Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Місто і регіон » Родина чернігівського бігуна, який втратив сина через війну потребує допомоги
Рекламодателям

Радио
Радио

Родина чернігівського бігуна, який втратив сина через війну потребує допомоги

 

17 липня 33-річний Максим і 36-річна Єв­генія Уси із Чернігова відзначили 12-ту річ­ницю свого весілля. Однак цей пам’ятний день був зовсім не схожим на ті радіс­ні свята. які колись, до повномасштабно- го вторгнення росі­ян в Україну, влашто­вували в цій роди­ні, бо цього дня вже не було їхнього сина Дмитрика — він заги­нув у березні під час чергового обстрілу Чернігова.



Здається, ще зовсіфм недавно Максим посмі­хався читачам «Гарту» з першої сторінки. Мабуть, усі пам’ятають його передусім як особливого ультрамарафонця — маючи діагноз - «ДЦП», Мак­сим здолав 100-кілометрову бігову дистан­цію і завдяки цьому ввійшов до Книги рекор­дів України У біговій кар'єрі його підтримували дружина і син. Разом вони відвідували тренуван­ня, разом приходили на змагання, разом буду­вали плани на майбутнє... Усе зруйнувала війна.

— Із першого ж дня, коли москалі вторгнися на територію нашої області, ми почали збирати «тривожні валізи» на випадок виїзду. Однак усе чогось чекали, хоча знайомі виїжджали з Чер­нігова щодня, - згадує Максим. — Поки в міс­ті ще було світло, ми уважно слухали новини, стежили за повітряними тривогами. Потім ро­бити це стало важче - сирени вже не працюва­ли, тож, якщо постійно не заглядати в телефон (який доволі важко було зарядити), тривогу мо - жеш пропустити. У мене була своя думка що­до пересиджування повітряної тривоги вдома. Я постійно боявся, що якась із бомб впаде нам прямо на голови, а тому вмовляв своїх шукати якийсь варіант виїзду з міста. Проте мене ніхто не слухав, мовляв, наш будинок - не військо­вий об'єкт, тож його не чіпатимуть, а десь за межами України ми навряд чи комусь потрібні. Та в середині березня всім стало очевидно, що залишатися в Чернігові не можна. Але й виїхати на той час було практично нереально — шанси залишитися живими складали 50 на 50. Ми че­кали на «зелений коридор*...

Того дня ні Максимові, ні Євгенії не забути вже ніколи, бо, як би це банально не звучало, він поділив іхнє життя на «до» і «після».

— 16 березня... Було дуже тихо. — за­думливо промовляє Максим. — На прогулянці я сказав родині, що це дуже дивно, а тому ля­кає. Масований артобстріл почався о 16.30. Ми швиденько забігли в наш будинок, тільки не у свій під'їзд, а в сусідній. Там були люди, тож поряд з ними ми почувалися безпечніше. Захис­том же нам слугували металеві вхідні двері, які ми зачинили. Перечекавши, поки вщухне стрі­лянина, ми пішли додому. Дмитрик тільки-но за­снув, коли знову почався артобстріл. Вибухи лу­нали десь поряд, за вікном блимало. Як вияви­лося, один зі снарядів влучив у приватний буди­нок неподалік. Далі був суцільний жах.











Розумі­ючи, що залишатися у квартирі небезпечно, ми розбудили Діму і, взявши із собою «тривожні ва­лізи», побігли на перший поверх. Разом із нами бігла сусідка. Там і вирішили перечекати. Ми­нуло з пів години, а свист снарядів не стихав - десь за дверима вони прилітали з інтервалом в одну хвилину. Раптом у голові в мене зашуміло, повіяло холодом, і я почув крик Жені: «Нога, но­га...»На голові в мене був налобний ліхтарик, я ввімкнув його і побачив картину, якої не забуду ніколи, - Діма лежав на підлозі, а навколо ньо­го розтікалася пляма крові... Сусідка перелякано дивилася на нього і підтримувала свою поранену руку. А трохи далі лежала Женя.

Артобстріл тривав, та Максиму було вже байдуже — він стрімголов кинувся на вулицю. Бі­гав поміж найближчими укриттями, де були лю­ди, і прохав про допомогу. Кілька чоловіків зголо­силися перенести Женю з Дмитриком в укриття. Далі були швидка допомога і болісне очікування вердикту лікарів Обласної лікарні.





- Женю (у неї виявили відкритий перелом нижче коліна) поклали в урологію, бо у відділен­ні ортопедії і травматології вже не було місць, Дмитрик лежав у реанімації, — говорити Макси­мові важко. — У нього були осколкові поранення голови та ніг. Переконавшись, що мої рідні жи­ві, я неначе уві сні побрів додому. Робити нічого не хотілося... Із допомогою сусідів закрив фане­рою розбиті вікна, прибрав у квартирі, але руки опускалися... Тривожне передчули не відпуска­ло, і не дарма...

Щодня Максим їздив у лікарню. Спочатку заходив до лікаря свого сина, де постійно чув одне й те ж саме: «Стан тяжкий, без змін», а потім заглядав до Жені, передавав їй новини про Дмитрика, щоразу закінчуючи, що з ним усе буде добре. І мріяв, що всі разом вони нарешті переїдуть у безпечне місце. Усі ці сподівання обірвалися 24 березня.

Уранці я, як завжди, сів на велосипед і поїхав у лікарню. Од­нак звичного «без змін» не почув, лікар сказав, що Дімчика немає - напередодні ввечері він помер... Я просто не знав, як іти до Жені. Було дике бажання повернутися і втекти звідти, та якось зібрався й пішов до неї в палату. Такого пла­чу я не чув. мабуть, ніколи... Кля­ті, кляті орки! Ну навіщо вони вби­вають цивільних людей? Ну що їм заподіяла десятирічна дитина? — Максим не може стримати сліз. - Ніколи їм цього не пробачимо! Ні­коли!

• • •

...Почалася важка бороть­ба вже за Женине здоров’я — як фізичне, так і психічне За допо­могою керівництва мережі мага­зинів «Аврора», де Максим до ві­йни працював помічником продавця-консультанта. 4 квітня тільки-но росіян вибили з тери­торії області, його дружину вда­лося вивезти до Києва. А вже за три дні їй нарешті зробили першу операцію.





- Операція (її робили в кліні­ці хірургії «МедСІіnіс») тривала чотири години. Жені видалили 12 сантиме­трів кістки, поставили на ногу апарат Ілізарова Минулого тижня доволі успішно про­йшла друга операція, проте з апаратом во­на ходитиме ще пів року. Потім буде третя операція і нарешті реабілітація, — розповідає Максим. — Спасибі генеральному дирек­торові «Аврори» Тарасу Панасенку, який оплатив першу операцію і пообіцяв оплати­ти дві наступні. Самі б ми точно не впорали­ся. Головне ж зараз якось відволікти Женю від сумних думок. Я намагаюся забутися в робо­ті (Максим працює в Аврорі» тепер уже в Києві. — Авт.), бігаю, час від часу зустріча­юся з друзями Женя ж переживає все ду­же важко. Це й зрозуміло - вона дев'ять місяців носила Дмитрика під серцем, усі 10 років постійно була поряд (у Дмитрика був аутизм. і Женя перебувала у відпустці з догляду за дитиною. — Авт.). Крім того, в історії нашої родини вже була схожа тра­гічна історія: у 2017 році в нас народив­ся другий синочок Владик, який мав ва­ду серця і прожив лише два місяці і шість днів...

Зараз душа Максима розривається між Черніговом і Києвом — він не знає, де буде краще його дружині.

— Тут, у Києві, в нас величезна під­тримка, серед бігової спільноти в мене по­стійно з'являються нові друзі, але як же тягне додому в Чернігів! Там усі давні дру­зі, там мої колеги, там просто рідні міс­ця... З іншого ж боку, жити в нашій кварти­рі ми не зможемо — щодня проходити там, де все сталося, згадувати той жах... Нас із Женею і так постійно накривають спогади — і уві сні, і наяву ми знову й знову бачи­мо те, що пережили: постійні артобстріли, скинуті авіабомби і найжахливіше — як на­ша поранена дитина лежить без свідомос­ті... Тому, якщо вже і їхати в Чернігів, треба змінювати житло. А це доволі складне пи­тання - фінансової змоги купити чи винайняти іншу квартиру я не маю, просити ж у когось допомоги, коли сотні людей у місті залиши­лися взагалі без житла, незручно. Що роби­ти, навіть не знаємо... Зрозуміло одне - на­ше життя вже ніколи не буде таким, як до ві­йни. Зараз ми намагаємось якось відтворити те, що було раніше, та, на жаль, без Дмитрика це неможливо...
• * •
Якщо ви хочете підтримати Максима та Женю і допомогти їм вийти зі скрутної ситуа­ції (а вона таки дійсно скрутна!), свої посильні пожертви можете перерахувати на картку ПриватБанку №4149 4991 5635 7277 (Ус Мак­сим Геннадійович). Подружжя буде вам без­межно вдячне! Підтримаймо своїх!

Джерело: газета “Гарт” від 01.09.2022, Катерина ДРОЗДОВА, фото з альбому родини Усів

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: допомога, бігун, Ус

Добавить в:
 
 


Центр Комплект