Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Місто і регіон » Золотий ланцюжок на півтора кілограма депутату Верховної Ради

Золотий ланцюжок на півтора кілограма депутату Верховної Ради

— У Києві отримав юридичну освіту, — розповідає вірменин 62-річний Сейран Мінасян з Горбового на Куликівщині. — Батьки хотіли. Отримував цю «корочку» лише для них. Але за покликом душі все життя працював ювеліром.



Починав з гайок

— Народився в Єревані, — продовжує Сейран. — Коли я був у шостому класі, батько подарував мені дорогий набір інструментів по дереву і металу.

Затис гайку в лещатах. Відшліфував її, і вийшла обручка. Не сподобалось. Взяв іншу гайку, поточив. Показав батьку. Він подивився і промовчав. Я не зупинився. Спробував ебоніт (вулканізований каучук з великим вмістом сірки, зазвичай темно-бурого або чорного кольору. — Авт.), подряпав, зробив деякі візерунки і знову показав батьку. Він сказав: «Ось тобі номер телефону, подзвони, тебе чекають».

Це був номер телефону батькового друга-ювеліра. Він запросив мене до себе на практику. Першою роботою був хрестик — я спаяв два дротики. Йому сподобалося, але попросив зробити ще щось. І тут я пропав на три місяці. Робив вдома жіночий браслет.

Сейран йде до шафи і дістає металевий браслет. Зверху квітка. Невеличкий. На мою руку не налазить, вузький.

— Це найцінніша для мене робота з мельхіору. Зробив у тринадцять років, не знаючи технологій, — згадує чоловік. — Після цього в роботу поринув з головою.

Не росіянин

— Після школи отримав освіту в Ленінградському вищому художньому училищі. Брав участь у численних виставках. У Греції показав свою роботу — кольє. Першій леді воно сподобалося. Подарував.

Помітили мої роботи і в Росії. Мені на той час було 28 років. Але відразу запропонували свої умови: вони мені дають премію в розмірі двадцяти тисяч карбованців, майстерню в Москві, квартиру з пропискою і все обладнання для роботи. Але обов’язково потрібно змінити прізвище МінасЯН на МінасОВ. Тобто, щоб у мене було російське прізвище. Але який з мене росіянин? Змінювати прізвище — це зрада для мене. Я з дворянського роду Мінасянів. Відмовився працювати в Росії.

На відпочинку в Ялті познайомився зі Світланою, українкою.

Вона з сестрою і подружкою святкувала повноліття.

Мені двадцять три. Кожен місяць приїздив з Вірменії до неї в Київ. Вона родом з Хмельницької області, навчалась у столиці. Я працював на той час ювеліром у Єревані. Тримав з товаришем підпільний цех.

Офіційно тоді не можна було.

Якби хтось чужий Ш дізнався, могли б посадити. Але нас не чіпали, допомагали знайомі батька.

— Якщо хлопець ювелір, то дівчині завжди є що подарувати?

— Так. Я знав, куди я вкладав. У сім’ю. Здебільшого дарував Світлані золоті персні, ланцюжки, кулончики. Кожна річ була унікальна, зроблена в одному екземплярі.

Втратив рідних і батьківщину

— Як вашібатьки сприйняли звістку про те, що ви зустрічаєтеся з українкою?

— Це болюча тема для мене. Вимагали, щоб я одружився тільки з чистокровною вірменкою. І з ким саме, вирішувала рідня, а не я особисто.

Мама і сестра мене підтримували, батько помер у 1980 році. Але велика родина була проти Світлани. Зустрічались сім років, сподівався, що родина ось-ось прийме мою Світланку. Коли зрозумів, що нічого вдіяти не можу, довелося йти від родини. Сильно любив. І, може, зараз це дивно звучить, але я в неї був першим чоловіком. Не міг я її покинути.

Столиця

— Як зараз пам’ятаю, взяв невеличку сумку, поклав туди дві сорочки і білизну. У кишені були дві тисячі рублів. І поїхав у Київ. Усю свою справу залишив другові. Не взяв жодного інструменту. Але й друг довго не попрацював, поїхав через декілька років у СІНА. Бо йому не давали працювати, віджимали бізнес, —зітхає Сейран. — Світлана на той час закінчила навчання. Працювала бригадиром на трикотажній фабриці в Броварах. Я звик заробляти на батьківщині гарні кошти і швидко з ними прощатись. Тому мої дві тисячі розійшлися майже за місяць. Купив необхідні інструменти і почав працювати вдома. Робив зі срібла прикраси. І розносив під реалізацію по ларьках, що стояли на вулицях. Срібло брав у борг у Шостці Сумської області. Довіряли мені, тому й давали, із золотом тоді було небезпечно. Правоохоронні органи могли зацікавитися, звідки в тебе такі кошти.

Паралельно працював у Києво-Печерській лаврі. Там і досі зберігаються чотири моїх роботи — кадило, два хрести і скринька. Працював і за їжу, і за гроші.

Прикмети

— Обручки собі і дружині робили самостійно?

— Ні. Не можна. Я забобонний. Дістав по блату. Бо в ті часи було важко знайти в продажу вироби із золота. Коли я працював в Єревані і приїздив до коханої, золото для роботи купував на Подолі. У ювелірному відділі мене добре знали. Казали, щоб я у певний день підійшов у магазин «Каштан» і без черги забрав наші обручки.

У магазині, при купівлі обручок, молодята не повинні самостійно одягати обручки на пальці. Нехай це зроблять продавці.

Маня і Анна

— Весілля, як такого, не було. Просто пішли в ЗАГС і розписалися в 1989 році. Проживали в Броварах.

Доньки Маня (на честь моєї мами) і Анна (на честь моєї бабусі) народились у 1990 і 1992 роках. Обидві зараз вже заміжні. У кожної по сину. Олександру і Данилу скоро буде рік. Майже одночасно відгуляли весілля обом і майже разом народили мені по онуку. Як каже дружина, нічого українського в них немає, і характер так само. Залізна хватка в усьому. Моя копія.

Дерево посадив, дім збудував, доньок народив. Маю двох онуків. Старша донька живе в Києві, молодша — в Броварах. У кожної по квартирі.

Депутат і півторакілограмовий ланцюг

— Згодом мене запросили працювати оцінювачем у київський ломбард. Там, у 1994 році, я познайомився з Ігорем, депутатом Верховної Ради. Прийшов і каже, що йому терміново потрібні три тисячі рублів на кілька днів. Мовляв, він згоден на будь-які відсотки, аби тільки не позичати ці кошти в друзів. Тоді він закладав у ломбард золоті персні з діамантами. Коли забирав прикраси, залишив свій номер телефону і сказав, що можу до нього звертатись з будь-якого питання. І я звернувся. Коли вирішив відкрити власну справу з виготовлення прикрас із золота. Він допоміг з паперовою тяганиною і бюрократією. Адже були випадки, що навіть вимагали в мене декілька тисяч доларів за дозвіл відкрити справу і вільно працювати. У дев’яності роки це були великі кошти. Моя заробітна плата тоді складала до ста доларів на місяць. За допомогою Ігоря я в столиці відкрив вісім торгових точок, з них дві — у самісінькому центрі. Майстерня була на Борщагівці. Надходили замовлення з Верховної Ради.

— Які прикраси замовляли політики у 90-ті роки?

— Леонід Кучма, під час президенства, замовляв комусь на подарунок два золоті персні з великими діамантами. Навкруги все було в гравіруванні. Приходив до мене особисто, вітався за руку, розказував, як саме зробити.

— Скільки карат?

— Багато, — віджартовується Сейран. — Заплатив більше, чим я навіть сподівався. Суму за роботу я йому не казав, боявся не зробити гірше. У нас були спільні знайомі з ним.

Замовляли в мене прикраси Віктор Пінчук з дружиною Оленою (олігарх, зять Кучми. — Авт.). Казали, щоб я звертався, якщо буде потрібна допомога. Одного разу звернувся. Не для себе. Допомогли одразу. Поряд зі мною проживала талановита дитина з інвалідністю. Ліпила з кераміки фігури. Олена допомогла виставити їх на аукціон, і виручені кошти пішли на лікування таких же дітей з особливими потребами. Після цього випадку дитину знали по всій Україні. Олігархи платили великі суми за її роботи.

Найбільше запам’ятався випадок з друзями-депутатами з Верховної Ради. Вони проживали поряд, на сусідніх дачах, і любили вихвалятися між собою. Спочатку перший замовив ланцюжок золота товщиною в палець, вагою близько 50 грамів. Через день дзвонить на домашній телефон інший, питає, яка вага ланцюга в його друга і просить зробити більший. І так було декілька разів. В результаті, останній золотий ланцюг, який я виготовив для цих друзів, був вагою півтора кілограма. Без хрестика.

Що цікаво, попередні вони не повертали. Кожного разу.

— Півторакілограмовий ланцюг — це за розмірами і вагою як для пса. Як він його носив?

— На моє питання: «Навіщо Перша робота у тобі півторакілограмовий ланцюг із золота?» — Депутат відповів: «Одягти на голе тіло, покосити траву в саду, і щоб усе це бачив мій друг». Платили за роботу відразу, без затримок.

У 2005 році до влади прийшов Ющенко і почалася інша епоха. Замовники стали біднішими, купівельна спроможність зменшилася. Унікальні замовлення, які я робив раніше, майже нікому не були потрібні.

— Де брали золото?

— Купував у банку. Подавав документи, що я ювелір і мені для роботи потрібна певна кількість золота. Реєстрував його. Також метал давали самі замовники.

— Чи були у вас конкуренти?

— По магазинах — так, багато. А по унікальних замовленнях — ні. Замовляли одні й ті ж самі. Рекламували мої роботи серед друзів.

Україна

— Жодного дня не жалкував, що залишився в Україні. Був багато в яких країнах і ніде не бачив, щоб люди стільки працювали, від зорі до зорі, як українці, і отримували за це копійки. Українці працьовиті, але й до чарки багато хто заглядає, особливо в селах.

— Які страви з української кухні полюбляєте?


— Вареники. Справжній український борщ. Не люблю голубці, а от долму обожнюю (як голубці, але замість листя капусти беруть молоде листя винограду. — Авт.). Побільше покласти туди яловичини, менше рису. Щоб плов був смачним, потрібно, окрім довгого пропареного рису, додавати багато спецій і пропарену сочевицю.

— Горілку п’єте?

— Мало, більше вино або коньяк. І то, коли є гарна компанія.

Зрада


Одинадцять років тому Мінасян купив будинок у Горбовому.

— Продав бізнес, усе закрив і в 2010 році вирішив переїхати в глибинку. Хотіли віджати бізнес. На той момент у мене була двоповерхова дача в Яготині Переяслав-Хмельницького району Київської області. Поряд — дача кумів, тому вирішив будувати саме там. З часом перевіз з глухого села на цю дачу батьків дружини. Вони дивувались усьому — не вірили, що в будинку може бути вода, душ і туалет. Що буває інша їжа, окрім тієї, що виросла на городі. Між собою батьки постійно сварилися. Тесть часто піднімав руку на тещу. Я не звик до такого, адже мій батько навіть голосу не підвищував при розмові з мамою.

Почалися сварки в родині через втручання батьків дружини. Тесть ніколи не любив, не сприймав мене, бо я вірменин. Постійно накручували дружину, щоб вона мене покинула. «Він не наш», — казали їй. Хоча жодного разу я не крикнув на дружину і, тим паче, руки не підняв. У 2010 році питання поставили «ребром», щоб вона вибирала — чоловік або батьки. І вона вибрала. Батьків, — журиться Сейран. — І Хоча дачу в Яготині вирішив залишити батькам. Дружині пропонував купити нове житло і жити юкремо. Але її позиція була незмінна.



Мені було прикро і образливо, що Світлана так вчинила. У 80-ті роки я відмовився від своєї родини і батьківщини, усе покинув і приїхав в Україну заради неї. А тепер вийшло навпаки — вона мене зрадила таким вчинком. Не змогла або не захотіла бути зі мною.

Тоді я подзвонив знайомому міліціонеру в Куликівку і попросив знайти житло десь подалі від цивілізації. Стали їздити по селах і вибирати. їдемо по Горбовому, мені подобається будинок. Тикаю на нього пальцем, навіть у середину не заходив. Кажу, хочу тут жити. Підходимо ближче, а цей будиночок якраз продається. Так він і став моїм. Світлана з дівчатами залишилися в Броварах. Я перебрався в Горбове.

— Чому не розлучилися? На пальці у вас досі обручка.

— Не можна. Дівчата повинні виходити заміж з повноцінної родини. Зі Світланою у нас гарні відносини. Ми — не чоловік і дружина, ми — друзі. У нас спільні діти, вони не повинні страждати, тому що батьки дурні.

Горбове

Біля хати Сейрана Мінасяна будівництво. Вже стоїть коробка для майбутнього коридору і туалетної кімнати.

— Після того як роз’їхалися зі Світланою, я довгий час нічого не хотів робити. Якось не по собі було. Дочок видав заміж і став задумуватися про особисте життя. Я вже відпустив старі відносини і дозрів для нових. В 63 роки я відчуваю себе на 43. Вирішив, у домі повинна бути жінка. Почав облаштовувати будинок у минулому році, щоб були туалет і душ. Роблю все самостійно — заливаю фундамент, кладу блоки. Але дуже не вистачає жіночих рук. Біля будинку маю двадцять соток землі. Та в цьому році мені не до городу. Усі сили і час забирає будівництво. Сподіваюся, до холодів вже все зроблю. А там, може, і жінка знайдеться.

— У селі не шукали половинку?

— Процитую фразу із фільму: «Хороші мене не люблять, погані самі не потрібні». Працьовиті жінки тут заміжні, а ті, хто вільні, любляють випити.

— За що живете?

— У мене є теплиця на 150 квадратів. Саджу зелень, огірки, помідори. Полюбляю вирощувати квіти. Достатньо взимку виростити і продати зелену цибулю, щоб влітку не працювати.

— Замовлення як ювелір ще приймаєте?

— Ні. Значно погіршився за останні роки зір. Звичайно, своїм рідним чи знайомим я не відмовляю.

— Порадьте нашим читачам, як вибрати прикрасу зі справжнього золота?

— Берете золоту прикрасу і щосили трете нею по долоні. Так, щоб відчувалося тепло. Аж гаряче було. Місце тертя повинно бути чистим, без розводів. Якщо з’явилися темні смуги, то в прикрасі є домішки і золото низькопробне. Також понюхайте. Чисте золото не пахне. Якщо є домішки, то буде кислуватий запах.

— Про що мріє ювелір?

— Мрію передати свої вміння і знання молодшому поколінню. Хотілося б відкрити гурток і навчати дітей гравіруванню. Можу вигравірувати зараз будь-що, навіть портрет. Як на дереві, так і на металі. Думаю, діткам було б цікаво в мене займатися.

Ольга Самсоненко, «ВісникЧ» №32 (1839) від 12 серпня 2021

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Мінасян, ювелір, Горбове, Куликівщина, Самсоненко, ВісникЧ

Добавить в: