Від Чернігова до Путивля. І – назад

Я за рангом не суперзірка і, скажімо, як Наталія Могилевська, не можу дозволити собі об’їздити всю Кубу (острів Свободи простягається з Заходу на Схід на 1250 км) на авто і кіньми.
Я не народний депутат, котрий по роботі побував у Страсбурзі і, маючи зайвий час, заскочив на годинку-другу в Баден-Баден до наших, тобто своїх знайомих… Або ж інший, котрий чартерним рейсом запросто майнув із Києва до Парижа!..
Для мене це принизлива дійсність і одночасно нездійсненна казка.
Але одна близька мені людина відкрила очі на інший світ – вітчизняний. Виявляється, у нас із вами під самісіньким носом стільки чудових та цікавих місць! Це зрозумів, коли піді мною проскочили сотні «українських» кілометрів Чернігівщини і Сумщини…

Рано-вранці нас на домовлених зупинках Чернігова бережно «проковтнув» комфортабельний красень-автобус. Пасажирська атмосфера була чутливо приязною і товариською.
– Цього разу до гурту з 3-ї та 33-ї шкіл приєдналася група з 29-ї, – урочисто оголосила гід Наталія Самохіна, співробітниця обласного історичного музею імені Василя Тарновського.
Оплески та схвальні вигуки, наче на параді.
– У нашому товаристві люди різного віку і професій, – продовжила далі «ведуча». – Здебільшого ми разом уже не вперше.
Як згодом дізнався, активістів понад 200. А з 2007 року екскурсійними послугами музею вже скористалося 19 тисяч любителів мандрівок, які відвідали 9 областей України.

…Сумщина, а ми добиралися саме до Путивля, для мене справді відповідала поняттю «партизанська»: манюсінькі села ховаються вглиб від дороги, а будинки, що виднілися одне від одного подалі, ніби конспіративні.
Але що найбільше здивувало, так це з обох боків широчезні простори оброблених нив, які, здається, нескінченні. Хто ж плуга тягне?..
…У Путивлі, після сільськогосподарських краєвидів, відчуваю стійкий присмак повітря далеченних часів. Ще б пак! Перша згадка про місто – у 1146-му в Іпатіївському літописі. А деякі знання історії бентежили мою уяву, і я, наскільки це було можливо, м’яко заглиблювався у нашарування століть.
Дореволюційні будинки – переважно цегляні, з вишуканою кладкою. Але, на жаль, кришаться, наче старі зуби, втрачають свою самобутність. І зазвичай осучаснюються за примітивними «євростандартами», тож кам’яні майстерні «вигадки» минулого вже потім навряд чи відновлять.

…Від краєзнавчого музею, який є однією з родзинок архітектурної спадщини початку ХХ століття, разом з його науковим працівником Надією Сторчакою відбуваємо у путь.
– Між іншим, – зазначила Наталія Самохіна, – суть колективного проекту-програми «Дорогами рідного краю» доповнилася гаслом і дією: «Від музею –
до музею».
…Зовсім недалечко – і ми біля церкви Миколи Козацького. Її звели у 1735-1737 роках на кошти міщан, яких тут називали козаками. До неї у 1770-му було прибудовано дзвіницю.
Церква велична зовні, хоч і скромна декором. А всередині біло-біло.
– Залишилися лише невеличкі елементи розпису на мокрій штукатурці, – констатує гід.
Милуємося красою величної споруди, фотографуємо.
За кілька хвилин (наскільки все компактно!) опиняємося в мурованих кордонах Спасо-Преображенського собору, який велично виріс на місці Святодухівського монастиря. Той був заснований у ХVІ столітті, але згодом дерев’яні будівлі знесли, а на головному фундаменті й звели Спасо-Преображенський.

За архітектурою храм – гармонійне поєднання російських та українських сакрально-будівельних традицій XVI-XVII ст. Головна його окраса – первісний п’ятиярусний іконостас і стародавні ікони, які бентежать уяву і відкривають перед нами безмежний духовний світ.
Усередині собор частково вкритий чудовими розписами, які доповнює своєю гарною оздобою срібна люстра-панікадило. Її виготовили у далекі часи німецькі ювеліри Данцигу, а дісталася Путивлю у подарунок від Петра І.
Хрестовоздвиженська церква-дзвіниця також пов’язана з ім’ям великого російського государя: за легендою, у її сховах було ув’язнено царівну Софію, котра замахнулася на імператора. Можливо, це лише легенда, але вона ж існує.

…Десь у двохстах кроках, вулицею вниз, цікава архітектурою будівля колишнього ремісничого училища, яку збудовано на кошти мецената Миколи Маклакова у 1886 році у незвичному для цієї місцевості готичному стилі.
Однак будинок розсипається на очах. Навіть у мене, «чужинця», серце кров’ю обливалося.
Нині, як свідчить табличка, тут Путивльський коледж Сумського національного аграрного університету.
– Це не головний корпус. Є сучасні. Але зовнішній вигляд цієї будівлі цілком відповідає фінансовому стану справ у цьому навчальному закладі, – жорстко підсумувала екскурсовод.

…Золоті куполи на сонці засліплюють очі. На масивних ажурних воротах викувано: «Молченский Рождества Пресвятой Богородицы женский монастирь».
Збудований він, як фортеця, на місці давньоруського острогу. Збереглися фрагменти старих стін, вежа, свята брама, над якою надбудована дзвіниця. Муроване будівництво розпочалося у 80-х роках XVI ст. З тих споруд до нашого часу дійшли фрагменти мурів та нижня частина монастирського собору Різдва Богородиці. (XVI ст.). Саме тут самозванець Лжедмитрій збирав сили перед походом на Москву. …Тому було ой як далеко, а ми опинилися неподалік від путивльського Городища за кілька хвилин у напівзруйнованій від часу будівлі, де мав бути, за словами гіда, музей «Слова о полку Ігоревім».
Матеріали зібрані, підготовлені, а купюр катма. Словом, неіснуючий музей потребує солідної грошової підтримки. Залишається лише сподіватися.
На вході до Городища нас «зустріли» величезні бетонні блоки.
– На цій основі мали бути дві реконструйовані башти ХVІІ століття, – скрушно хитає головою Надія Іванівна. – А тепер, коли проект згнив у корені, куди подіти ці брили?
– У чому проблема? – іронічно усміхаюся. – Хтось придбає на фундамент для свого маєтку.
Одну-єдину таку «хатинку» ми побачили на крутосхилі над Сеймом.
– Як на мене, за все життя на таку не назбирав би, – чесно зізнаюся. – Не з моїми статками.
– У нас більшість не розкошує, – кинув міцної статури парубок, котрий випадково почув нашу розмову. – Роботи ніякої, люди роз’їжджаються, хто куди, на заробітки. А Путивль не такий уже й маленький – 16 тисяч населення…
Та повернімося з сучасності у давнину. У ХІІ ст. Путивль – столиця удільного князівства. У 1185 році ним пройшов на половецькі землі князь Ігор. Об’єднані війська сіверських князівств зазнали поразки. Саме на валах Путивля плакала Єфросинія Ярославна за своїм чоловіком. Тут вона й увіковічена в монументі...

У 1239 році Путивль загарбали татаро-монгольські війська. Згодом місто було приєднане до Литовського князівства, а в 1503-му – до Росії і стає прикордонною фортецею.
Після 1917 року Путивль увійшов до Курської губернії, а в 1926-му був переданий зі складу РРФСР до УРСР.
Період Великої Вітчизняної – яскрава бойова пісня краю – велична і трагічна одночасно. Меморіал у Путивлі – шана народним месникам Сумської області на чолі з Сидором Ковпаком.
Швидко промайнули 11 км, і ми опинилися у місцях, насичених духом патріотизму і мужності. Це – Спадщанські ліси, де зароджувався ковпаківський рух, де народні месники прийняли своє перше бойове хрещення.
Між іншим, на алеї славетних сумських партизанів стоїть погруддя ще живого-здорового Героя Радянського Союзу Петра Брайка, уродженця Чернігівщини. Він кілька років тому, як піднесено сказала супровідниця, «попартизанив» у Спадщанських – згадав молодече минуле, вшанував пам’ять своїх побратимів.

Правда, мій матеріал, який зібрав про нього в музеї партизанської слави, виявився… запізнілим: на шпальтах нашої газети з’явилася розповідь про Брайка від ветерана обласної і української журналістики Андрія Фомічова. Мені до неї просто нічого додати…

Олександр Фальчевський, фото автора, газета «Деснянка вільна» №42 (445) 25 травня 2013

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.