Псих і Руда з віслюком

 

Це не образливі прізвиська, а позивні подружжя Бугаєвих: вій­ськового медика Руслана і во­лонтерки Олександри, які восе­ни оселилися в Салтиковій Діви­ці Куликівської громади. Прав­да, донедавна Олександру че­рез колір волосся називали про­сто Рудою, а з появою в їхньому обійсті нового мешканця і її позивний змінився.



ВАРФОЛОМІЙ, БОС І БОРОДА

Подружжя я застала вдома лише за тре­тім разом. Та й то обоє були вже в машині, бо знову збиралися їхати у справах.

— І це вам пощастило, що Руслан зараз у відпустці, бо переважно його тут взагалі не­має, — каже Олександра.
Заходимо разом у двір, щоб поговорити, а там нас радісно зустрічає вухате чудо. Ки­дається до Русланового рюкзака — чи немає в ньому чогось смачненького.

— Варфоломій,— представляє мені Руслан. — За документами — Рафік. Це бур­гундський віслюк. Йому 8 місяців.

— Він такий компанійський, — додає Олександра, поки Рафік обнюхує мої кише­ні й тицяється в руки, аби погладила. — І ро­зумніший навіть, ніж собаки. Справжній охо­ронець.

І дійсно, в кожен мій приїзд до Бугаєвих Рафік стояв на ґанку, ніби на посту.

— А з тим охоронцем дружить? — пи­таю про песика, якого гладить Руслан зі сло­вами «Кожен хоче ласки».

— Може прийти до Бороди (так звуть со­бачку. — Авт.), перевірити, що в його мис­ках. Або, навпаки, щось йому принести (ці­каво, чи смакує собаці те, чим ділиться з ним віслюк? — Авт.). Борода від господарів лишився. За ним доглядали сусіди, а тепер — ми. Зараз вам покажу ще одного, — Олек­сандра випускає з хати плямистого, ніби в камуфляжі, французького бульдога. — Це наш Бос — в усіх сенсах. У січні йому 3 роки, у нас — із травня. Він був хворий. Нам його в Києві сплавили й перестали брати трубку. Тепер живе і їздить із нами.

ВІЙСЬКОВИЙ І ВОЛОНТЕРСЬКИЙ ШЛЯХИ

Русланові 43 роки, Олексан­дрі 41.

— Родом ми з Очакова Мико­лаївської області. Діти військо­вого містечка (і мій тато, і Сашин, Царство йому Небесне, були вій­ськовими). Знайомі ще з дитсад­ка, жили в сусідніх дворах. Разом навчалися у фізико-математичному ліцеї, тільки я на клас стар­ше. Я хотів бути, як і батько, льот­чиком, але не пройшов через ос­теомієліт. Здобув медичну освіту.
Навчався в Києві, Луганську, Кер­чі. Ми із Сашею постійно були на зв’язку.
Коли я осів у Миколаєві, якось їй подзвонив і сказав, що захво­рів. А вона: “Зараз приїду” І при­мчала — вночі на таксі. І ось ми разом уже... скільки років? — до Олександри. Рахують обоє. — Чи­мало. Синові Марату 15, навча­ється в Києві на кухаря-кондитера, дочці Майї 9, вона тут із нами.





— Хто ви за фахом?

— Я — графічний дизайнер.
Начебто, бо за волонтерством забула про це...

— Не «начебто», а одна з най­кращих графічних дизайнерів.
Моя підлегла. У нас була своя фірма дизайну і поліграфії «Sun Duck» (в перекладі з англійської — «сонячна качка»).
Також я перед самим втор­гненням працював психологом-консультантом у центрі реабілі­тації. Тому й позивний Псих — бо психолог. Зразу в лютому не міг піти в ЗСУ, оскільки вів групу лю­дей. Їх вдалося евакуювати в Київ. І потім із 9 травня 2022 року в мене довгий шлях військового медика: Піски, Гуляйполе, Краматорськ. Зазнав трьох контузій, піс­ля поранення (при виконанні бойового за­вдання) опинився в госпіталі у Києві. Пере­ніс операцію на хребті, пройшов реабіліта­цію. Зараз обмежено придатний, служу в медичному пункті інженерного батальйону в/ч А 4780. А Саша в нас - волонтерська голова.

— Ми з дітьми рік просиділи в Очакові в укриттях. Коли Руслан був у госпіталі, про­рвалися до нього в Київ, по­тім знову вернулися в Очаків. Це літо прожили з Русланом у Краматорську, коли він слу­жив там. Із переводом чоловіка сюди теж поїхали за ним. Але наша душа — в Очако­ві. Місто й досі обстрілюють. Однак Русланові батьки (мо­їх обох уже нема) лишаються там. Кажуть, уже звикли. Там же в нас і квартира — наш дім.


— Як вас прийняли в Салтиковій Дівиці?

— Стільки допомоги — і з житлом, і з іншим, що вра­ження — ніби приїхали до ро­дичів!

«БУСЯ», «ЛЯЛЯ» ТА ІНШІ


— Весь цей час ми волонтеримо. Руслан — військовий, і я з перших вуст знаю, що й кому треба. Збираємо, за­куповуємо, відправляємо на фронт і в госпіталі.

Про автівки, які вони купу­вали й перетворювали на ме­дично-евакуаційні, що виво­зили поранених із поля бою, Бугаєви розказують як про членів родини. Навіть «імена» їм дають — «Буся», «Ляля». Із кожною в них пов’язана якась історія. Одна - небезпечна.
-
- На ровері перевернулись усією сім’єю, шість кульбітів зробили, — згадує Олександра. — На щастя обійшлося. Ніби в кожного з нас є власний янгол-охоронець. І завдяки людським молитвам, бо мені пишуть: «Ми молимося за вас». Я це відчуваю і дякую!

- Цей наш нинішній реанімобіль, «Ляля», - автівка військової частини. Хочемо «на­фарширувати» її всім необхідним, щоб вона виконувала завдання по цьому регіону, у то­му числі і з надання медичної допомоги міс­цевим мешканцям.

ВОЛОНТЕРСЬКИЙ ВІСЛЮК

— так Бугаєви називають Варфоломія.
— Я стільки важкого тягаю, що вже про­блем зі спиною нажила, теж прооперована.
Ми в родині почали жартувати: «Треба брати віслюка — хоча б до Куликівки й назад доїха­ти». Врешті-решт загорілися всерйоз: «Бе­ремо!»

18 жовтня Олександра опублікувала допис-прохання про збір на віслюка: «МЕНІ ПО­ТРІБЕН ВІСЛЮК! І якщо ви вже перестали ре­готати, то зватимуть його Варфоломієм. Без усяких біблейських підтекстів. Просто краси­во... Мені потрібен помічник, бо я вже з тими коробками загинаюсь у прямому й перенос­ному сенсах. Усі наші авто чи задіяні на ме­дицину, чи на СТО чекають ремонту. Постій­но смикати і відволікати військових лікарів на посилки/пересилки/розвезення містом — то не діло. Тому — Варфоломій. Я знаю, що він потребує уваги та догляду. Я готова...»

— Необхідних сім тисяч гривень зібра­ли всього за день! Гроші «на віслюка» при­силали навіть із Нової Зеландії. Волонтери дали трейлер, військові — пальне, і ми з віслючої ферми «Osloff», що в селі Великі Дми­тровичі (Обухівський район Київської облас­ті), забрали нашого Рафіка.



Місцеві, особливо дівчата з магазину «Льонок», допомогли нам із кормами. Він їсть сіно, моркву, яблука. Якщо не зупинити, то схрумає все, — сміється Олександра.

— Вечірнім «коктейлем» я заманюю йо­го в сарай, зачиняю на ніч. Залиша­ємо йому ввімкнений ліхтар. А вдень він постійно тут, «на посту». Рафік ду­же акуратний: нужду справляє лише в одному місці.

Ми на недавній день народження Руслана навіть «запросили» його в ха­ту, і він у святковій атмосфері їв із на­ми пюрешку з тарілки. Віслюк і пові­тряні кульки — це щось із дитинства, правда ж?

Попервах, поки звикав, Рафік дуже кричав. І зараз, буває, коли випуска­ємо з хліва у двір або якщо довго нас не бачив, то голосно радіє. Він іще ма­лий, хоче гратися. З Майєю скачуть, балуються. Раф і Бос замінили їй дру­зів, яких дочці бракує на новому місці.

- За ці два роки вона звикла до та­кого «кочового» життя — ми зміни­ли п’ять міст/сіл і дев’ять квартир/домів. Навчається в очаківській школі онлайн, зараз іще піде в куликівську школу. Коли почалась велика війна, це була білява лялечка з блакитними очима. А тепер біля мене - доросла дівчина, помічниця — підсобляє у во­лонтерові. У неї і власний мультикам є — мініатюрна військова форма.

— Чи Варфоломій уже виконує своє призначення?

— Ще ні і, схоже, не збирається. Дивіться, — Руслан ставить віслюко­ві на спину рюкзак, а той його мит­тю скидає. — Або, хитрюга, присідає. Та будемо потихеньку його тренува­ти, аби звикав до вантажів, у обвішу­вати сумками, які звисають з обох бо­ків. Львівський каретний двір уже по­чав бричку для нього робити.
— А тим часом нам лишається йо­го терпіти й любити, — сміється Олександра.

P.S. Олександра постійно проводить збір коштів на ремонти автомобілів, паль­не та інші потреби військових. Якщо бажає­те долучитися, ось реквізити: картка в Монобанку на ім'я Бугаєва Руслана Анатолійовича 5363 5420 97578018.
Фейсбук Олександри, де вона оголошує збори за посиланням: https://www.facebook.com/profile.php?id=100027064881320

Джерело: газета "Гарт", Аліна Ковальова

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: подружжя, волонтери, віслюк, Бугаєви

Добавить в: