Бараки затулили від Кучми та К˚ бетонним парканом

Колишні гуртожитки в селі Рівнопілля Чернігівського району розташовані за вісім кілометрів від околиці обласного центру, поруч із міжнародною трасою Е-95 «Одеса–Санкт-Петербург». По ній проїжджають тисячі іноземців, поважні делегації міжнародних місій тощо. Коли магістраль розширювали, дорога наблизилася впритул до житла. Спиляли посадку тополь, яка відділяла селище від траси. Встановили дерев'яний паркан. А у 1993-ому, коли прем'єр-міністр Леонід Кучма приїжджав відкривати школу в сусідньому селі Хмільниця, жителів Рівнопілля наглухо відгородили від дороги бетонним триметровим парканом. З одного боку, так тихіше 4 безпечніше жителям, з іншого — а траси не видно злиднів робітничого селища.

За дві тисячі доларів — 60 квадратних метрів

Більшість мешканців бараків живуть тут недавно. Поселилися, бо близько Чернігів і дешеве житло. А 44-річний корінний мітель Андрій Павлов живе в будівлі колишнього клубу. Ще й досі на стіні зберігся напис: «ДСП Равнополье. Ночной диско-клуб. От заката до рассвета».

Чоловік покинув пити, зайнявся господарством. Обгородив садибу, побудував лазню. Зараз кладе в ній піч.
— Рівнопілля — нове село, — розповідає Андрій. — Після війни тут був польовий військовий аеродродром та господарство при ньому. Стояли аеродромні вишки, кузня та конюшня. Пізніше тут створили підсобне господарство обласного управління торгівлі. А потім — радгосп. Побудували свинарники, згодом — кролятники. Людей, які працювали на фермах, селили спочатку в ці бараки, а пізніше стали зводити будинки й давати землю, щоб будувалися. Кролі щось не прижилися. Кролятники розібрали, а матеріал люди розтягни по дворах. Там був каркас, як у фінського будинку, всередині утеплювач — скловата, а зовні оббивався вагонкою. Тож з цих будматеріалів і будувались.

Пізніше замість кролятників поробили курятники. Вони працювали до 2000 року. Тут звели дитячий садок, бібліотеку.
Збиралися побудувати кілька багатоповерхівок і переселити усіх з бараків туди.
А після 2000-го радгосп розвалився, свинарники викупили підприємці. Лише в одному тримають худобу. Інші розбирають на цеглу та плити.
Люди приватизували бараки й продавали дуже дешево. У 2006-ому за дві тисячі доларів можна було купити житло площею 60 квадратних метрів. Щоправда, новим господарям усе доводилося переробляти.
— Майже всі тут приїжджі; — веде далі Андрій Павлов. — Я, правда, народився в Рівнопіллі. Мій батько з Уралу, мати — з села Ведильці Чернігівського району. Сюди їх на роботу позвав директор господарства, який тоді жив з ними по сусідству на Бобровиці. У нас у сім'ї було п'ятеро сестер і я — найменший.
Як прийшов з армії, працював у будівельній бригаді в радгоспі. І паркан цей ставили. Казали тоді, що його зводять, щоб не бачили наш безлад.

На пташиних правах

З колодязя, який біля бараків цього року викопав Андрій, набирає воду Світлана Байчурина. Набиваюсь до неї в гості.
Проходжу повз старий ґанок, на якому складені дрова. В маленькому коридорчику розтоплена грубка. 37-річна мати чотирьох дітей живе в «квартирі» площею 29 квадратних метрів.
— Я тут на пташиних правах, — говорить Світлана. — Цю кімнату отримала 1995 року, коли приїхала сюди з чоловіком. Але тоді договір нормально не оформили. Зараз пробувала приватизувати це житло — не дають. Думаю, як виповниться дітям 18 років — виселять звідси.

Світлана розлучилася з першим чоловіком, п'ять років жила з іншим у сусідньому селі Халявин. Але й там не склалося, довелося повертатися в Рівнопілля. Всі діти вчаться й живуть в інтернаті в Чернігові, до матері приїжджають лише на канікули.
— Тут скучно, дітей таких, як ми, немає, — жаліється менша донька Марина Байчурина.
Світлана пам'ятає, як ставили бетонний паркан.
— Кажуть, як проїжджав Кучма, він спитав: «Що тут?». Йому сказали, що сараї, — переповідає жінка.

Транспорт до 18.05

Жителі барачного селища працюють хто де. Одні — робітниками на сусідніх підприємствах з розливу масла чи з приймання металолому,
інші—на заробітках. На будівництвах у Києві чи за кордоном — у Москві, Франції, Ірландії навіть Канаді. Деякі працюють у Чернігові.
— Якби не транспорт, мо' б, і роботу знаходили кращу, — скаржиться 53-річна Людмила Туренок. —У нас тут ходять два автобуси — номер 2 і 22. Через те, що остання «двійка» з Чернігова відходить о 17.30, а 22-ий — о 18.05, з роботи треба йти рано. Може б, і знайшов яку кращу роботу по змінах, так доїхати нічим. Моя сестра Ольга працювала на кондитерській фабриці «Нивки». З роботи і на велосипеді їздила, і на поїзді, і у подруги ночувала, 3 поїзда до нас півгодини ходу, але через поля та покинуті промислові будівлі — темно і страшно. На попутках повертатися небезпечно і ненадійно. Якби був який автобус о восьмій вечора з Чернігова...

Геннадій Гнип, тижневик «Вісник Ч» №2 (1340)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.