«Скільки нам скитатись по лікарнях?»

7 лютого у селі Патюти Козелецького району зачинилися двері стаціонарного відділення для громадян похилого віку. У цьому закладі проживали двадцять чоловік з району. Вони не мають родичів або їхні діти не можуть догледіти своїх батьків. Дванадцять чоловік відвезли у Данівський геріатричний пансіонат, трьох перевезли до Морівської лікарні, чотирьох — у Чемерську. Все у межах Козелецького району.

«Тепер у Патютах залишилося хрест чорний поставить»

— З якої причини закрили стаціонарне відділення, нам не кажуть, — розповідає 49-літня Любов Матюшко, медсестра. — Сказали тільки: «Ідіть додому». Дванадцять чоловік відвезли у Данівський геріатричний пансіонат. Одну жінку родичі забрали додому. А як складеться доля інших — не знаємо. Скільки їх будуть тримати у лікарні, хто зна. Мабуть, поки не підуть у світ Божий.
Колись у цьому приміщенні була лікарня на двадцять ліжок, потім амбулаторне відділення. Деяким бабусям дозволяли тут жити, за згодою лікаря. Тоді вони грошей не платили нікому. Десять років тому закрили наше амбулаторне відділення.
Ми і до голови Козелецької райдержадміністрації Леоніда Мисливця їздили. Воно, знаєте, як дивишся йому в очі, а він каже, що не закриє, допоможе, з'являється надія. А виявилося, що дарма. Куди ми тільки листи не писали, навіть Азарову. Тепер у Патютах залишилося хрест чорний поставити, і все. Людям ніде працювать. Осталися тільки сільрада, магазин і пошта.

За законом, держава забирала у проживаючих у нашому пансіонаті 75 відсотків пенсії. Решту видавали на руки, щоб старенькі могли щось собі купити. Кожен тиждень у нас базар. Ті, які могли самостійно пересуватися, ходили, купували цукерки, якісь необхідні речі. Стареньким, які не можуть пересуватися без сторонньої допомоги, купували працівники.
Підопічним було тут добре. Велика територія. Є де погуляти, лавочки, щоб посидіти. Селяни допомагали: хто картоплю, хто моркву ніс. На нашій ділянці ми вирощували цибулю, часник, помідори.
Таке враження, що нікому ті бідолахи не треба. Якщо вже закрили наше відділення, то нехай би усіх і забрали у геріатричний пансіонат, а не розкидали по лікарнях району.

«Мені не себе шкода»

— Я дзвонив у Міністерство соціальної політики України і на телеканали ЮТУ, СТБ. Просив, щоб вплинули на переїзд, — розповідає 53-річний Сергій Лемеш, підопічний стаціонарного відділення.
У чоловіка немає обох ніг. Пересувається він за допомогою протезів і ковіньки. Його перевезли до Чемерської лікарні.
— У нашому відділенні були старенькі. Переїзд узимку на них погано вплине. Чому не можна було перевезти нас навесні? Коли сніг розтане, погодні умови будуть кращі? Мені не себе шкода, а людей. У мене здоров'я в порівнянні з іншими краще. У одного чоловіка не працює повністю сторона тіла. Йому завжди холодно. Коли його перевозили, то вкутали, під сидіння підклали теплі речі. Водій пічку ввімкнув. Але ж йому все одно холодно було. Нам було добре в Патютах. Годували нормально. Персонал ставився до нас, як до рідних. А що тепер? Закрили. І скільки нам скитатись по лікарнях? Щоб виписали путівку у геріатричний пансіонат, моя дочка повинна зібрати всі необхідні документи, що не в змозі мене доглянути. Вона зі мною не спілкується зовсім. На всі свята я їй відсилав CMC з вітанням. А тепер її номер відключений. Знаю, що проживає вона в Чернігові. Колишня дружина номер телефону не дає і каже, щоб не дзвонив.

Не потрібно у районі два пансіонати для людей похилого віку

— У Козелецькому районі два пансіонати. У Патютах — районного утримання, проживало 20 чоловік, а у Данівці — державного утримання, на 310, — розповідає Леонід Мисливець, голова Козелецької райдержадміністрації. — Зараз у Данівці зайнято тільки 208 місць. Запропонували закрити пансіонат у Патютах і перевезти людей у Данівку, в кращі умови. Тому я і підписав наказ про закриття цього закладу.
У Данівці є підсобне господарство. У цьому році поставили вулики. Планують викопати озеро, запустити рибу. Кошти на харчування виділяються удвічі більші. У Патютах — 14 гривень на людину в день, а у Данівці — 30 гривень. Будівля пристосована: з туалетами, душовими кабінами, пральнями, більш кваліфікований персонал.
Чому Сергій Лемеш розвів таку паніку, я розумію. Коли народилася дочка, він розвівся з дружиною і кудись виїхав. Потім повернувся, дитині було вже 14 років. Дружині він ніхто, а дочка неповнолітня. Він інвалід І групи. Немає ніг. На цій підставі зібрали документи про те, що дочка не може утримувати батька, і відправили у геріатричний пансіонат у Данівку. Але він там порушував дисципліну. Його перевели у Патюти. Чутки доходили, що він і там робив своє. Тепер боїться, що його знову заберуть у Данівку, де потрібно буде дотримуватися дисципліни.

Людям, які втратили роботу, вже шукаємо робочі місця. Шість працівників збирають документи на пенсію. Двоє людей уже працевлаштовані продавцями у магазині. Якщо їм не сподобається, ми їх працевлаштуємо як соціальних працівників. Зараз шукаємо місце кочегару.
Будівлю скоріше за все віддамо на баланс сільської ради. Якщо у селі збільшиться кількість дітей, плануємо зробити там дитячий садок.

На вулиці не залишиться ніхто

— Люди не повинні жити в таких умовах, як у Патютах, — вважає Лариса Юрченко, начальник головного управління праці та соціального захисту населення облдержадміністрації. — Усіх взяти і відвезти у геріатричний пансіонат я не маю права. Зрозумійте мене правильно, я їх поселю, а завтра приїде до мене прокуратура і запитає. Ми повинні зібрати всі необхідні документи по кожній людині.
14 кілометрів від Патют до Данівки. Перевезли, помили, перевдягнули. За ними цілодобовий догляд. Це живі люди, які все життя працювали. Я сама виросла без батька. Батьки розлучилися, коли я була маленькою. Але якщо постало б таке питання у мене, я б ніколи не відправила батька у пансіонат. За законом України, діти повинні доглядати за своїми батьками. Скільки люди будуть чекати своєї путівки у Данівку, не відомо. Доки не будуть готові документи.

* * *

Родичів колишніх підопічних патю-тинського закладу розшукує і підганяє міліція, щоб швидше збирали довідки. Заклад у Патютах закрили, щоб зекономити бюджетні кошти, бо їх бракує. Але як це пояснити тим, хто там працював, і тим, хто звик там жити?

Юлія Семенець, тижневик «Вісник Ч» №7 (1397)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.