Курд Махамад роздав 33-ом сім'ям у Носівському районі по три тисячі гривень. Всього 99 тисяч

Понеділок, 31 липня 2017 13:08 | Переглядів: 3218

«Вільних ділянок немає»

— Було це рік тому. Я соціальний працівник. Приїхала у справах до сільради у Володькову Дівицю (колишні Червоні Партизани Носівський район). Дивлюсь: червоний кабріолет (машина з відкритим верхом) «Шевроле Камаро», — пригадує 57-річна Лідія Сірик із села Сулак. — Виблискує на сонці, сидіння шкіряні під колір авто. Дітей біля нього — купа, захоплено роздивляються, фотографуються. Заходжу до сільради, а там — голова, соцпрацівник, співробітник військкомату і чоловік смаглявий. Красивий, під два метри зросту. А перед ним на столі купа грошей лежить. Висотою, як поставлений зошит.

Голова розповідає, що цей мужчина — громадянин Іраку. Хотів узяти землю — розводити корів, 500 голів. Та він відповів, що вільних ділянок немає. Тоді чоловік сказав, що хоче допомогти бідним сім’ям.

Як з’ясувалося, у село Володькова Дівиця він приїхав разом з Олею, сестрою Дери Дідик, яка виступала в Києві на шоу «Україна має талант». У 2016 році пройшла до півфіналу.

Почали знайомитися.

— Араб? — питаю.

— Ноу, ноу, — хитає головою. — Курд, Махамад.

— Мухамед? — перепитую.

— Ноу, Махамад.

«Ноу» — і щолкає себе по шиї»

— Стали думати, хто буде роздавати гроші з Махамадом. Сільрадівським не можна. Не дай Боже, перевищення повноважень припишуть. Кажуть: «Лідо, візьмешся?» А мені що. Заради доброї справи часу не шкода. От тільки проблема: жодної іноземної мови я не знаю. «Хенде хох» та «Гітлер капут», — сміється. — Тлумача треба.

У сільраді працює бухгалтером Лена, вона непогано знає англійську. Попросили бути за перекладача. А її чоловіка — за водія. Бо їздити нашими дорогами не тільки по Володьковій Дівиці, де населення більше трьох тисяч, а ще і по окружних селах — кабріолет угробити. У сільраді дали список, кому роздавати кошти. Три тисячі гривень на сім’ю — для села то великі гроші.

Вийшли ми, а Махамад показує: «Ноу смокінг» (не курити). І щолкає себе по шиї. І знову: «Ноу». Я так зрозуміла, щоб ці сім’ї були більш-менш підходящі під його вимоги. А не такі, що отримають гривні на руки, тут же їх проп’ють, прогуляють — і дітям нічого не дістанеться.

Тому я пішла до директора школи, і там підкоригували список. І поїхали по Володьковій Дівиці, у Сулак і Криницю.

Руки поцілувати не дав

— Дивлячись на наші дороги, курд хапався за голову. Коли заходили до дворів, де бур’яни по коліна, руками показував: невже цього не можна вирвати, прибрати дорогу до хати? Побували у сім’ї, де незрячий хлопчик. Курда вражали бідність і бруд. Зайшли в одну хату. Білий день — а там троє діток і горщики з фекаліями стоять невинесені, діти замурзані, сморід. Махамад дивувався: невже не можна підмести, помити, випрати. Хай бідненько, але має бути чисто.

У деяких будинках було більш-менш прибрано. Він цілував жінкам руки. Вони від того, що їм дають гроші, плакали, і він разом з ними втирав сльози. Щось говорив, та його розуміла лише Лена. А гроші як рахував: шух-шух-шух — купюри тільки шаруділи між його пальцями. Він особисто передавав гроші.

Одна бабуся так розчулилася, що намагалася йому руку поцілувати. Не дав. Просто обійняв.

Булаоднасім’я, яку ми внесли до списку, — відмовилися від грошей. А згодом нарікали: «Ми ж не знали, що це просто так дають». Когось не заставали вдома. Замість них йшли до інших. Більшості людей не вірилося, що хтось може просто так їм давати гроші. Тоді я говорила: «Я Ліда з Сулака. Ви мене знаєте? Я староста у церкві, депутат районної ради. Не бійтеся, ця людина хоче вам допомогти».

Були у родині Віки Нудьги. Вона інвалід по розвитку. Мала одне дитя. Згодом друге народила. Недавно Віку забрали в Халявин, другу дитину — в Прилуки у дитбудинок. Перше з її матір’ю залишилося.

Він показував: «У вас така хороша земля, її багато, треба обробляти, жити, наводити навколо порядки. Бо все в житті залежить від самої людини». Боляче було дивитися, як здоровенний мужик зі сльозами на очах говорить про нас, українців.

Виїхали о першій дня — розвозили гроші до восьмої вечора.

— Лідіє Олексіївно, у купі було 100 тисяч гривень. 33 сім’ям роздали по три. Де ще тисяча?

— Пішла на заправку автомобіля і за послуги Лениному чоловікові. Мені не дісталося ні копійки. Хоча я думала: може, він мені хоч щось дасть.

Люда Данилюк воду провела

— Цікавилися, як люди розпорядилися тими грошима?

— Чесно сказати, відслідковували лише у Сулаку. Люда Данилюк воду у хату провела. Деяких з тих, кому давали гроші, я ні імен, ні прізвищ не пам’ятаю.

Запам’яталася родина з Криниці, бо їхнє прізвище Сірик, як і моє. Я їм раніше інвалідний візок відвозила. У доньки ДЦП, мама хворіла. Живіт наливало водою, двічі викачували у лікарні. З доходів — лише пенсія дівчини.

Сину на навчання

У 40-річної Наталії Степановой з Сулака лежача мати. Двоє дітей, менший ще до школи не ходить. Живе без мужика.

— Син Нікіта якраз тоді закінчив 9 класів. Вступив до Київського коледжу з посиленою військовою та фізичною підготовкою. Я ті гроші витратила, щоб зібрати дитину на навчання, — розповідає Наталія. — Щоб просто так мені хтось дав гроші, такого ще ніколи не було. Якось просила грубку зробити — сільрада допомогла. Зубів не маю за що поставити. Поїхала до лікарні. Так дивилися, як на бомжиху. А тут така людина.

Роздали борги і купили харчів

— Хай йому Бог здоров’я дає. Як сказали, що гроші дарує, я спочатку не повірила. Хіба таке буває? Сім’я велика, повна хата: діти, онуки. Ще й чоловік неходячий, — ділиться 67-річна Калина Бочковська. — Тими грошима борги роздали, ще й продуктів накупили: макаронів, олії, цукру і т.д..

Звозила доньку на таксі на базар, качат і курчат купила

У 44-річної Олени Сірик з Криниці у загородці кубляться курчата.

— Квочка лупить, а я по одному сюди їх ношу. То наше хазяйство розростається за гроші, що дав той чоловік. Я качат і курчат накупила. Тепер уже свої кури є, — розповідає жінка.

Донька, 29-річна Аня, сидить перед порогом у візку. Вона не ходить. Проте однією ногою відштовхується від землі — так їздить.

Дівчина виглядає років на 18. Говорить повільно і щиро усміхається. Руки скрючені.

— Ложку, щоб поїсти борщу чи супу, донька сама втримати не може. А ось яблуко чи огірок затисне і гризе. Може прати, терти річ, виполоскати вже не виходить, — розповідає Олена. — З’явилися гроші — вирішила дитині зробити свято. Що вона, окрім села, бачить? Найняла машину за 200 гривень (не кожен візьме з інвалідною коляскою) і повезла Аню у Ніжин на базар. Що вона хотіла, все їй купувала. Коли він прийшов, ненашинський, донька злякалася. А виявилося, така радість.

— А на ваше лікування?

— Сестра давала гроші. У мене цироз печінки. Було, пила. Нині вже не так часто. З живота до 20 літрів рідини викачували. Виписали, сестра мені настойку чистотілу привезла — я її постійно пила. Потім поїхала на УЗД. Лікар здивувався: «Це ви всі препарати приймали, що вам у медкарті приписані були?» Я хіба читала, що в тій картці дрібними буквами, — відповідаю.

Махамада депортували

— Старша донька Оля у Ніжині в банку працювала, нині шукає роботу в столиці, — розповідає 56-річна Лариса Дідик. — Махамад приїхав в Україну. Планував тут бізнес. Раніше, як Крим був наш, тудою їздив. А востаннє добирався з Туреччини поромом через Одесу. На поромі їхав і його автомобіль.

Він жив у готелі в Ніжині. Чистюля з чистюль. Іде до сільського магазину (дуже любив кока-колу) — вимивається, перевдягається. Зняв теніску — виправ, повісив сушитися. Все у нього надраєне до блиску.

А готував як смачно: і рибу на вогнищі, і шашлики з курки. Тільки засмажить — мені першій на город несе: це мамі. Якось взявся суп з курки варити, лимон туди кинув. Я думала, яке ж воно на смак буде. Приготувалося. Смакота, такого я ще не куштувала. Жаль, рецепт не попросила.

Хотів створити власну ферму, розводити корів. Ми йому казали, що не кожен українець може землю отримати, а іноземцю і поготів не дадуть. Не вірив. Біля нього крутилися нечесні люди, обіцяли, що з землею допоможуть, з громадянством і з візою. Насправді ж тягли з нього гроші. А він добрий, щирий, довірливий.

Його і били, і обкрадали, і чорножопим обзивали. А він надіявся, що все буде добре. Звав Олю заміж. Та вона не наважилася їхати з України.

Ми його просили: «Махамад, у серпні (2016 року) у тебе кінчається віза. їдь додому, потім повернешся, все будемо вирішувати». А його шахраї дурили, що допоможуть. Дійшло до того, що прогавив строки, і його у грудні депортували. Тепер на довгі роки йому заборонений в’їзд в Україну. Речі тут, як і опечатана машина. Здається, він тепер за неї судиться з Україною.

Хороший. Не пив, ввічливий: «Мама, папа, пожалуйста». Жалісливий. Пішли, було, з донькою курей годувати, одна похлинулась, давай кавкати. Як він злякався: «Оля, неси вода, спасать надо».

— Як ваша Оля тепер? Є хлопець?

— Серйозних стосунків немає. З Махамадом вони передзвонюються, хоч і дуже рідко. Його батьки і брат до неї добре ставляться. Певно, доля, що так склалося...

— Ларисо Миколаївно, а вам він гроші давав?

— Аби ж то. Ми ж не просили. Хоча міг би допомогти Пері на навчання. А вийшло — лише чужим людям. Зустріла мене Наташа Гусєва: «Ой, спасибі, спасибі вам. Ми на ті гроші коляску купили, коли четверте дитя народилося». То йому дякувати треба, — кажу.

Валентина Остерська, «ВісникЧ» №30 (1629) від 27 липня 2017