижневик «Вісник Ч» №3 (1654), 18 січня 2018 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: