Таємниці слідства

Якби була книга рекордів Чернігівської області, героїні цієї публікації, напевно, могли б претендувати на місце на її сторінках. Ні, вони не знамениті спортсменки чи люди із унікальними здібностями. Знайомтеся — дві приятельки, підполковники міліції у відставці, а нині молодші радники юстиції Олена Володимирівна Глазункова та Лідія Григорівна Драченко — жінки, які працюють слідчими ось уже понад двадцять п’ять років. У чому ж їх унікальність? Адже представниці прекрасної половини людства і в міліції, і в прокуратурі сьогодні складають значну частину співробітників. Але так склалася доля, що і Олена Володимирівна, і Лідія Григорівна свого часу були єдиними жінками в області, які стали заступниками начальників райвідділу міліції зі слідства, а зараз є єдиними жінками-слідчими в районних прокуратурах.

їх долі дуже схожі: народились в один рік, з різницею у два роки закінчили Харківський юридичний інститут і були запрошені на роботу в міліцію: Олена — в Бобровицький райвідділ внутрішніх справ, Лідія — в Борзнянський. Обидві після виходу на пенсію, із вислугою в міліції понад 20 років, стали працювати слідчими в прокуратурі. У цих жінок багато схожого не тільки у професійній діяльності, а навіть в особистому житті та в уподобаннях. Обидві, наприклад, люблять читати, але не детективи — їх їм вистачає й на роботі.

КОЖЕН НАШ ВЧИНОК КИМОСЬ ЗАРАХОВУЄТЬСЯ



Покажи мені свій кабінет, і я скажу, хто ти. Дійсно, інтер’єр робочого місця може багато розповісти про господаря, про його характер та уподобання. В кабінеті Олени Глазункової немає нічого зайвого. Скромно, акуратно. Три горщики з квітами на підвіконні, один на підлозі. На робочому столі дві теки зі справами і — майже раритет при сьогоднішній комп’ютерній моді — друкарська машинка „Ят-рань”. І дійсно, сама хазяйка кабінету теж сувора і стримана. І, за словами тих, хто и добре знає, завжди приймає виважені рішення.

Бути жінкою в погонах непросто. Олена Володимирівна говорить, що звичайна жінка, відпрацювавши з 9 до 18 години на роботі, приходить додому і може спланувати свій вечір чи вихідні. Вона теж планує, але немає жодної гарантії, що після роботи її терміново не викличуть на всю ніч на якусь пригоду. „Я до цього звикла, — розповідає Олена Глазункова. — Я вночі вже збираюся, як солдат, за три хвилини. Ще швидше за наших хлопців".

Така робота накладає відбиток і на сімейне життя.

— Значить, так, — Олена Володимирівна робить маленьку паузу і чітко й лаконічно „видає" все те, що в іншого співрозмовника могло б розтягнутись на довгу і,життєву історію”: — Я була одружена, з чоловіком прожили 11 років, але розлучилися. Напевно, через роботу. Стосунки у нас нормальні. Просто мені треба було вибирати — або дім, або робота. Я вибрала роботу. І залишилася удвох з донькою Наташею. Вона вже доросла, закінчила юридичний коледж, заміжня, має шестирічного сина Діму.

До речі, у роботі нашої співрозмовниці траплялися випадки, коли під час раптових нічних викликів маленьку дочку вона змуціена була брати із собою.

— Дитина тихенько сиділа собі в машині, як мишка під віником. Звичайно, на щось страшне я її не брала, а так — на годи ну-дві, якщо справа не складна. Всього 3-4 рази це було. Я почувалася спокійніше,якщо вона була зі мною поряд.

Олена Володимирівна вважає, що на роботі стать працівника великого значення не має. Аби був професіоналізм — та — якість, якої від неї вимагало життя. Щоправда, зізнається, що на керів-них посадах більш доречними вважає чоловіків.

Так-от, про професіоналізм. Наша співрозмовни-ця розповіла про одну із своїх кримінальних справ:

— Я тоді вже років десять працювала в міліції. У Бобровиці почалися крадіжки в районі вокзалу. Обкрадали заможні будинки, брали золото, гроші, сертифікати. Як потім встановили, злочинець був із Козелецького району. Він приїздив на вокзал, виходив з нього і видивлявся, хто залишив будинок без нагляду. Працював у рукавичках, слідів не залишав. На крадія вийшли через одне з київських відділень Ощадбанку. Злодій дав своєму приятелю сертифікати на пред’явника і попросив його отримати готівку. Це було зафіксовано в банку. Таким чином ми вийшли на цю людину, а потім уже й на самого злодія. А оскільки доказів проти нього було небагато, доводилося дуже ретельно працювати, щоб розслідувати цю справу і довести провину заарештованого. Це був раніше судимий, дуже агресивний чоловік, він погрожував і мені, і судді. Він мені у кримінальній справі не підписав жодного папірця. Не дав жодного свідчення. Сказав: яТобі гроші платять, ти вважаєш себе розумною — ти й доводь мою провину". I доводили. Його потім засудили на сім років.

