Син подарував батьку віслюка

— Іа-іа-іа... — пішла луна селом. Віслюк кричав і йшов до нас. Шерсть на худобині аж блищить. Видно, господарі жаліють і леліють.
— Чий красунчик? — запитала у перехожих. (Це у Вороньках, на Бобровиччині).
— Он хазяїн, через дорогу живе.
У дворі з червоним парканом порався чоловік.
— Ваш?
— Це не він, а вона. Лорою нашу красуню звуть, — каже 70-річний Микола Бурлака.

— Звідки худобина?
— Колись обмовився синам, що хотів би віслюка. Бачив по телевізору, що тварини смирні, невибагливі. Сказав та й забув. Давно це було. Вісім років тому, у вересні, під'їжджає до двору «Газелька»: «Ваш подарунок від сина Валентина...» Думав, там телевізор чи холодильник, бо щось велике було у машині. Відчинив дверцята, а там... ослик. Я й очам не повірив. Діти не забули. Так приємно стало на душі. Подарунок виявився дівчинкою. Назвав я віслючку Лорою. їй уже тоді було років два. Валентин купив її чи то у Сквирському, чи у Васильківському районі у цигана. Той тримав двох віслюків, але виїжджав кудись із села і в дорогу брати їх не захотів. Віддав син цигану за ослика у той час 1000 гривень. Так Лора стала жити у нас. Я під неї упряж зробив. Віз на гумовому ходу. Тепер і сіно, і буряки, і картоплю нею вожу. Картоплю сапую і обгортаю.

Віслючка моя не лінива. Але лукава. Прийшов знайомий Володя, я якраз картоплю обгортав, стомився трохи.
Він і каже: «Давайте, дядьку, я за вас город обійду». Кажу: «Спробуй». Він до Лори. А вона, хитрюща, виляглась і вухом не веде. Він і так, і сяк зганяв її (бити тварину я не дозволяю) — ні в яку.

Хоч уперта, а розумна. Пасеться навпроти двору. Я виходжу, повертаю вправо, до. центру села. Дивиться вслід і мовчить. Як тільки вліво — знає: далеко зібрався, чи то на Бобровицю, чи ще далі, і повернуся не скоро. Починає за мною тужити: «Іа-іа-іа...». Аж луна селом іде. Коли ж повертаюся, з кимсь іду і балакаю, мій голос за кілометр чує. Чекає, що щось смачненьке принесу. Любить цукерки: і шоколадні, і карамельки. Взагалі до їжі зовсім невибаглива. Після Лори немає з'їдів. Вона ще й за козами доїдає. З козами дружить. Буває, їх жену на пашу, віслючка за ними у дворі іакає. Забираю Лору першою — кози мекають. Догляд за нею такий, як за конем, тільки харчів значно менше треба.

— Віслюк — тварина південна. Не холодно Лорі взимку?
— Вона линяє, а з серпня починає готуватися до зими, опушується. Он, гляньте, під животом яка густа шерсть.
Вона у мене знаменитість, її фотографій у київських квартирах уже кілька сот. Кияни, що прямують на дальні села і проїжджають Вороньки, фотографуються з Лорою. Купити її весь час питають. Кілька років тому невеликий трактор пропонували. Я відмовився. Лора — як частина сім'ї. Приїздила якось пара, видно, багаті: «У нас діти, ми його на природі триматимемо», — дві тисячі доларів давали. Не продав Ларису!

— Миколо Олександровичу, а як же Лора обходиться без самця?
— Так само, як і багато жінок без чоловіків. Обходиться. Коли приходить час, стає неспокійною, трохи кричить. Але вже звикла, що сама та й сама.

— Не пробували віслюка їй знайти? Маленькими осликами б підторговували.
— Так де ж у нас його візьмеш? Не чув, щоб на Чернігівщині віслюки водилися.


Микола Бурлака з Лорою

Валентина Остерська, тижневик «Вісник Ч» №29 (1263)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.