Чернігівець Анатолій Сенчук готовий поділитися насінням чудо-дині

Ви­ро­щу­ван­ням най­різ­но­ма­ніт­ні­ших го­род­ніх куль­тур на сво­їй да­чі я зай­ма­юся вже не од­не де­ся­ти­літ­тя. Що­ро­ку ми­лу­ють око, перш за все, по­мі­дор­ні гряд­ки, кар­топля­ні. Ра­ду­ють сво­їм щед­рим уро­жа­єм огір­ки, ка­бач­ки, гар­бу­зи, пер­ці, ка­ву­ни, мор­ква, ку­ку­руд­за та ін­ша го­ро­ди­на, яка «від­гу­ку­єть­ся» сво­їми до­рід­ни­ми пло­да­ми на дбай­ли­ву тур­бо­ту про них. На жаль, не бу­ло се­ред цього «го­роднього братс­тва» тіль­ки ди­ні.

Чо­му? І сам не знаю. Мож­ли­во, ко­лись, спро­бу­вав­ши її по­са­ди­ти, щось піш­ло не так. То­му біль­ше й не за­мо­ро­чу­вав­ся. Та од­но­го ра­зу пог­ля­ну­ти на цю куль­ту­ру «ін­ши­ми очи­ма» до­по­міг ви­па­док…

Випадок в електричці

Якось од­но­го сер­пне­во­го дня їхав я елек­трич­кою з Ки­єва до Ше­пе­тів­ки. Хто їз­дить цим мар­шру­том, знає, що шлях неб­лизь­кий, та й ба­га­то­люд­ний, особ­ли­во, на стар­ті мар­шру­ту. Та десь на по­ло­ви­ні шля­ху па­са­жи­рів у ва­го­ні знач­но по­мен­ша­ло, ста­ло ти­хі­ше, ком­фор­тні­ше. Ті, хто пря­му­вав да­лі, чи то чи­тав щось, чи ди­вив­ся на кра­єви­ди, що «проп­ли­ва­ли» за вік­ном, чи то прос­то дрі­мав. Сло­вом, на­пів­по­рож­ній ва­гон «при­тих». Та не на­дов­го…

Десь під Бер­ди­че­вом на зу­пин­ці до ва­го­ну ви­хо­ром вле­ті­ли троє хлоп­ча­ків ро­ків п’яти — се­ми і про щось своє ве­се­ло і без­турбот­но «ще­бе­та­ли». За ни­ми лед­ве всти­гав їх­ній ді­дусь, тяг­ну­чи за со­бою ве­ли­ку по­ло­са­ту сум­ку. Ос­кіль­ки бі­ля ме­не бу­ло най­більше віль­но­го міс­ця, тож, зви­чай­но, уся ця ком­па­нія «при­зем­ли­ла­ся» са­ме тут. «Ще­бет» не при­пи­няв­ся. Оце, ду­маю, від­по­чи­ну. Та і їха­ти ще не мен­ше двох го­дин. Але ді­дусь ви­явив­ся не­аби­яким «дип­ло­ма­том». Прис­тро­їв­ши сум­ку під си­дін­ням, щоб не за­ва­жа­ла ін­шим, та впев­нившись у то­му, що вну­ки роз­та­шу­ва­ли­ся на віль­них міс­цях, ко­рот­ко і бе­за­пе­ля­цій­но мо­вив:

— Зна­чить так: хто бу­де го­лос­но шу­мі­ти, той ди­ні не от­ри­має…

«Ще­бет» тут же увір­вався, і хлоп­ча­ки, як по ко­ман­ді, спря­му­ва­ли пог­ля­ди під си­дін­ня, ту­ди, де сто­яла по­ло­са­та сум­ка. Ді­дусь пог­ля­нув на ме­не, хит­ру­ва­то прим­ру­жив­ши очі, і мо­вив:

— Ви­бач­те. За­раз бу­де ти­ши­на.

По­тім він ви­тяг­нув сум­ку, діс­тав руш­ни­чок, аку­рат­но роз­сте­лив його і пок­лав на нього кра­си­ву круг­лу ди­ню ве­ли­чи­ною з фут­боль­ний м’яч. Не мен­шу! Ді­ти при­тих­ли і уваж­но спос­те­рі­га­ли за ру­ха­ми ді­ду­ся. А він не пос­пі­шав. Ви­тяг ку­хон­но­го но­жа, су­до­чок, ку­ди ви­гор­нув на­сін­ня з роз­рі­за­ної ди­ні, і по­чав час­ту­ва­ти аро­мат­ни­ми та апе­тит­ни­ми ски­боч­ка­ми ону­ків, по­чи­на­ючи з най­мен­шо­го. Від­рі­зав­ши ще од­ну ски­боч­ку, він про­тяг­нув її і ме­ні:

— При­го­щай­те­ся, будь лас­ка.

— Та що ви, дя­кую, — не спо­ді­ва­ючись на та­ку ді­ду­се­ву гос­тинність, спан­те­ли­че­но від­по­вів я. — Не­хай кра­ще ді­тям бу­де. Он ди­віть­ся, з яким апе­ти­том ла­су­ють.

— Ні­чо­го, і їм вис­та­чить. За два тиж­ні, що гос­тю­ва­ли у ме­не в се­лі, ко­жен день сма­ку­ва­ли. А це ж від­во­жу вну­ків до­до­му, в Ше­пе­тів­ку, тож баб­ця на­лаш­ту­ва­ла їм гос­ти­нець: ці­лу сум­ку цього «де­лі­ка­те­су», лед­ве до­нес­ли. Тож при­го­щай­тесь і ви, — ще раз прип­ро­сив ді­дусь.

Від­ку­сив­ши шма­то­чок ди­ні, я був вра­же­ний. Ска­за­ти, що смач­на, це — ні­чо­го не ска­за­ти. Смак і аро­мат — прос­то нез­ви­чай­ні! Тов­ста м’якуш так і та­ну­ла в ро­ті.

— Ну то як вам ди­ня? — спос­те­рі­га­ючи за мо­єю ре­ак­ці­єю, — за­пи­тав ді­дусь.

— Ні­чо­го смач­ні­шо­го в жит­ті не куш­ту­вав!!! — мо­вив у від­по­відь. — А що ж це за сорт та­кий? На ба­за­рі і близь­ко та­ко­го не знай­деш…

Ця диня «прописалася» на моїй дачі

І ді­дусь по­ві­дав, що хоч ці ди­ні його рід­ня ви­ро­щує чи не сот­ню ро­ків (на­сін­ня діс­та­ло­ся ще від його пра­баб­ці), та наз­ви сор­ту ніх­то не знає. Ви­ро­щу­ють тіль­ки ці ди­ні і ні­яких ін­ших. Бо, як заз­на­чив мій но­вий знайомий Вік­тор Ми­хай­ло­вич, ін­ші ди­ні ні­як не зрів­ня­ти з ци­ми. І він щед­ро ді­лить­ся їх на­сін­ням з кож­ним ба­жа­ючим. А на під­тверджен­ня цього зап­ро­по­ну­вав і ме­ні зо два де­сят­ки на­сі­нин цього чу­до­дій­но­го сма­ко­ли­ка. Зви­чай­но ж, я з ве­ли­ким за­до­во­лен­ням і вдяч­ністю прий­няв цей по­да­ру­нок. Нас­тупно­го ж лі­та ви­рі­шив ви­рос­ти­ти «но­вин­ку» і на влас­ній да­чі.

Щоп­равда, не ду­же спо­ді­ва­ючись на ре­зуль­тат Вік­то­ра Ми­хай­ло­ви­ча, хоч при­га­дав і вті­лив уже в свою прак­ти­ку всі його по­ра­ди що­до ви­ро­щу­ван­ня. І що ж: ре­зуль­тат не за­ба­рив­ся. Хоч і не «фут­боль­ний м’яч», але щось близь­ке до цього вий­шло. Та, як на ме­не, не так важ­ли­во бу­ло до­сяг­ти роз­мі­ру ди­ні, як її чу­до­дій­но­го сма­ку. І, зна­єте, — вий­шло! Сма­ку­ючи пер­шу свою динь­ку, я від­ра­зу ж при­га­дав своє знайомс­тво в елек­трич­ці з ді­ду­сем і його вну­ка­ми, які, до ре­чі, то­ді «упо­ра­ли­ся» з ди­нею хви­лин за п’ять. При­га­дав та­кож і те, з якою лю­бов’ю і за­до­во­лен­ням спос­те­рі­гав Вік­тор Ми­хай­ло­вич, як його вну­ки апе­тит­но «роз­прав­ля­ли­ся» з ди­нею.

Ос­кіль­ки все по­вин­не ма­ти свою наз­ву, то я при­ду­мав наз­ву для ці­єї ди­ні. Все аж за­над­то прос­то — «Бе­зі­мен­на». З то­го ча­су во­на пос­тій­но «про­пи­са­ла­ся» на мо­їй да­чі. Ду­же шко­дую, що не зус­трів цього ді­ду­ся ра­ні­ше. Не­хай здо­ро­вить­ся йому!..

До ре­чі, ця ди­ня ду­же ран­ня, тож щоб роз­тягну­ти пе­рі­од її пло­до­но­шен­ня, я час­ти­ну на­сін­ня ви­ро­щую че­рез роз­са­ду, і ко­ли вже нас­тає теп­ло — ви­сад­жую її в ґрунт, зви­чай­но ж, при не­об­хіднос­ті на­дій­но прик­ри­ваю від нес­по­ді­ва­но­го по­хо­ло­дан­ня. Ін­шу ж час­ти­ну на­сін­ня, про­рос­тивши, ви­сад­жую пря­мо на гряд­ку. Так і ви­хо­дить: ко­ли вже від­пло­до­но­си­ла «пер­ша гряд­ка», дру­га — тіль­ки по­чи­нає пло­до­но­си­ти. Ду­же зруч­но: ма­ємо ди­ні май­же ці­ле лі­то. І, по­вір­те, — не наб­ри­да­ють.

Сьогод­ні вже три­річ­ний дос­від ви­ро­щу­ван­ня на сво­їй дач­ній ді­лян­ці ди­ні «Бе­зі­мен­на» доз­во­лив і ме­ні пе­ре­ко­на­ти­ся в то­му, що во­на по­вин­на зай­ня­ти гід­не міс­це на на­ших при­са­диб­них ді­лян­ках.

Потрібне насіння? Звертайтеся

Во­се­ни ми зіб­ра­ли чи­ма­лу кіль­кість на­сін­ня ди­ні «Бе­зі­мен­на», то­му ма­ємо мож­ли­вість без­коштов­но по­ді­ли­ти­ся ним з го­род­ни­ка­ми, чи­та­ча­ми тиж­не­ви­ка «День за днем». На­діш­лю по де­кіль­ка на­сі­нин усім, хто вкла­де у лист під­пи­са­ний кон­верт із мар­ка­ми та від­пра­вить ме­ні за ад­ре­сою:

Сенчуку А. І., вул. М. Небаби, 100, кв. 27, м. Чернігів-5, 14005.

Бу­ду щи­ро ра­дий, як­що й на ва­шо­му го­ро­ді чи дач­ній ді­лян­ці з’явить­ся вліт­ку цей жов­то-по­ма­ран­че­вий і та­кий ко­рис­ний, над­зви­чай­но смач­ний та аро­мат­ний кра­сень. Спро­буй­те. Впев­не­ний, що не пош­ко­ду­єте!

Джерело: сайт "День за днем", Анатолій Сенчук

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: