Радио

Козак загинув як герой

 

Анатолій і Зінаїда Кульгейки жили щасливо. Тому 36 спільних років пролетіли як один день. Майже стільки зараз їхньому синові Олександру. Як колись батьки, він вирішив залишитися в Ріпках. Уже має свого сина.



На фото Зінаїда Кульгейко

Дочці Яні 30. Вона мешкає в Києві. Часто згадує, як розглядали з батьком фотографії, де обоє у вишиванках. І його слова: «Я — козак, а ти — дочка козака. Живи гідно».

На останньому прижиттєвому знімку Анатолій Кульгейко — з двома мисливськими собаками: Атосом та Оскаром. Тепер вони без господаря.



Отсаннє фото Анатолія Кульгейка

— Годувала їх, доглядала — і на якусь мить забувала, що Толі більше немає. Та недавно віддала Атоса чоловіковим друзям. Хай їм служить, — плаче Зінаїда Миколаївна.

Цьогорічне 11 березня стало найчорнішим днем у її житті.

Згадує: коли у дворі з’явилися російські військові, вони з чоловіком були вдома. Окупанти грюкали у двері, вимагали хазяїна. Анатолій наказав їй сховатися, а сам пішов відчиняти. Ненадовго зайшов до ванної кімнати. Був спокійний. Говорив їм щось на кшталт: «Не бахкайте, хлопці, я зараз».

Зінаїда Миколаївна чула, як клацнув замок, голоси, та про що говорили, не розібрала. А потім — вибух!

Вона вилетіла на подвір’я у чому була. Закривавлений чоловік лежав на землі. Він був ще живий. Кричала, просила викликати «швидку». Рашисти наказали їй повернутися в будинок. Потім влаштували там обшук.

Далі все як уві сні, якому не хочеться вірити. Чоловіка забрали в лікарню. Примчав син, він як міг заспокоював: «Батько в нас сильний, він так просто не здасться».

Однак поранення виявились несумісними з життям. В Анатолія Івановича були розтрощені верхня і нижня щелепи, тіло посічене осколками. Говорити він не міг, проте знайшов сили піднести до губ натільний хрестик. А в операційній перехрестився. Це було останнє, що він зробив на землі...

Пізніше стало відомо: окупанти прийшли до Кульгейків після того, як над Замглаєм збили окупантський дрон. Шукали, хто міг це зробити, у Замглаї, але безрезультатно. Тоді поїхали в Ріпки. Вони тут не базувалися. Обладнали тільки блокпост на мосту. Раніше заїжджали зрідка — перевірити обстановку. Тепер з’явилися цілеспрямовано: дізналися, що Анатолій Кульгейко очолює районне Товариство мисливців і рибалок, отже в нього мають бути облікові картки місцевих мисливців, у яких є зареєстрована зброя і які можуть бути причетними до знищення безпілотника. На роботі його не знайшли — контора УТМР була замкнена, тож приїхали додому.

Та замість карток Анатолій Іванович вийшов до ворогів із гранатою — підірвав себе і двох загарбників: один помер на місці, другий зазнав серйозних поранень.

Лікарі зробили все, що могли, та врятувати життя героя не вдалося. Він вважав себе козаком і загинув як козак — боронячи людей. Після вчинку Анатолія Івановича вороги не тільки не зачепили нікого з мисливців, а й перестали навіть навідуватись у Ріпки.

За одним із переказів, за те, що скласти голову в бою козаки вважали за честь, їм прощалися всі гріхи. Така була їм нагорода від Всевишнього.
Однак друзі Анатолія Кульгейка стверджують, що навряд чи в нього були гріхи. Хіба що дрібні, чи скоєні ненавмисно.

Він був дуже хорошою людиною і надійним товаришем. На нього можна було розраховувати, коли були потрібні підтримка і допомога. Любив Україну. Був готовий воювати за неї поряд із молодими, хоч годився їм у батьки чи навіть у дідусі. Дорожив родиною.

— За що Ви його покохали? — запитую Зінаїду Миколаївну. Вони — з одного селища, та познайомилися, лише коли вона закінчила 8 класів.

— Він був найкращим. І вчинки в нього були чоловічі. Не розмінювався на дрібниці. Якщо мотокрос — то по бездоріжжю. Якщо сім’я — то за ним як за кам’яною стіною.

— Про гранату в домі Ви не знали. Чи були в чоловіка й інші таємниці, про які ставало відомо тільки згодом?
— Якось його попросили своєю машиною підвезти людей у сусіднє село. Повернувся Толя в чужій сорочці. Пам’ятаю, вона була в клітинку. Цікавлюсь, чия, що сталося — віджартовується. А за кілька днів приходять незнайомі жінки з гостинцями — плачуть, дякують.

Від них і дізналася, що Толя врятував дівчинку на ставку. За віком вона була майже як наша Яна. Ще маленька. Пізніше вони в одну школу ходили.
Питаю, чому не розповів, а він: «Та що там розповідати. Жінка вибігла на вулицю, кричить: дитина пропала. Кинулися шукати. Я помітив на ставку щось червоне. Побіг туди. Витяг, зробив штучне дихання. На щастя, встиг. Що тут особливого?»

Ще, може, не розказував про їхні з друзями чоловічі розмови. У його день народження (22 серпня. — Авт.) вони завжди збиралися на природі. Отакі були таємниці.

Змінили традицію тільки в останній рік. День народження Анатолія Івановича відзначали ресторані. Було дуже багато гостей.
— Хто вітав, того й запрошував. Начебто знав, що більше не доведеться, — зітхає Зінаїда Миколаївна.

Тоді святкували 61-річчя чоловіка, вона на 6 років молодша. Вчиться жити без го. Проте, зізнається: нічого не виходить. Ходить на роботу (працює в ТОВ «Агропартнер»), порається на городі шукає розради у рідних. Але без Анатолія все не те, не так...

Джерело: газета «Гарт» №14 від 16.06.2022, Марія Ісаченко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Кульгейко

Добавить в:
 
 


Центр Комплект