Обділене дитинство

Скільки вже писано-переписано про батьківську любов і про те, як вона необхідна дітям. Але часто ті, кому ці слова адресуються, не чують їх: п’ють, гуляють, розв’язують особисті проблеми. Від дітей начебто і не відмовляються: вони живуть вдома, поряд, але, за великим рахунком батькам або не потрібні, або байдужі — і цим усе сказано. І ось такі діти починають шукати любові та розуміння поза межами домівки... І рано чи пізно потрапляють до казенного дому — інтернату, притулку, в’язниці тощо.



Так трапилося і з дітьми, для яких Чернігівський обласний центр соціально-психологічної реабілітації для дітей у с. Хмільниці Чернігівського району на деякий час став таким казенним домом. Сюди потрапляють діти із різних сімей — неблагополучних і благополучних, але в усіх них є певні проблеми із соціальною адаптацією. Наприклад, нещодавно до центру привезли хлопчину, у якого в родині нібито все гаразд: батьки займають високі посади, бабуся обожнює онука, та він краде, причому з трьох років, батьки ж уже просто не в змозі дати раду своєму синові... І хоча у центрі є усе, чого діти потребують, але якими б хорошими не були умови і як би не старалися працівники центру, вони не можуть компенсувати дітям батьківської любові і турботи. Можуть хіба що трохи підлікувати дитячі душі...

П'ЯТИРІЧНА ВОРОЖКА



Першою, кого я побачила, переступивши поріг центру, буладівчинка-циганка, на ім'я Дуня.

— Дай кіпейку...— відразу попросила вона тоненьким, яку комарика, голоском, а отримавши п’ятачок, узяла мою руку і почала водити пальчиком по долоні:

— Усе у тебе буде гаразд: і чоловік багатий, і - дім — повна чаша, і дітей купа. Мама у тебе є?

- Є!

— І у неї все буде гаразд — і з грошима, і зі здоров’ям...

Справжня тобі ворожка. А до центру вона потрапила за бродяжництво...

ЗАРІЗАВ МАТІР НА ОЧАХ У СИНА

Але приїхала я з іншою метою. Від Світлани Кухарчук, психолога центру, я почула історію про Мишка та Машу із Бахмача. її можна було б назвати типовою, якби на кону не стояли дитячі долі... Зовні здавалося, що у сім’ї все добре. Бабуся, старші брат та сестра (від першого шлюбу мами), які мешкали у Києві, мама і тато поряд... Родичі часто збиралися за одним столом, їздили одне до одного в гості. Але, як це часто буває, їхній батько горілку любив більше, ніж власних дітей.

Чоловік хотів привчити до оковитої і свою дружину — словами, а інколи й кулаками. Коли ж йому в черговий раз було відмовлено у вимозі випити разом, почав переконувати дружину стусанами, а потім просто зарізав непокірну.,.

Маленький Мишко в цей час був у кімнаті і бачив, як батько навчав матір правильно жити і як вона мертва впала на підлогу. Хлопчик у свої три рочки вже непогано говорив, але після побаченого замовк. Пізніше психологам (а їх у центрі п’ятеро)
знадобилося багато часу, щоб хлопчик знову почав розмовляти...

Батька заарештували, а дітей забрали спочатку до ніжинського притулку, а потім відправили до Хмільниці. Бабусю Мишко і Маша (їй 9 років) останній раз бачили на похороні мами. До притулку вона не приїжджала, та й у центрі жодного разу не з’явилася... Розшукати її не вдається, залишається тільки сподіватися, що бабуся все-таки згадає про своїх онуків і відгукнеться, що діти знову будуть жити у родині. Наразі ж на них чекає школа-інтернат...

МАТИ ПРИМУШУВАЛА СИНА СПАТИ НА КИЛИМКУ В КУХНІ

Якось до центру прийшла жінка, яка жалілася на свого сина. Розповіла, що Сашко у неї нероба, вчитися не хоче, ніколи їй не допомагає, краде гроші, а потім прогулює їх у нічних клубах, п’є, курить... Вона плакала і просила допомогти. Директор цього центру, Ірина Браженко, їй не відмовила. А коли хлопець був уже у Хмільниці, виявилось, що все виглядає не зовсім так, як розповідала його мати...

...Батько покинув їх і пішов жити до іншої жінки. Простити свого чоловіка Сашкова мати не змогла, а оскільки син схожий на батька як дві краплі води, усю свою ненависть жінка виміщала на ньому. І якщо донька спала у спальні в ліжку, то Сашко був змушений (якщо мати була вдома) спати на килимку в кухні. Поспати на ліжку вдавалося лише з дозволу сестри. Мати надавала йому їсти, не купувала одягу, і хлопцеві не залишалося нічого іншого, як красти, щоб хоч якось прожити, збігати з дому до своєї компанії у підвали. Але найчастіше ходив у комп’ютерні клуби. Тому, говорить, що там йому дозволяли поспати на стільцях...

— Стільці м’якші за килимок... — зізнався пізніше Сашко.

І про усе це знали усі, підгодовували, жаліли його, проте ніхто нічого не робив.

ДІВЧИНКА ДО СЕМИ РОКІВ НЕ ЗНАЛА, ЩО ТАКЕ ГРЕБІНЕЦЬ

Є в центрі й такі діти, чиї тата і мами позбавлені батьківських прав. Сім’я із Новгород-Сіверського району не мала навіть шибок у вікнах. Замість них із рам стирчали подушки... І можна тільки уявити, як тут доводилось виживати шістьом дітям. Уже пізніше вони розповідали, що спали на голій підлозі, а взимку, щоб було тепліше, — у сараї зі свиньми. Коли ж у семирічної Марини запитали, коли і що та востаннє їла, вона відповіла, що не пам’ятає. А при виді гребінця злякалася, бо не знала навіть, що це таке...

Ольга Мусій, «Гарт» № 16 (2300) від 20 квітня 2007

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: