Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Город и регион » У селі Лукашівка окупанти смажили шашлики у церкві, а у бібліотеці зробили собі баню

Радио

У селі Лукашівка окупанти смажили шашлики у церкві, а у бібліотеці зробили собі баню

 

Село Лукашівка – за 15 кілометрів на південний схід від Чернігова. До 24 лютого тут жили 324 людини, з них 107 – пенсіонери. Було два магазини, бібліотека і фельдшерський пункт. Місцеві переважно працювали у двох фермерських господарствах – ”Напорівському” й ”Росі”. Хтось їздив на роботу електричкою до Чернігова – залізнична станція за 5 кілометрів.

Із пам’яток – столітня Воскресенська церква. Із початку війни в Лукашівку заїхали українські військові. 6–8 березня на околицях тривали бої з російською армією. ЗСУ відступили, бо сили були нерівні. 9 березня в село з трьох боків зайшло кілька десятків одиниць ворожої техніки й до 500 солдатів. До кінця місяця звідси та довколишніх сіл вони обстрілювали Чернігів.
Російська техніка заїхала в кожен двір, людям довелося розділити з окупантами свої хати, сараї й погреби. ЗСУ звільнили Лукашівку 31 березня. Російські військові з 286 хат знищили 31. Решта має різні ступені руйнувань.
Уціліли одиниці. Розбита й церква.




Воскресенська церква у селі Лукашівка на Чернігівщині. Російські військові під час окупації облаштували в ній штаб та зберігали боєприпаси

Жителів стало на 11 менше: самотня жінка повісилася, ще одна померла від серцевої хвороби, онкохвора не отримала медичної допомоги, у четвертої від стресу сталася виразкова кровотеча, двоє дорослих і двоє підлітків загинули від снаряда, одного чоловіка загарбники розстріляли, коли намагався втекти своєю автівкою, іншого – бо знайшли в нього бронежилет і коктейль Молотова, ще один помер від осколкового поранення в живіт. Усіх лише прикопали. У квітні змогли нормально поховати.

У боях за село загинуло близько 20 українських захисників. Серед них два брати – 20-річний Леонід та 24-річний Роман Бутусіни. Вони родом із Росії. Їхня багатодітна родина 2014-го втекла від путінського режиму з Владивостока й оселилася на Прикарпатті. Батько – Олег Бутусін – був учасником АТО, з початком війни 2022-го брав участь у боях за Київщину. Його сини захищали Чернігівщину. Тіла обох він знайшов 2 квітня в Лукашівці. Роман і Леонід спалили ворожу БМП і підбили танк окупантів. Місце бою вказувало на те, що хлопці билися до останнього й загинули поруч.
У Лукашівці й довкола тепер інтенсивно засаджують поля й городи. Це стало можливим наприкінці травня, коли сапери розмінували території.

БОЛВАНКА ВІД РАКЕТИ ЗАСТРЯЛА В АСФАЛЬТІ.
За сотню метрів на узбіччі стоїть хрест із вишитим рушником – такі часто ставлять на околицях українських сіл. Поряд – згоріла автівка. Навпроти фермерське господарство ”Напорівське”.

В’їжджаємо в Лукашівку.

– Орки в мене поцупили мішок іменно сіменної картоплі, – сміється голова фермерського господарства, 54-річний Григорій Ткаченко. – Ну куди ти їхало, чурбаньйо? Ну хай би через Десну перевіз, хай через москальський кордон, а як додому – в той Сибір?

Картоплю свого підприємства впізнав одразу. Знайшов біля згорілого танка в полі – розсипану по землі.
Сивий кремезний чоловік влаштував нам екскурсію селом і околицями.
Возить своїм позашляховиком Toyota Land Cruiser кількома вулицями. Поїздка триває недовго – Лукашівка невелика.

– Потужне господарство. Було все, щоб жити та працювати, – розказує Григорій Ткаченко. – До війни мали 316 голів великої рогатої худоби, здавали молоко на завод, півтори тисячі гектарів землі в обробітку, де вирощували кукурудзу, соняшник, озиму пшеницю, картоплю. Були свій садок, машина, ожина.

На перехресті показує відсунуті на узбіччя їжаки.

– Отут була перша лінія оборони, бої йшли сильні. Українські сили, які захищали Лукашівку з перших днів війни, це підрозділ 1-ї танкової бригади, всього 64 людини, два танки, три БРМ і один ПТУРС. Як заїхали, ми
по-людському їм допомагали: гаряче харчування, теплий одяг, якщо техніка потребувала ремонту – будь ласка. Попросили військові автомобілі – дав. Дуже виділялися серед хлопців добродушністю й умінням командувати брати Бутусіни.

8 березня наше підприємство орки прицільно обстріляли. Влучили в доїльний зал, у холодильну установку.
Думали вночі з дружиною, що, може, вранці подоїмо корів, щоб хоч телят напоїти, але світанок почався з потужного бою. Тривав зо дві години, а тоді подзвонив хтось із Бутусіних:

”Тікайте, Лукашівки не втримаємо…” Ми в чому були вскочили в це авто – і в Черкаську область до мого товариша попросилися.
У Григорія Ткаченка четверо дітей: син і зять служать у ЗСУ, інші син і зять евакуювали дружин і шістьох онуків напередодні.

– А ось хрест, який я на місці заги- белі хлопців поставив, – зупиняється біля покинутого двору. За сараєм стоїть великий хрест із фотографіями усміхнених братів Бутусіних.

Напис: ”На этом месте в бою против путинских оккупантов пали смертью храбрых братья Бутусины Роман и Леонид. Март 2022”. Поряд менший хрест, який у квітні зробив батько Олег Бутусін на випаленій землі.
Тепер тут буяє зелень. Поки село було в окупації, Ткаченко зідзвонювався з кількома знайомими.



Голова фермерського господарства ”Напорівське” Григорій Ткаченко стоїть біля зерносушильного комплексу, який зруйнували росіяни, бо на ньому майорів український прапор

– Це зв’язком можна назвати слаб- ко: одна казала раз на кілька днів, що жива, і просила передати це рідним. Ми знали, що вони по підвалах сало з банок відкривають, компотом запивають. Така їжа. Що виходити їм
можна тільки в певні години, якщо нема обстрілів. Але хтось умудрявся частіше – смотря які в кого відносини були з цими істотами.

Один чоловік розказував мені про пересування їхньої військової техніки, а я цю інформацію передавав розвідникам. Не знаю, чи вони нею користувалися, – фермер нітиться. – Ну в них же й інші джерела були. Дрони наші літали. 31 березня Ткаченки повернулись у село.

– Люди повиходили з підвалів змучені, перелякані. Багато хто після втечі орків виїхав на Західну, так боялися. А тоді за місяць десь 90 відсотків вернулися. А нас чекало на фермі страшне, – джип завертає до підприємства Ткаченка. Дружина Григорія Валентина чекає біля корівників, щоб показати відео від 31 березня. Розбухлі, понівечені трупи тварин і їхні рештки – іноді це відрізані голови телят, – розкидані на території. Когось убили
осколком, когось вороги стріляли на їжу, відрізаючи кращі шматки. Їли самі, возили й іншим підрозділам, що стояли в сусідніх селах. 157 голів худоби знищено. Вцілілі тинялися між мертвими. Їли сіно, силос був, картоплю потовкли.

– Корівки й телята ходили по території ферми, й орки розстрілювали їх з автоматів, робили шашлики в цер-кві, – розказує Григорій Ткаченко. – Тут таку картинку побачив: корова народила двійню, мертве телятко коло неї лежить, а одне не вийшло з утроби, тіки ноги показалися.

Три тижні росіяни тут хазяйнували, а потім ще неділь дві ми не могли худобу похоронити: заміновано все навколо було. Запах пішов.

Худобу поховали за селом у ямі 100 на 5 метрів, глибиною 4 метри. Заповнили всю. Валентина на відео показує, як корів підіймає ківш екскаватора.

– Це треба було пережити, – зітхає. – Телятка такі красавці, сперма канадська, ще й коли знаєш, як кого звати, – замовкає.

– Раніше ми надоювали 2 700 літрів на день, щас – 200. Корів, яких так довго не доїли, тепер не роздоїш. Збитки господарства становлять щонайменше $500 тис.

– Тіки дахів треба 4 тисячі квадратних метрів робити. Зерносушильний комплекс новий розбили, бо там зверху український прапор був на висоті 20 метрів – стріляли з танків по ньому. Сівалки, косарки – всю техніку
покойорчили, – Григорій Ткаченко показує свої володіння. Від багатьох приміщень лишилися самі каркаси.

– Те, чого не спалили, понівечили. Акумулятори забирали, з техніки сучасної комп’ютери повиривали. Он у комбайні ”Джон Дір” скло розбили, а воно 97 тисяч коштує. З контори всі ноутбуки покрали. Але нічого – потроху відновлюємо. А після перемоги сподіваємося на компенсацію. Ви напишіть про нас, може, якась багата людина допоможе селу з відбудовою.

Повз проїздить чоловік на сівалці, питає, як справи. Усміхається.

У СКЛАДСЬКОМУ ПРИМІЩЕННІ ФЕРМИ – ВЕЛИКІ ЯЩИКИ З КАРТОПЛЕЮ. Під люмінесцентною лампою, бо тут нема вікон, вісім жінок біля конвеєра стоячи перебирають бульбу, відривають паростки. Її збираються садити. Хоча надворі сонячно, тут прохолодно, всі в куртках чи светрах.

– Гриша! – гукає до фермера працівниця у зав’язаній вузликом над лобом хустці. – Тут вчера приезжал хлопец водички попить, мы ему вынесли.

Штаны закатаны, в берцах и на велосипеде. ”Заблудился, ищу дорогу на Ивановку. Я дурачком уродился”. Смотрим, поехал, а потом девчата с улицы говорят, что такое же спрашивал.

– Горний вєлосіпед у нього. То лі дєйствітєльно Іванушка-дурачок, то лі Бог єго знає, – додає інша.



Жінки перебирають картоплю на посадку у складському приміщенні ферми. Перша праворуч – Інна Горлач. Коли росіяни окупували Лукашівку, ховалася в погребі. З нею там були чотири жінки і троє дітей

– Дівчата, ви молодці, що кажете. Тіки ж треба було вчора. Понімаєте, даже от я подзвоню органам, а мені: що ти, Гриша, через сутки тіки інформуєш? – каже жінкам фермер, а тоді розвертається до мене з поясненням: У нас буквально неділь дві назад виловили цих чурбанов, цих москалів у лісі. Їх же на Десні як роз-
били, то вони розбіглися.

Запитую в жінок, чи оговталися після окупації. Говорять наперебій.

– Перші дні ходили, як неприкаяні, не знали, за що браться. Як под гіпнозом.

– Мысли разные, напуганы, боимся. Придем в себя еще нескоро. Боюсь выходить на улицу, может, они где-то там прячутся.

– Каждий день їдеш (лукашівці переважно пересуваються на велосипедах. – Країна) і дивишся на все це. То хіба забудеш?

– Боїмся, щоб не вернулися. Сказали: ”Техніку отремонтіруєм і наберем пополнєніє!”

– Животниє всього бояться: собака, кошка з нами ночевали в погребі. То зараз, як який стук, собака прямо кидається. А люди поначалу повиходили, вродє би освободілі, а я перші три дня вообшє не роздівалася.

– Большинство так. Прівиклі в погрєбі.

Ткаченко вертається, слухає:
– Дівчата розкажіть, як і що було в окупації. Тіки помніть: нема хароших руських. Хароші руські – в гробах.

Усі перестали працювати. Налаштувалися говорити: одна схрестила руки, хтось опустив голову чи обперся ліктями на конвеєр. Лиця згорьовані.

51-річна Інна Горлач у светрі з великим білим серцем на грудях починає з головної фрази. Так робитимуть і всі інші селяни, з ким доведеться говорити. Отак одразу: ”Мою хату спалили”, чи ”Толіка водили розстрілювати”, а потім уже подробиці.

У Інни початок такий: ”Якби не зять двоюродной сестри, Костю б уже вбили”. Костянтин – це Іннин чоловік. Він повертався з роботи того дня, коли росіяни зайшли в село. Пробрався кладкою повз техніку ворогів, його не помітили. Росіяни вже зробили того дня те, що робитимуть кожного: ходитимуть по хатах, братимуть, що захочуть, і рахуватимуть людей, щоб ніхто не дівся чи не з’явився новий.

– Вон прийшов с работи вночі. Перед цим кацапи побули в погребі, пощитали нас – п’ятьох жєнщін і трьох дєток, меншій 2 годіка. Погріб у нас невеличкий, ми сиділи, як сельодки. Наступного дня окупанти виявили Костятина й почали нишпорити всюди.

– Лежали в нас штани камуфляжні – це для нас рабоча форма. Знайшли старшого сина у шкафу кітєль, у комоді – медаль АТОшніка – у мене абоє дєті були в АТО. Побачили грамоти і фотографії сина у формі. І забрали
батька, 10 днів не знала нічого. Костянтина із зав’язаними очима тримали в гаражі. Поряд були інші полонені.

– Кали одкрили гараж: хто з вас срочнік? А там сидів хлопчина із Сумської області, 19 год. Дитя те обізвалося: ”Да, я срочнік”. Його витянули, Костя чув автоматну очередь. А потом у Саші – зятя двоюрідної сестри – спитали: ”Ти його знаєш?” – ”Знаю, це Костя, тут живе і працює тракторістом”. Тоді тіки атпустили: ”Ми з цивільнми не воюємо”. А коло церкви бачив те дитя ніц, руки розпластало, убите.

У нас в каждом дворє стояла техніка, а то й по двє штукі. З одної сторони ”Град”, з другої – ”Ураган”. С подвала нас пускалі виходіть, с двора – нє.

Їжу на кострах, на мангалі готовили, газ у половини села перебило. Послє каждого абстрєла виходимо – й дуже страшно: там димить, там. У когось хати вже нема.

Усі уважно слухають, хоча Інна розповідає не вперше.

– А ще крєпко страшно, як полетіли самольоти, це вообщє. Позно вечором один раз перед селом кинули двє бомби, і трєсло весь погрєб. Ой.

Страшно, канєшно, коли дитя питає: ”Баба Інна, а дядя хароший?” – ”Хароший”. А що я скажу, шоб вона потом боялася? А потом бачим: дядя їде танком і валить сусідський забор. А в неї такі очі: ”Баба Інна,
ти ж казала, що дядя хароший”. – ”То дядя просто їздить не вміє”.

Страшно, коли дитя просить не казку на ночь розказать, а каже: ”Мама, почитай мені молитовку про Бозю”. А їй 4 годіка. Дєнь рожденія в погребі отмічали. Ну як об’яснить Маші, чого нема тортіка? Може, тому, що не дуже кацапи нас обіжали, але не дуже й жалували. Радує, шо, коли отступалі, много їх в Дєснє потопілі.



Від усіх будівель на подвір’ї родини Горбоносів залишилися лише рештки стін. Уціліли тільки горщики, що стояли в печі

Запитую, як живе село тепер. Говорять усі одночасно.

– Свєт уже є, газ є, слава Богу, робота єсть. Гуманітарку возять, спасіба, люди добриє. Там і макарони, крупи, олія, сахар, мука, соль. І одьожу привозять, і одіяла, і подушки, і посуду.

– Магазін подорожав! Колбаса по 200 рублєй! Лімонад 2 літра – 30 гривень, кексіки з ізюмом були по 100 гривень, уже 160, – кричить найстарша.

Скільки їм платить Григорій Ткаченко, не кажуть.
– Не обіжає. По теперішніх врємєнах і тих грошей ніде не возьмеш.

Жінки розповіли про подвиг односелиці Марусі, яка сама не хоче світитися.

– Як був перший бой і руські налетіли, до неї вечором у потьомках прийшов хлопець у воєнному, поздоровався по-вкраїнському – їй поспокойніло на душі – і каже: ”Я поранений”. То вона його забрала в погреб і діставала пулі. В одній нозі глибоко сиділа пуля, в другій не дуже. Сказала кацапам, шо внук її, інвалід. То вони його і не трогали. Жінки кажуть не ”після окупації”, а ”після війни”.

55-РІЧНА ІРИНА ГОРБОНОС – ОДНА З ВОСЬМИ ПРАЦІВНИЦЬ ГРИГОРІЯ ТКАЧЕНКА. Її хата знищена, живе в сусідки. Так зробила частина лукашівців: хтось перебрався до родичів, хтось мешкає в підвалі. Їдемо разом на її вулицю. Дорогою зупиняємося, щоб жінка отримала гуманітарку, яку роздають із машини. Хлопчик, на вигляд років 10, насилу тягне перед собою отриману картонну коробку з їжею.

Усі паркани зрешечені кулями. Вулиця в центрі, де жили Горбоноси – Ірина, її 59-річний чоловік Сергій
і син, 25-річний Микита, – постраждала найбільше. Чи не кожна хата зруйнована. Десь є залишки стін, десь – тільки димарі. Досі відчувається запах гару. Вулиця не зазнала декомунізації і має назву Папанінців – радянських учених, підкорювачів Арктики.



Напівзруйнована піч – це все, що лишилося від будівель у дворі Ірини і Сергія Горбоносів у селі Лукашівка на Чернігівщині. Російські військові знищили тут 31 хату

Ірина розмовляє гарною російською, родом із Чернігова, батько був військовий. У Лукашівці з родиною живе близько двох років, тут обійстя батьків її чоловіка. Він із сином працює в обласному центрі.

– Никто не думал, что придут рашисты. Маленькое село, много дачников. 28 февраля выстрелы, но я понимала, что это наши. Даже интересно было, ходила смотрела, как стреляет: сначала огонь, а потом – бум, – виходимо з автівки.

Напроти двору Горбоносів на сусідському понівеченому паркані напис: ”Люди мирные”. Росіяни заїжджали в кожен двір не у ворота, а де заманеться. Просто підминали огорожу.

До Ірини не заїхали, бо там стояли дві автівки родини і третя знайомого. Машини тепер знищені вогнем на брухт. На одній сохне матрац.

Коли російські військові почали нещадно обстрілювати село, у найбільший у Лукашівці підвал Горбоносів попросилися сусіди. Спершу одні, тоді інші. Назбиралося 32 людини.

Так минув тиждень. Колись родина вирощувала картоплю на продаж і чоловік зробив для неї капітальне сховище під сараєм – 5 на 6 метрів, глибоке і з надійним перекриттям.
– Деткам было место ночевать, а взрослые спали по очереди. Когда русские уже были в селе, мы решились вйти. Сердце стучало сильно. Я к ним подошла – они с автоматами, красными повязками, грязные.

Давай просить: ”Едьте отсюда, пожалуйста. Ну вы что здесь забыли?” – ”Да, да, паспорта покажи- те!” – телефоны забрали и обыскивали нас. ”Вот за пределы этого двора не выходите, шаг влево, шаг вправо” – вы понимаете. И тут как заорут: ”Сейчас будет обстрел!” Мы все в погреб и буквально через минуту слышим, что-то трещит. Муж говорит: ”Горим!” Рванули наверх, выбегаем, падаем, а рашисты стоят, наблюдают. Специально гранату на крышу бросили, видать, чтобы пожар был. Думали, наших солдат прячем – и они выскочат.

Ірина водить своїм подвір’ям:
– Вот здесь был сарай, вот здесь – летняя кухня, там – курятник.
Від усіх будівель залишилися рештки стін. У печі збереглися цілими горщики. На руїнах кури пасуться у пророслій траві.

До початку війни в Горбоносів була хата на чотири кімнати зі свіжим ремонтом, туалетом і ванною, виходом у сад, гараж, двоповерховий сарай, в якому половину займала майстерня з верстатами – чоловік робив меблі. Були теплиця й альтанка, ставок із карасями наприкінці городу, мальовничо обсаджений берізками.

Жінка водить кімнатами будинку.

Зупиняється в найменшій – з напнутим тентом замість стелі.

– Тут была моя библиотека, журнальный стол с креслом, книги очень хорошие, детских много. Библиотека горела, наверное, дня три, – Ірина вперше і востаннє плаче. Затуляє обличчя долонями. – Русские сделали себе баню здесь.

Сідаємо на лавці, обличчям до саду. Тепло, гудуть бджоли, пахне бузок. До ніг тулиться Дим – старий собака Горбоносів з обірваним до ниток нашийником. Від контузії він оглух. З другого боку лащиться сусідська кицька Мілашка. В неї обпалені вуха.

– Это она уже отошла, поначалу ходить не могла бедная, так вся обгорела. Мілашка йде за водієм, залазить у машину і випрошує бутерброд. Ірина починає розповідь про те, як вона з чоловіком та сином прожила з росіянами 22 дні в одному підвалі.

– Когда после пожара на сарае все разбежались, в свой погреб вернулась только наша семья. А там уже пятеро русских хозяйничают, окрыли консервацию. ”Вы кто?” – ”Хозяева. Нам негде жить”. – ”Ну проходите”.

Оскільки по селу били українські військові, росіяни умисно ставили свою техніку максимально близько до житла лукашівців. Вороги боялися обстрілів, тому ховалися по підвалах селян. Хтось жив окремо, хтось разом із ними, як Горбоноси.

– Сначала присматривались друг к другу, потом думаю, нужно как-то общаться. Они нас кушать пригласили, у них пайки были – и нам кое-что перепадало. И я спрашиваю: ”Ну зачем вы к нам пришли?” – ”Защищать”. – ”От кого? У нас все есть, вернее, было. Дороги и интернет в селе”.

А они, как зомбированы: ”Вам будет при Путине лучше, он все отстроит. Не захотите здесь, поедете в Россию, там дадут квартиру и работу. Не захотите работать, будете получать пособие”. – ”А зачем мне все это?
Мы вас не звали”. На меня иногда нападали психи, прорывало, – усміхається. – Говорила все что угодно, могла послать, – стишує голос, відчувається, що для інтелігентної Ірини це щось неприйнятне. – Мы старались быть вежливыми, но они, думаю, знали, что мы их ненавидим.

Злились: ”Скажите спасибо, что мы не кадыровцы. Вот тогда бы вы увидели”.

Питаю, чи пам’ятає вона їхні імена.
– Конечно! Не забуду, сколько жить буду. Закир, Алексей, Юра, Николай, Роман. Алексею 31 год, остальным больше 40. Некоторые воевали в Сирии, Афганистане. Сначала они твердили, что нас тут ущемляют
за язык – ”А я на каком с вами говорю?” Потом разговаривали о нацистах. Постепенно мы все ставали более откровенными. Беседовали о стране каждого из нас, политике, войне. Я спрашивала: ”Вот вы приедете
к себе, у вас все будет хорошо, а нам что делать? На эти деньги, которые идут на один день войны, лучше бы свои деревни отстроили. У вас же туалетов нет!” – ”Есть такое дело. Мы вас понимаем”. – А уже
в последние дни: ”Извините, что мы принесли несчастье”. Закир пообещал деньги выслать, а Николай: ”Эта гребаная война никому не нужна, вернусь – напишу рапорт на увольнение. Зачем людям сколько беды наделали? Я бы этого Путина сам застрелил”.

Когда уходили: ”Может, еще встретимся?” – ”Только в страшном сне”, – говорю. Меня спрашивали, стали ли мы друзьями? Ну как? Как? – вперше її голос високий. – Когда они такое наделали! Ірина каже, що останніми днями російські окупанти залишали автомати без нагляду, спали без бронежилетів.

– Убить хотелось, но если это сделать, поплатились бы все. Куда ни кинься, рашисты всюду: у одних соседей, вторых. Дивизия стояла. Из сел выходило 280 единиц техники.

Підвал Горбоносів став на один день пологовим. У найтепліший підвал – тут була буржуйка, на якій варили їсти, – прийшла народжувати сусідка Аня.

– Это было 23 марта. Роды принимали наша медсестра, российский врач и медбрат. Много лекарств у них было. Наши пожильцы вышли, мы тоже. Родилась девочка Виктория. Потом родители с ней перешли жить на ту сторону села, где был газ.

Запитую, що було найважче.
– Обстрелы. Хотелось еще глубже в землю зарыться. Молитвы, которые знала и не знала, в погребе проговаривла: ”Господи, защити, только бы не по нам”.

– Кукуріку! – чути біля обплетеної плющем альтанки. Там тепер курник. Після окупації жінка виявила, що вижили п’ять курей і півник.
– Муж говорит: руки не поднимаются что-то делать. Я – через не могу. Посадили картошку, бурячок, курочки есть – кукурузку какую-то им надо посеять.



Галина й Володимир Боярченки стоять біля своєї дерев’яної хати на крайній вулиці Лукашівки Чернігівської області. Окупанти танком зламали їм дев’ять метрів паркану. У дворі з корінням вивернули грушу й черешню

Когда россияне ушли, наплакалась от души. До этого не проронила и слезы, даже когда дом горел, все казалось сном. Кто-то уехал из села сразу, а я не вижу смысла, тут все свое, родное. Да и огород нужен. Кто меня зимой кормить будет? Все у нас или украли, или сгорело. Те несколько одеял в погребе, что остались, заберут, если уедем. Потихоньку что-то делаем. Заявления в полицию, МЧС написали, комиссия местная была, СБУ была, с дрона фотографировали, все описывали. Но сказали ничего не трогать, пока не будет строительной комиссии.

Если бы у меня только окна вылетели и крыша повредилась, я была бы рада. Перекрыли бы сами и не ждали ничего. Планы есть времянку строить, не буду же у соседей вечно жить. Дом мы не отстроим без помощи государства.

Заглядаємо до сусідів, їхній будинок теж спалений. Мілашка й Дим чатують біля нас. У обійсті ніхто не живе, але в літній кухні на вцілілій пральці – букет із конваліями й бузком.

– Моменты были забавные, – Ірина сміється, прощаючись. – Начинается стрельба, они в погреб летят: ”Прячтесь, мы за вас отвечаем”, а сами впереди всех. Прятались под нашими юбками. Трусы.

На стовпі поряд у гнізді клацає дзьобом лелека, виглядають голівки пташенят. Під гніздом галасують горобці.

ІРИНУ ГОРБОНОС ВІДВОЗИМО НА РОБОТУ Й ДАЛІ ОГЛЯДАЄМО СЕЛО. Лукашівці привітно махають, вітаються. Варто зупинитися, підходять: ”А що ви нам привезли?” Інколи обурюються під носа: ”Фотографірують тіки”.

У Воскресенській церкві був штаб російських військових. Тут вони жили, сюди тягнули награбоване – селяни чули, як сперечалися, кому що дістанеться, – і тут зберігали боєприпаси.

– Так стріляли, що хата над землею – приг і присіла, приг і присіла. Думала, що й на куски розвалиться, – жінка за 70 років з обличчям, як пе-чене яблуко, зупиняє свій велосипед біля церкви. – Скільки оружія туди
натягали, скільки запасів, і бензовози їхніє стояли. Вони туди заїжджають, запаслися, оружія понабирали і знову стріляють. І кудись далеко, і по нашому селу. Я на Сорок Святих просила:

Свята церква, поможи своєю силою, защити нас. І ви знаєте, – очі її світяться – наші хлопці взяли й поціли-ли у той склад. Пострадала церква, але збереглося скільки життьов. Відстроїмо, земля ж під нею свята.

Храм зруйнований, усередині на всю площу – купа цегли, в даху – дірка. З усіх боків – спалена ворожа техніка.
Навколо так густо, що доводиться думати, куди ступати, – концентрація всього російського: ящики з-під снарядів, цілі та залишки, обгорілі банки від тушкованки, обвуглені шматки хліба, одяг, обсмалені обгортки сухпайків, упаковка майонезу ”Московського елітного”, відстріляні гільзи стрілецької та великокаліберної зброї. З високих кущів тхне дохлятиною.

Пізніше місцеві скажуть, що то шкура корови. Загарбники смажили в церкві шашлики. Об’їжджаємо вулиці Лукашівки: згарища замість хат, зруйнована бібліотека.

У дверях магазину – дірки від куль. Де-не-де спалені цивільні автівки, одна розстріляна в лобове скло. За селом розкидана ворожа техніка, серед неї є ”медичка”. Усе, що можна було, з неї витягли. Лишилися лише коробки. У зеленому полі пшениці три військові вантажівки витяглися в лінію вздовж горизонту.

Опиняємося на крайній глухій вуличці від поля. Незвично бачити, що тут цілі хати й паркани. 80-річні Галина і Володимир Боярченки пасуть курей біля своєї дерев’яної пофарбованої у смарагдовий колір хати.

– У нас тоже були. Забор звалили, 9 метров, то ми доски витягли, і цеє, вже полатали. Заєхалі у двір, грушу виламали, черешню з корнями звернули. Зайшли: ”Рукі вверх!” У нас дочка була, зять, внучка. Біля собаки
стреляли: ”Бачте, ми не убілі, тіки напужали”. Постояли 2 часа в дворі й уєхалі десь у центр села.

Щодня росіяни рахували Боярченків та їхніх сусідів.

– Начальник по-харошому до нас. На дєда казали: старий солдат, бо шапку совєтську зятеву носив – він у нас бивший воєнний.

Молоко нам давали, хліб. А як стало погано мені з серцем, так врача позвали, – розповідає Галина Боярченко.
– Один раз придовбалися, – каже Володимир Боярченко. – Комбат п’яний прийшов: ”Золото, серебро, долари?” – ”Та я не бачив в очі тії долари” – ”А випивка?” – ”Я б і сам випив, так нема”, – сміється. – Полазив по чердаку, шукав у сараї.

Жінка через хворе серце не ходить далі хати.

– Дєд каже, що церква розбита, хати повалені. А я не бачила, то не вєриться. Після окупації подружжя посадило
городину своїми силами.

– Спочатку боявся в город заходить, особенно як побачив, що щось там лежало. Тоді взяв ту штуку, прив’язав мотузку, одніс далеко і потягнув. Не зірвалося!

Сапєр ти мой! – сміється Галина Боярченко.

Робимо останнє коло селом: у траві скаче вівця з двома ягнятами, дві жінки сваряться за межу на городі, одна
загрозливо тримає косу, дівчина-підліток на мосту говорить по мобільному, в центрі майстри ставлять блоки
нового паркану, гурт дітлахів стрибає з даху знищеної автівки. Квітне бузок і буяють посаджені торік клумби. Тільки згарища будинків тут неприродні.

Так і хочеться сказати: а тепер приберіть декорації. Хай буде, як раніше.

Джерело: журнал «Країна» текст: Наталія ПАВЛЕНКО, фото: Тарас ПОДОЛЯН

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Лукашівка, окупанти

Добавить в:
 
 


Центр Комплект