• Брухт Минус 40
Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Город и регион » Грязьовий вулкан булькає, як вода в каструлі, а на Говерлу не треба взуття на підборах

Радио

Грязьовий вулкан булькає, як вода в каструлі, а на Говерлу не треба взуття на підборах

 

У коридорі будинку багатодітної родини Пилипенків з Дроздівки на Куликівщині — величезна мала України. На ній цяточками з пластиліну відмічені місця, де вони вже встигли обувати. 48-річні Андрій і Лариса знають один одного з самого малечку. Були однокласниками. Зійшлися після навчання. Мають трьох дітей. 25-річний Максим проживає і працює в Києві, 17-річна Лідія навчається в одинадцятому иасі. Має інваяідність, пересувається у візочку. Єдина в Куяиківці, за гарне навчання, отримує стипендію від селищної ради. 11-річиий Назар — у шостому.



Пилипенки позитивні і непосидючі. За декілька годин можуть зібратися і поїхати в інший куток країни.

Роздивляюся ближче малу. Уся в цяточках. Тільки на Чернігівщині побували у більш ніж сорока містечках і селищах.

— Не просто проїхали повз. А зупинилися, щось побачити і відвідати. Подорожувати на далекі відстані стали тоді, як купили першу автівку. Громадським транспортом нам незручно. По-перше, Ліда — на візочку, по-друге, стільки місць не об’їдеш, які бажаєш. І не побудеш стільки часу, скільки хочеться саме тобі. І за ціною виходить дешевше, — уточнює Андрій Пилипенко.

— А за кордоном не плануєте побувати?

— У Гомель їздили. Там живе мій рідний брат з родиною, — посміхається голова сімейства. — Два роки вже не бачилися.

— Так, звісно хочеться побути і за кордоном, побачити іншу культуру. Але там усе чуже для мене, — додає Лариса.

Перша подорож — на Хмельницький базар

— У школі навіть не помічали одне одного. Після закінчення, у 1990 році, гуляли разом на проводах однокласника в армію. Провели і більше з того дня не розлучалися. А одружилися лише в серпні 1995 року. Через місяць пішла працювати в школу, — згадує Лариса Пилипенко. — Я навчалася в ніжинському педагогічному, Андрій закінчив куликівське училище на водія-зварювальника. Потім два роки був у армії. Важкі часи були — магазини пусті. Зіграти весілля не так просто.

Перша наша спільна подорож — на Хмельницький базар. їздили купувати весільне плаття з майбутнім чоловіком. Ми молоді. Куди їхати, куди йти — нічого не знали і не орієнтувались. Поки знайшли базар. Пройшли декілька рядів. Я тикнула на те, що сподобалось. Одягла, як на мене зшито. Вирішили купити. А воно до-роженне виявилось. Андрієві довелося викласти всі гроші, що з собою привіз. А вже сорочку, 1 краватку, штани я йому купувала за свої. Так і скупилися.

Гроші на весілля старалися теж самі заробити. їздили окремо один від одного в Москву на базари продавати городину та сир. До шлюбу жили окремо. У селі ж усі на виду. Пам’ятаю, як за день до весілля до наших батьків наїхало багато гостей. А хатки в них невеликі. Ночувати не було де. Ми з Андрієм пішли до моєї бабусі і пояснили причину. А вона стисла губи, розвела руки і відповідає: «Про що оце ночування?» Завтра весілля, а вона не пускає разом ночувати. Ледь умовили залишитися.

Гуляли весілля кілька днів. Розписалися в клубі. Це була ціла вистава на сорок хвилин. Дійство — на сцені, співає обрядовий ансамбль. З факелами, рушниками, короваями, обсіванням. Приходило дивитися все село, як на концерт. Святкували в шкільній їдальні.

Після весілля поселилася в бабусі. Вона сама жила і будинок у неї великий. Місця вистачало. У1996 році народився наш первісток Максим. Почали будувати своє родинне гніздо. Дім, де й зараз проживаємо. З нуля, на пустому місці. Це передостаннє будівництво в нашому селі за останні двадцять років. Коли сину було п’ять, відбули новосілля.

Велика родина Пилипенків зібралася на різдвяні свята. Нашу розмову 7 січня зранку періодично переривають колядники. У Дроздівці колядують і шостого, і сьомого до обіду.

— Маленькі діти — не перешкода для поїздок. Якщо все правильно обдумати, то подорож пройде гарно. Коли Максиму був рік, як зараз пам’ятаю, на червоному «Запорожці» поїхали до лісу святкувати день народження.

Рідні сварилися, що такого малого веземо. Роса повсюди, дитина мокра була. Горілкою витерли, у хустку замотали і сидів поряд з нами,—згадує жінка. — Усе обійшлося, не захворів. Зараз би, можливо, вже так і не робили б. Назар також подорожує з нами змалечку. Уперше поїхали на Андріївські озера (Чернігівський район), коли йому було всього чотири місяці. А дитя спокійно собі на свіжому повітрі день прогуляло і проспало.

— Як плануєте чергову подорож?

— Усіма етапами, окрім поїздки, займається мама, — каже Максим Пилипенко.

— За кермом тільки чоловік?

— Чого ж? У нашій родині три водії вже. Я і старший син також маємо права. Тому подорожувати стало значно легше.

— А Ліда? Візок ставите в багажник, а її на руках переносите в салон?

— Ліда не може ходити самостійно. У неї хвороба суглобів. Перенесла чимало операцій. Вона завжди з нами в подорожах.

Збираються на Шацькі озера

— Багато в Україні маловідомих приватних музеїв, їх важко відшукати. Так, у Вижниці ми відвідали музей Назарія Яремчука (естрадний співак, тенор. — Авт.). Екскурсію проводила його племінниця, яка теж носить прізвище Пилипенко. Розсталися з нею родичами, — пригадує Лариса. — Або як шукали єдиний в Європі грязьовий вулкан у селі Старуня на Івано-Франківщині. Місцеві навіть і не знали, що він там є. Ледь знайшли. Аж він виявився невеличким болотцем. Булькало, як вода в каструльці. Тільки дуже повільно.


Більше подорожуємо влітку. Найдовша подорож — це поїздка на море у Феодосію, ще до війни, до анексії Криму. На третій день Андрій Анатолійович сумно дивиться в бік дому, — жартує Лариса. — Не любить він занадто довго відпочивати. Але ж ми не просто увесь відпочинок живемо, їмо чи плаваємо. Ми об’їжджаємо всю місцевість.

— Навіть коли на морі, цілий день пролежати наша родина не може. Пів дня купаємося, пів дня їдемо вивчати нові місця — музеї, екскурсії, — підтверджує чоловік.

— У 2013 році об’їхали за тиждень майже увесь Крим. Побували в Керчі, Ялті, Бахчисараї, Балаклаві.

Цього року плануємо відвідати Волинь: Луцьк, Шацькі озера.

На День Незалежності, два роки тому, піднімалися на Говерлу. Переживали, продумували кожен крок. Готували відповідний одяг, взяли лижні палки. Щоб рюкзак був зручний і не важкий. І це допомогло нам швидко піднятися. А от Назар у свої десять років уже двічі піднявся на Говерлу.

Коли вже спускалися, побачили групу людей, яка ще тільки планувала сходження. Люди були хто в чому: дівчата — на каблуках і з маленькими песиками на руках, хлопці — у шортах і шльопках. Що вони думали, коли туди йшли?

Звичайно, бувають і раптові подорожі одного дня. От у минулому році одним махом за день об’їхали Прилуки - Сокиринці - Качанівку. Але й до таких подорожей треба готуватись. Вивчати, що можна цікавого побачити. Так, запланували поїздку до парку «Беремицьке». Прокинулися, а вранці дощ іде. Подзвонила в парк, а там кажуть — сухо і сонячно. Зібралися, поїхали і дійсно — ні хмаринки. Гарно відпочили і нагулялись того дня.

— Як з ночівлею?

— Для ночівлі винаймаемо здебільшого квартири подобово. Із спостережень — на заході люди спокійніші. Не вимагали оплати наперед за бронювання. Достатньо було усної домовленості. Коли виїжджали з квартири, подзвонила хазяйці, щоб віддати гроші. А вона у відповідь, що зайнята і не може прийти. Гроші сказала залишити на столі, а ключі сховати під килимком біля вхідних дверей. Довіряла нам. У Харкові ж ставляться з пересторогою. Вимагали заплатити наперед частину суми і ретельно перевіряли паспорти, ми це чи ні. І після виїзду після нас передивлялися кожен куточок, чи все в порядку.

— Як розважаєте дітей у дорозі?

— Граємо в ігри. То в слова, то загадки видумуємо, то машини рахуємо або вгадуємо, якого кольору буде наступна зустрічна машина. Любимо і співати в дорозі. Декілька разів їздили на Сумщину і Черкащину на відпочинок з моїми учнями, у яких я була класною керівницею.

Цікава і сама дорога. Зупинитися пообідати на трасі, дістати столик, розкрити всі лоточки. Заїхати на заправку, скуштувати каву з хот-догами.

Так, звісно, і дорога втомлює. Але зміна обстановки навколо теж потрібна.

І як же приємно повертатися додому після подорожі. Зустрічати схід і захід сонця, милуватися зірками на небі, і вже дорогою додому починаємо обдумувати, якою буде наша наступна подорож.

— Це така неймовірна атмосфера — подорожувати вночі. А на ранок опинитися в новому місці, — приєднується до розмови Ліда Пилипенко. Дівчина любить читати. Знає багато віршів напам’ять.

— Максим, старший син, уже декілька років проживає в столиці, — розповідає Лариса. — Працює офіціантом у ресторані. Два роки тому, під час навчання, познайомився з Дашею з Кривого Рогу. До свого активного відпочинку долучає і її.



— Найбільше запам’ятався мені світанок у горах, разом з коханим, — ділиться враженнями Дарина Карабучан. — Тут, на Чернігівщині, уперше побачила ліси. Я родом з Дніпропетровщини, там усюди степи. У нас трохи інші традиції. Як тільки в новорічну ніч о 00.00 годинник б’є, люди ходять, посівають. Тут же це роблять вранці 14 січня.

— Максим разом з Назаром — досвідчені туристи. У походах ночують і варять кашу. Сини пройшли майже увесь Чорногірський хребет на Закарпатті, — уточнює Лариса. — Максим у нас затятий лижник. Декілька разів на рік їздить у гори кататися.

— Літом люблю ходити в похід, узимку — кататися там на лижах. І чотири роки стараюся щороку їздити в гори. У грудні вже були там. Плануємо ще побути в січні, лютому, березні, — ділиться планами Максим і киває в бік коханої. — їздимо тепер уже і самі, своєю маленькою сім’єю.

А ще Максим започаткував сімейну традицію — на різдвяні свята збирати всіх родичів.

— Третій рік поспіль обдзвонюю і запрошую до себе всіх рідних. Контролюю, щоб усі були. Домовляємось, хто що готує, як будемо святкувати. Обмінюємося подарунками, — розказує хлопець.

* * *

Андрій Пилипенко з грудня 2020 року — староста Дроздівського старостинського округу. До цього працював водієм на шкільному автобусі. Лариса — вчителька української мови та літератури, зарубіжної літератури. 26 років пропрацювала в дроздівській школі, поки її не закрили влітку 2021 року. Тепер вчителює в Куликівці. Керівник дитячого фольклорного колективу «Микдан». Співає в хорі в Куликівці.

«ВісникЧ» №2 (1861) від 13 січня 2022, Ольга Самсоненко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Пилипенко, Дроздівка, Куликівщина

Добавить в:
 
 


Центр Комплект