Михайло Труш, який народився на Чернігівщині більше 30 років не може отримати український паспорт

Громадянин без громадянства. Так називає себе 59-річний мешканець Полюшкиного Новгород-Сіверського району Михайло Труш. І досі єдиним посвідчен­ням його особи є копія паспорта громадянина Радянського Союзу, який він довгими роками нама­гається замінити на укра­їнський, але марно.

— Народився я в Полюшкиному. Мої батьки — українці, які все життя прожили в цьому селі. Та й сам я майже все життя тут за винятком кількох років, — починає свою розповідь Михайло Степанович. — Після закінчення школи пішов в армію, і мене на три роки відправили в Мурманськ (росія. — Авт.), служив у морфлоті. Повернувся зі служби, влаштувався на роботу в Узруївське лісництво поряд із нашим селом. Відпрацював там три роки, і все було б до­бре, аж тут... розпад Радянського Союзу, тотальне безгрошів’я, голод. Усі тоді шука­ли, де б підзаробити, і я теж. На той час мій брат Леонід працював на Крайній Півночі (росія. — Авт.) на видобуванні олов’яного каменю — каситериту, ось і надіслав мені виклик. Відправився я туди в 1992-му. Та працював там недовго — всього два роки. Робота була не з легких, але здавалася до­волі вигідною. На той час олово вважалося стратегічним металом, попит на нього був, то й платили добре.

У 1993-му я поїхав до­дому, але збирався повер­нутися на Північ. А в Україні з'ясувалося, що при пере­веденні в нашу валюту заро­бітки були копійками. Сен­су повертатися на Північ не було. Проте був нюанс... У 1992-му, коли я прилетів у росію, мене прописали в місцевому гуртожитку при видобуванні, щоб була ро­сійська реєстрація. А оскіль­ки я ще збирався поверта­тися, одразу звідти не випи­сався. Пізніше ж для цього треба було літаком добрати­ся до Магадана, а грошей на переліт я вже не мав. Так та прописка й залишилася в моєму радянському паспор­ті, а потім стала справжнім каменем спотикання при оформленні документів.

Оформлення паспортів громадян України у формі книжечки почалося в 1994-му — 4 червня того року Постановою Кабінету Мі­ністрів України № 353 було затверджено зразок блан­ка паспорта. Сама ж вида­ча паспортів тривала кілька років. Тоді до паспортного столу зі своїми документами звернувся і Михайло Труш. Але йому відмовили.

— Сказали, що я не мо­жу отримати паспорт грома­дянина України, бо маю ро­сійську реєстрацію, — про­довжує він. — Після цього відправляли мене в різні ін­станції по довідки, проси­ли виписатись із того гур­тожитку, взяти в російсько­му консульстві підтверджен­ня, що я не є громадянином росії. А паралельно в росій­ському консульстві мене так само футболили, мовляв, не будуть займатися моїми справами, бо я не є грома­дянином їхньої країни.

Я хо­див замкнутим колом. Лише 2008 року мені вдалося зі­брати необхідні документи — виписку з російського гур­тожитку, якого вже й не було на той час, довідку, що я не отримав російського грома­дянства. Та й то самотужки із цим я б не справився, до­помогла мені Ніна Карпачова (у 1998-2012 роках — Уповноважена Верховної Ради України з прав люди­ни. — Авт.). Усі ці докумен­ти я відніс у наш паспорт­ний стіл, написав відповідну заяву. На цьому все. Укра­їнського паспорта я так і не отримав. Не вистачило ще якихось довідок. Роками я ходжу в той паспортний стіл, а результату — нуль. Тих до­кументів, які я колись там залишив, уже немає, з ме­не знову вимагають довідку, що я не є громадянином ро­сії.

Ну а де і як її тепер узяти? Та й хіба ж би в мене зали­шився радянський паспорт, якби я отримав російський? А так він є (точніше був, бо зараз на руках у мене тільки копія, завірена УДМС Укра­їни в Чернігівській облас­ті), та й жодної помітки, що я отримав паспорт громадя­нина росії, у ньому немає. Не знаю вже, що робити і до ко­го звертатися.

Уже і на гарячу урядову лінію дзвонив, але ж усі ці прохання і скарги спускають знову в область, а тут дають відписки, що я в міграційну службу докумен­тів не подавав. Отак усе жит­тя на рідній землі й не маю жодного права як людина - не можу ні офіційно на робо­ту влаштуватись, ні рахунок у банку відкрити, ні в суд звер­нутися, навіть потрапити на прийом до лікаря.

Останнє зараз є найбіль­шою проблемою для Михай­ла Степановича.

— По-перше, вже дав­но мене непокоять легені. А років зо два тому з 'явилася пухлина в ділянці лімфовуз­ла на лівому стегні. Ходити стало важко. А я ж весь час заробляв на життя підро­бітками, в основному на бу­дівництві. Зараз через стан здоров'я такої можливос­ті не маю, тож відповідно не маю І грошей на лікування. А для мене воно може бути тільки платним, адже й декларації із сімейним ліка­рем я укласти не можу, бо не маю паспорта громадя­нина України.

Спасибі, мене до себе прийняла троюрід­на сестра, яка живе в Новгород-Сіверському, тож зараз я мешкаю в неї. Але ж і вона не має таких грошей, щоб мене лікувати. Всю зи­му я фактично пролежав без руху. Соромно казати, але навіть на оплату обстежень мені довелося просити гро­шей у людей. Щодня вихо­див у центр до ПриватБанку і стояв із простягнутою рукою. Хто більше давав, хто менше. Та навіть бабусі, які пенсію в банку знімали, по 20-50 гривень кидали. Я дуже вдячний усім! Бо са­ме завдяки цим людям І зміг пройти хоч деякі з потрібних обстежень.

Результати цих обсте­жень не радують. Михайло Труш має множинні збільшені лімфовузли, вузлові об’ємні утворення обох легень, пато­логічне збільшення розмірів селезінки, кісту правої нир­ки та новоутворення в лівому стегні д о 15 сантиметрів у діа­метрі, яке хірург відніс до но­воутворень невизначеного чи невідомого характеру лімфоїдної, кровотворної та спорід­неної тканини і радив лікува­ти оперативним шляхом. Та­кож Михайлові Степановичу необхідна консультація онкогематолога.

— От де мені взяти гро­шей, щоб усе це оплатити, якщо зараз заробляти сам я вже не можу? — бідкається він. — Мав би паспорт, мав би й шанси на лікування, а так лише постійні заяви, від­писки... Та найстрашніше — зараз проти мене працює час. Якщо найближчим часом я не отримаю докумен­тів, то там, на тому світі, вони мені вже будуть непотрібні.

Ми дуже хотіли б допо­могти Михайлові Степанови­чу отримати український пас­порт, проте все зупиняється на горезвісній довідці, яку він має отримати в росії. Оскіль­ки зараз звернутися в інстан­ції країни-агресора напряму неможливо, зробити запит можна через якусь іншу краї­ну. До того ж близьких роди­чів, які могли б стати уповно­важеними особами Михайла Труша, у нього немає.

- Із дружиною я роз­лучився багато років то­му. Маю дочку Ганну, але ми давно не спілкуємось. Знаю, що до початку повномасштабного вторгнен­ня вона жила в Брусилові Чернігівського району, а зараз... хтозна. Із двох рід­них братів у мене залишився один - Леонід. Він теж жи­ве в Полюшкиному і теж має лише паспорт громадянина СРСР. Другого брата — Ми­коли - не стало у 2018 ро­ці. Він жив у селищі Нижній Нагольчик на Луганщині. Коли ту територію окупува­ти рашисти, життя там дуже змінилося. У брата просто не витримало серце... — зі­тхає Михайло Степанович.

І додав: — На жаль, таких, як я (людей із радянськими паспортами), у нашому ра­йоні було чимало. Більшість із них уже лежать на кладо­вищі. Офіційно вони так і не стали громадянами України.
А я ще борюся...

Шановні читачі! Звертає­мось до всіх небайдужих, але просимо не грошей, а пра­вової допомоги. Можливо, хтось був у схожій ситуації і може дати свою пораду, або ж хтось мав справу з отри­манням таких же довідок, які сьогодні вимагають у Михай­ла Труша, або ж ви хороший юрист, який може допомог­ти чоловікові, тоді дуже про­симо вас звернутися в нашу редакцію! Не може бути, щоб ця справа була безнадій­ною. Україна — європейська правова держава, а отже ми обов’язково маємо допомог­ти людині, яка в ній живе!

Джерело: газета "Гарт", Катерина ДРОЗДОВА, м. Новгород-Сіверський.
Фото автора

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: