«Від шкільної парти - до світового визнання»

Цей вислів Олександра Довженка увінчує собою барвисте панно-аплікацію, що прикрашає одну із стін Сосницької гімназії, яка носить ім’я видатного земляка. Символічно, що це панно виготовлене із пофарбованого зерна пшениці, проса, рису. Так, як зернинки, потрапивши у благодатний грунт, проростають і дають хороший урожай, так і діти, навчаючись у талановитих вчителів, набираються знань і мудрості, які по закінченні школи несуть у життя.



Сосницька гімназія ім. О. П. Довженка по праву вважається одним із найкращих навчальних закладів області. У рейтингу аналогічних закладів Чернігівщини, яких усього 33, вона посідає 12-те місце. Це при тому, що гімназією довжен-ківська школа стала нещодавно — у 2003 році. І якщо в деяких інших закладах середньо? освіти з набуттям нового статусу не змінилося майже нічого, то в цій школі у 2003-му почалося інше життя. „Передусім змінилося ставлення пед-колективу до роботи, а дітей — до навчання, — розповідає директор гімназії Валентина Гришенко. — Раніше у нас не було вчителів-лауреатів конкурсів або учнів-переможців олімпіад. За останніх же 2 роки результати нашої роботи значно покращилися - 6 учнів здобули перемогу в обласних етапах творчих конкурсів, двоє взяли участь у роботі Малої академії наук, майже на 25 відсотків збільшилася кількість учасників олімпіад, конкурсів, турнірів. Двоє наших вчителів стали лауреатами обласного конкурсу „Вчитель року-2005”, а один — переможцем цього конкурсу. Вчитель гімназії Людмила Лиходій є лауреатом Всеукраїнського конкурсу „Класний керівник". На підтвердження своїх слів Валентина Василівна дістала з шухляди поважних розмірів палку, у якій зберігаються кілька десятків дипломів, грамот — за досягнення у навчанні, спорті, творчості. І все це — результат лише дворічної роботи! У чому ж секрет такого успіху? „Ми робимо все, щоб колектив наш був як одна велика сім’я, — говорить директор. — Нашим девізом стали слова Тараса Шевченка: „У своїй хаті і правда, і воля, і сила”.

Дійсно, гімназія і для вчителів, і для учнів є своєрідною державою, громадяни якої дуже пишаються нею і роблять усе для її процвітання. Тут навіть всі атрибути державності є — герб, прапор, гімн створені, до речі, учнями. Є й „державне" свято—День гімназиста, який відзначається 19 травня, і власна газета — „Вісник гімназїї". А ось керують цією державою виключно жінки. Так вийшло, що. ставши директором, Валентина Гришенко зібрала навколо себе суто жіночу команду — всі її заступники, помічники представляють прекрасну половину людства. Так само, як і більшість учителів. І якщо розповісти про кожну з працівниць гімназії ми не в змозі, то познайомити читача з однією з них можемо.



Вчителя вищої категорії Лідію Решодько директор називає надією кафедри української мови та літератури. „Уроки Лідії Іванівни зачаровують, — говорить Валентина Василівна. — З них виходиш як із казки”. Недарма на обласному конкурсі „Вчитель року-2005" саме уроки Лідії Решодько були визнані найкращими. А зараз у гімназії вже підготовлені документи для представлення Лідії Іванівни до державної нагороди — орденом княгині Ольги III ступеня. Важко в це повірити, але, будучи школяркою, а потім і студенткою Київського національного університету ім. Т. Г. Шевченка, Лідія Решодько аж ніяк не пов'язувала свого майбутнього з роботою вчителя.

— Моя мати, Наталія Федорівна, все життя пропрацювала журналістом, була редактором районної газети, — говорить жінка, — і я теж хотіла піти в журналістику. Але вступила на філфак — так мені порадили, мовляв, філологічний дає більше грамотності. І коли я проходила практику в одній із шкіл Києва, її директорка побула в мене на уроці і сказала як наврочила: „Це природжений учитель”. Втім цей момент ще не був переломним. Закінчивши університет, я за направленням потрапила в школу. Почала працювати і вже не змогла звідти піти. Школа затягує, хоча віддачі тут часто не. буває. Скажімо, бізнесмен, він прокрутив операцію і одразу бачить результат. Результат же роботи вчителя видно лише через 10-15 років.

— І все ж я не думаю, що Ви шкодуєте про свій вибір?

— Ні, не шкодую. Якщо мені щось вдається — це в першу чергу завдяки тому, що я відчуваю підтримку колег. У нас настільки здоровий колектив, що такого поняття, як професійна заздрість, тут просто не існує. Ось нещодавно учень моєї колеги посів призове місце на олімпіаді з хімії — я рада і за вчителя, і за дитину. Так само радіють і за мене. Тобто у нас здорова, нормальна атмосфера.

— А що дає участь у конкурсах особисто Вам?

— По-перше, спілкування з учителями, тому що у школі, яким би хорошим не був твій колектив, але ти варишся у своєму соку. Окрім того, готуючись до „Вчителя року”, я перечитала масу літератури, познайомилася з новими методами, формами викладання, спробувала втілити їх на практиці.

— Що саме Ви готували на конкурс?

— Цілий комплекс робіт. Моя тема звучала так: „Формування національної свідомості учнів на уроках української мови та літератури". Тема дуже благодатна, тому що формувати національну свідомість і хочеться, і потрібно, учні охоче усе це в себе вбирають. Вони тепер ростуть патріотами, хоч, можливо, і не усвідомлюють цього.

— Як реалізується ця тема на уроках?

— Та, власне кажучи, вже в тому, як учитель розмовляє з учнями, як ставиться до дитини. До того ж на уроках української літератури ми вивчаємо такі твори, що не реалізувати цю тему взагалі неможливо. Наприклад, я готувала на конкурс роман Олеся Савчука „Марія”. Це тема голоду в українському селі. Це не лише усвідомлення того часу, а й переосмислення сьогоднішнього. Коли ми читали роман, вмикали запис дзвонів. Я ніколи не бачила, щоб діти плакали на уроці, а тут після уроку у них стояли сльози в очах. Ми кажемо, що молодь зараз байдужа до всього. Ні, діти зараз дуже чутливі, вони добрі, відкриті, безпосередні, а ще працелюбні і наполегливі.

— Мені здається, що сьогодні Вам працюється легше, ніж, скажімо, років 10-15 тому.

— Звичайно. Зараз навчальна програма дуже демократична, такими ж є і стосунки в колективі. Можливо, це пов’язано із демократичними процесами в державі, які позначаються і на школі. Це дозволяє налагодити більш довірливі стосунки з дитиною. Коли учень відчуває, що до нього ставляться як до рівного, як до особистості, то це, звичайно, сприяє налагодженню психологічного контакту, а це головне. Програма з літератури зараз набагато складніша, але разом з тим вона дає можливість для творчості — як учителя, такі дитини.

— Гадаю, у цій гімназії ще й сама атмосфера надихає.

— Так, атмосфера тут дуже творча. Кожне починання у нас підтримується і стимулюється.

— Лідіє Іванівно, зараз побутує така думка, що дітей треба виховувати для жорстокого світу, тобто практичними, са-мовпевненими, навіть нахабними. Ви з цим згодні?

— Ви знаєте, одне іншому не заважає. Діти зараз дуже прагматичні, якщо щось не приносить їм користі, вони ніколи не будуть цього робити, і тільки якщо накреслити перед ними конкретну мету — оце тобі треба для того, щоб мав такі-то можливості — тільки тоді вони зацікавляться. В цьому плані діти дуже практичні. Але разом з тим це не заважає їм бути співчутливими, душевними, порядніними.

— Ви сказали, що результат роботи вчителя видно лише через 10-15 років роботи. Що Ви мали на увазі?

— Якщо дитина перемагає в олімпіаді, я вважаю, це везіння. Ось буквально тиждень тому ми були на захисті учнівських наукових робіт у МАН, де моя учениця Марія Гирич посіла перше місце. Це робота її, це робота моя, але тут дуже великий процент везіння. Пощастило, що в неї настрій був активний, знання не підвели. А ось коли по-закінченні 11 класу 4-5 моїх учнів вступають на філологічний факультет — це вже я вважаю успіхом. Коли вони складають вступний іспит з української мови на високий бал — це, я вважаю, результат. Тобто результат — не в якомусь тимчасовому успіху, а в тому, що дитина винесе із школи.

— У вашій гімназії на кожному кроці зустрічаються вислови Олександра Довженка. Можливо, якийсь із них став і Вашим кредо?

— Взагалі-то я не регламентую своє життя будь-якими кредо, тому що дуже важко постійно підпорядковувати себе якомусь одному ідеалу. Я, навпаки, люблю зміни. Сьогодні мене зацікавила одна тема, завтра інша. Я — людина настрою, і сама не знаю, що буду робити завтра.

— То Вам би більше підійшла журналістика, напевно.

— Можливо. Мабуть, природа бере своє. Однак із школи я не планую йти. Я вже тут навчилася бачити результат своєї роботи, хоча для цього й треба було пропрацювати 20 років. А спочатку мені було нелегко, я не бачила сенсу в тому, що я роблю. Може, тому, що починала працювати, як кажуть, у „махровому застої". Ця сувора регламентація, наповненість ідейними лозунгами — це було дуже важко. Зараз я теж не можу сказати, що повністю себе реалізовую, але тут я принаймні знайшла себе, знайшла можливості для само-реалізації.

Валентина Євтушенко, «Гарт» №10 (2342) від 8 березня 2006

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: