Чупакабра атакувала людину!

Уже все мільйонне населення Чернігівщини чуло або читало про цього монстра. У яких тільки газетах про нього ще не писали! Мені й самому раніше доводилося читати сповнені жаху публікації місцевої преси й навіть бачити сенсаційний сюжет чернігівського телебачення про «гостювання» чупакабри у дворі приватного будинку в Чернігові, майже на сусідній вулиці. «Поки що чупакабра нападала тільки на тварин», - лякав тоді глядачів закадровий голос.

Відверто кажучи, раніше я вважав ті публікації своєрідним полюванням. Полюванням за сенсацією, за гучним заголовком. Раніше, разом з іншими скептиками, міг засумніватися, наприклад, чи не забагато спиртовмісних рідин хильнув очевидець появи чудовиська? І чи не надто розвелися безпритульні пси, щоб у «кролячому побоїщі» винуватити міфічних монстрів?
Сам я і вищезгаданих рідин зовсім не ковтаю, і «смішних трав» чи «дивовижних грибів» ніколи не вживав. Навіть звичайних грибів кілька місяців не пробував. А тут сталося таке, про що і в сенсаційних матеріалах досі не розповідали!

Наприкінці жовтня зібрався я трохи відпочити, як то кажуть, на природі. Не травень місяць? Ну то й що. Все ж таки другий рік без відпустки. Втечу хоч на півдоби від міської метушні. Подихати свіжим повітрям, прогулятися берегами Дніпра, помилуватися із Замкової гори на захід Сонця, посидіти біля багаття й приготувати шашличок... Зрештою, закрити цьогорічний сезон подорожей нічним переїздом до Чернігова, неквапом прокочуючись на своїх двох (маю на увазі колеса) дорогою між ланами та сплячими селами, вихоплюючи фарами з темряви ночі яскраві котячі очі.
Вирішено - зроблено: ось уже фіксую фотоапаратом любецький танк ИС-3 на п'єдесталі. А коли на одній з вулиць Любеча знімав покинутий, але величний дерев'яний будинок, підійшов місцевий. Порадив оглядовий майданчик неподалік, на кручі. Каже, звідти за гарної погоди можна навіть побачити, як миготить червоне око ліхтаря на маківці вентиляційної труби, яка височіє над об'єктом «Укриття» Чорнобильської АЕС.

Зйомка краєвидів завершена - темніє уже рано. Закінчивши «культурну програму», переходжу до її останніх пунктів. Точніше, переїжджаю ґрунтовкою безпосередньо до Дніпра. Тим часом темрява все щільніше огортає придніпрянські луки. Ледь вирізняються мовчазні силуети «літніх резиденцій» - вагончиків відпочивальників.
На «голому» березі - лиш одна «оаза» з деревцями. Направляюся до неї. «Розкладаюся». На лобі - ліхтарик, в руках - «моцний» тесак. Тож пара гіллячок швидко перетворюються на шампури та підставку до них. Спалахнуло багаття. Нехай перегоряє. Зачекаю, прихилившись до деревця.
А навкруги - приємна тиша. Вже минув сезон, коли тут гуляли п'яні компанії. Що це за «відпочинок» такий у людей, під час якого відчуваєш себе... хворим? А після нього, в кращому разі, потрібно мати відпочинок справжній, а то й з хворою головою працювати.

Втім, серед звуків осінньої природи невиразно й непевно постає щось не зовсім гармонійне. Якийсь тихий плюскіт. Можливо, риба? Та надто регулярно плеще. Значить, рибалка. Однак не чути ні скрипіння човна, ні жодного матюка. Невже це... моржі? Маю на увазі любителів зануритися в ополонку, загартувати здоров'я. Але ж навіщо їм далеко плавати? А, та це ж підступні контрабандисти! Хоча... Такі заробітчани напевно не пхалися б на світло чужого багаття.
Що б то не було (хай навіть НЛО), але воно повільно, але впевнено наближалося. Дніпро широкий, тож прибульця довелося почекати. Проте інших варіантів у мене так і не знайшлося. Вийшов «назустріч». Однак роздивитися що-небудь рухоме не вдалося, навіть коли десь попід берегом пролунав останній «плюх».

Помилувавшись на чорні хвилі, поволі повертаюся до вогнища. Аж раптом чую, як уже зовсім поряд хтось (щось?!) шурхотить, сидячи навпочіпки над моїми речами. Неначе брудний, схудлий безпритульний, вдягнений у якесь лахміття. «Ах ти ж падлюка!» - кидаюся до нього й обробляю з газового балончика. Влучно, в пику, як належить. От тільки ця пика... Не пика, а звіряча морда!
Відсахнулися ми одне від одного одночасно. Однак цей крадій не збирався ретируватися. Тут балончиком не обійдеться. Щойно тварюка стрибнула, я, відсахнувшись вбік, підставив ножа. Ще й ще раз відбиваю атаку, маневруючи поміж кущів...
Нарешті - заскавчала, впала, крутиться. Користуючись моментом, наступаю тварюці чи то на лапу, чи на хвіст. Дякуючи працелюбним вузькооким хлопцям і дівчатам з Піднебесної (самоназва Китаю. - Ред.), у світлі китайського ліхтарика штрикаю лезо такого ж китайського ножичка десь між пащею й передніми кінцівками і смикаю його вбік.

Однак потвора явно не розраховує на дотримання «прав полонених». Атакує пазурами, вивертається. І, мабуть, за підказкою інстинкту самозбереження, стрімголов кидається у бік обриву. Шубовсть! І знову плюскіт. Тільки частіший. Але недовго. Схоже, бідолаху спіткала доля Чапаева...
Пригода не з приємних. Та одна обставина все ж таки зігріває перелякану серед прохолодної ночі душу. Вгадайте, що саме? Температура повітря! Точніше, теплий одяг. Агресію нічного нападника гасила куртка, старанно зшита працівниками чернігівського підприємства товариства глухих. Вона роздряпана на шмаття. На собі ж у напівтемряві я ран не помітив, окрім кількох подряпин рук. Та й ті, мабуть, від кущів.

Відпочинок зіпсовано. Вже не до релаксації. Треба збиратися. А то ще раптом їх «підмога» прийде. Та й у лотку зі шматочками м'яса вже дехто покопирсався. Викинув його у вогонь. Ухнув стартер, спалахнули фари... Ось вже й будиночки, ось асфальт, підйом до майже сонного містечка. Тільки холодно їхати. Чи то куртка розірвана, чи ближче до ночі сильно похолодало...
Ні. Холодно мені, бо довго не рухався. А багаття згасло. І не дивно, - заснув собі біля дерева, та й дивлюся жахи. Так не можна. Чупакабра є чи нема, а «ноги вирости» могли навіть у мотоцикла.

З полегшенням відновлюю вогнище. Добре, що прихопив достатньо газет на розпал. Рвонув добрий жмут паперу, обіклав хмизом - готово. У мерехтливому світлі полум'я дивлюся, що я там порвав. Ага, ось пишуть як таємнича чупакабра баранів убила. Двох. Від назви розірваної газети лишилося лише «рт». Беру іншу. І тут вона! Точніше, людей про неї запитують, чи не хотіли б вони спіймати чупакабру. Та навіщо ж вона їм? Газета... Схоже на «Біс». Ну й біс з ним. Беру третю. А там... Вгадайте, про що? Чернігівець за чупакаброю полює! Що за газета? Схоже на «Бес»!
Їй-бо, якась бісовщина сьогодні! Я не забобонний, але... Ех, недаремно радив класик вустами професора Преображенського: «Не читайте по обіді радянських газет!»
Та досить з мене. Все, додому! І щоб ніяких чупакабр дорогою. Бо переїду колесом і не спитаю, чи знають про тебе пани науковці чи працівники деяких редакцій, які в погоні за дешевою сенсацією навіть шолудивого песика готові визнати монстром.

Сергій Стук, тижневик «Чернігівщина» №50 (325)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.