Кримінальні справи бувають різні, але у кожної з них — дві сторони. А слідчий, як каже Олена Володимирівна, посередині.

— Для кожної із сторін однаково хорошим не будеш: на тебе може скаржитися кожна з них. Я вже ставлюся до цього спокійно і в будь-якій ситуації просто роблю свою справу так, як належить. А щодо злочинців... Слідчому треба всі нюанси враховувати. Мабуть, у мене характер такий, але я не можу судити однозначно, вважати, що якщо людина скоїла злочин, то вона просто ніхто і ніщо. Трапляється іноді так, що у когось рідних немає, передачу нікому принести, то я можу сама і хліба купити, і цигарок. Я розумію, що мені це якоюсь вищою силою теж зарахується.

ЖИТТЯ ТАК ШВИДКО МИНАЄ. ХОЧЕТЬСЯ, ЩОБ НАС ОТОЧУВАЛА КРАСА



Кабінет Лідії Драченко просто вражає якимось майже домашнім затишком. Велика кількість квітів на підвіконнях і на підлозі. Самовар у куточку за шафою, портрет Володимира Висоць-кого за склом на книжковій полиці. Хвилястий папужка у клітці. Гвоздика у вазі на столі — колеги подарували у перший день весни.

— Я люблю квіти — вони прикрашають життя, — м’яко, дуже по-жіночому розповідає про своє захоплення Лідія Григорівна. — Я, як і кожна жінка, хочу, щоб і вдома, і на роботі було затишно. Життя так швидкої минає. Хочеться, щоб нас оточувала краса. А папуги в мене ще з часів роботи в міліції у кабінетах ста1 ли жити. Ось цю самочку папужки звати Лорою.

Так само, як і Олена Володимирівна, її колега з Борзни зробила для себе в житті пріоритетом роботу. Вона каже, що стати слідчим, „сищиком”, мріяла з дитинства. Мрія здійснилась, але в особистому житті, може,через це щось і було втрачено. Втім моя співрозмовниця не хотіла б повернути своє життя назад.

— Інколи я озираюсь на життя. По-моєму, я більше добра зробила людям, ніж якихось неприємностей. Та все ж таки оцінку тобі мають давати оточуючі.

А ще на книжковій шафі у Лідії Григорівни лежить суто чоловічий символ — велика дерев’яна булава. Її подарував вихованець і учень у непростій міліцейській роботі — начальник одного з райвідділів внутрішніх справ. Однак свою професію підполковник міліції Драченко не вважає суто чоловічою. І говорить, що інколи жіноча інтуїція та м’якість можуть бути ефективнішими за пряму чоловічу логіку.

— Наприклад, коли працюєш із неповнолітніми, то жінці все-таки легше знайти з ними контакт, — ділиться спостереженнями Лідія Григорівна. — Ти дивишся на них не тільки з боку логіки чи закону, а ще й психології. Або у справах про зґвалтування, які ведуть слідчі прокуратури. Постраждалій краще і легше говорити зі слідчим-жінкою. Але однозначно сказати, що жінки — кращі слідчі, аніж чоловіки, не можна, це залежить від здібностей та досвіду.

Пропрацювавши стільки років у міліції та прокуратурі, знаючи не найкращі сторони людського життя, Лідія Драченко все одно не може не реагувати на прояви жорстокості та зла:

— Людське горе мені ніколи не було чужим Інколи приїжджаєш на місце злочину чи нещасного випадку І ховаєш від людських очей клубок, який підкочується до горла. Я багато бачила за свою практику, але людський біль мені не байдужий. Не можу бути черствою. Витримувати все це мені допомагають колеги. Мені просто завжди на них щастило.

Втім Лідія Григорівна вважає, що людина» яка вибрала шлях правоохоронця, не повинна у своїй роботі піддаватися емоціям. Лише одного разу їй це не вдалося.

— Була у мене кримінальна справа чоловіка, не буду називати прізвища, який зґвалтував дитину. Я думаю, що зі своєю рідною дитиною він би так ніколи не вчинив. Це був настільки жорстокий чоловік, що мені хотілося лише одного: тільки б він не уник покарання.

У Лідії Драченко до свят ставлення неоднозначне. І знову ж таки з професійних мотивів.

— Коли я працювала в міліції, то свят не любила. Як правило, на свята зростає злочинність. Інколи вони обходяться занадто дорого. Та все ж таки свята є свята. Звичайно, що 8 Березня — єдине свято, коли відчуваєш себе перш за все жінкою. Це гарний настрій. Подарунки. Хоча я більше люблю Новий рік І Різдво. Тому що в них усі бажають одне одному добра та всього найкращого.

Валерій Литовченко, «Гарт» №10 (2294) від 9 березня 2007

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: