школа Оптима
школа Оптима
школа Оптима
школа Оптима
школа Оптима
школа Оптима
Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям о людях » Анатолій Сиротенко: «Багатьом політикам треба повчитися мудрості у військових»



Анатолій Сиротенко: «Багатьом політикам треба повчитися мудрості у військових»

Анатолій Сиротенко

Генералами не народжуються, генералами стають. Нинішній начальник територіального управління «Північ» Анатолій Сиротенко, в підпорядкуванні якого знаходяться військові частини шести областей, – яскраве підтвердження цієї сентенції. Кар’єрне зростання від лейтенанта до генерал-майора української армії промайнуло для нього, ніби короткий зимовий день. Але ще, будучи зеленим дев’ятирічним хлоп’ям, в рожевих дитячих мріях він окреслив свій життєвий шлях.

За покликом предків

Невеличке село Наталіно на Харківщині вкрите славетною козацькою минувшиною, оспіваною народом у невмирущій пісні. Воно і досі дихає в унісон з неприборканою красою дикого степу. Саме там, в бабусиній мазанці, вперше побачив світ майбутній український генерал Анатолій Сиротенко. Саме з вікна тієї хатини нині, мов сиза голубка, денно і нічно вдивляється в безмежну степову далину самотня матуся Ніна Микитівна, - чекає своїх соколят, своїх синочків. Їй і тільки їй Анатолій Миколайович завдячує всім, чого досягнув, адже, якби не вона, не її турбота та материнська ласка, то чи було б усе те, що є зараз.
В родині Сиротенків їх двоє. Окрім Анатолія Миколайовича, є ще брат Едуард, який також пішов стежкою свого брата і зараз служить старшим прапорщиком при Черкаському військкоматі.
Чому хлопці обрали саме військову службу – до кінця не збагнути навіть їм. Чи поклик героїчних предків-козаків, кров яких кипить в жилах мало не кожного слобожанина, чи то пак розповіді їхнього батька, Миколи Єфремовича, про службу в танкових військах, від яких в Толі та Едика яскравими вогниками спалахували очі та схарапуджено заходилося маленьке дитяче серце. І вже мріями вони були не в тісній мазанці, а десь далеко, - десь там, де від гуркоту танкових снарядів змучено здригалася праматір-земля.

Професійних військових у родині Сиротенків не було. Хіба що Друга світова війна, яка затисла у свої залізні обіми не одну країну та понесла у свій кривавий вир людські долі разом з їхніми життями, підняла на захист оселі його дідів. Не оминула вона ні батьків його матері, які прожили свій вік на далекому білоруському хуторі, ні батьків його батька.
Кардинально змінила ця підступна ненажерлива пані долю батькової матері, яка при живому чоловікові змушена була зводити на ноги чотирьох малолітніх дітей. Його дід, кавалер двох орденів бойової слави, випив чашу війни до кінця, але до дружини та дітей, які щоночі молилися за нього, більше не повернувся, - залишився в сонячній Грузії з якоюсь жінкою. Звісно, по закінченні війни, він навідувався до своєї колишньої родини, але теплі стосунки у них так і не склалися. Надто гіркою, зовсім не такою як грузинське вино, виявилась зрада та самотність, на які він прирік нещасну жінку та рідних дітей. І хоча півтора роки тому і відійшла у кращий світ бабуся Анатолія Сиротенка, та її подвиг, подвиг одинокої матері, він обов’язково передасть своїм нащадкам.

Здійснення мрій


Коли Анатолію виповнилось три роки, його батька після закінчення Львівської школи міліції для подальшого проходження служби призначили на службу  в Дніпропетровську область. Часи тоді були такі, тому не доводилось обирати, де служити, і родина Сиротенків покидає свій отчий дім та переїздить в невеличке шахтарське містечко Першотравенськ. Там Анатолій Миколайович і закінчив школу, там вперше вирішив, що стане військовим. Як підтвердження тому Анатолій Сиротенко має в сімейному архіві платівку, на якій з нагоди дня народження записані привітальні слова його батька. Незважаючи на те, що з того часу багато води витекло, Анатолій Миколайович і донині, як отчий заповіт, пам’ятає слова рідного батька: „Толю, тобі сьогодні 9 років, нехай мине ще 9 років і сповниться твоя мрія. - Нехай ти станеш військовим”, - немов зазирнув в грядуще Микола Єфремович. По закінченні школи Анатолій Сиротенко і на мить не задумувався над тим, яку спеціальність здобувати. В той час для вступу на військові спеціальності документи з району подавало всього двоє людей. Анатолій подав документи в харківське танкове училище. Поступив самостійно без будь-якої допомоги зі сторони покровителів, яких апріорі не могло бути у сина сержанта міліції. Він з усмішкою на обличчі та з теплом у душі згадує ті щасливі дні його бурхливої юності, коли в формі курсанта приїздив в рідне село до матері. І як же раділи за нього всі – від старого до малого. „Коли йшов вулицею, всі сільські бабусі, дітвора зустрічали, вітали, хтось від гордості за мене, свого односельця, навіть плакав, - згадує Анатолій Сиротенко.

– Це була радість всього села”. 1981 року у званні лейтенанта він випускається та отримує призначення на командира танкового взводу в навчальний центр „Десна”. Після того Анатолій Сиротенко встиг побувати на різних посадах: командира навчально-танкового взводу, роти, начальника штабу батальйона, командира батальйону,. Без закінчення академії за найкращий батальйон в дивізії його призначають заступником командиром полку. Потім –  Національна харківська академія танкових військ, яка, до речі, тоді запустила у світ перших українських офіцерів. „Мені неймовірно пощастило в тому, що не довелося, як багатьом іншим військовим, поневірятися по гарнізонах, - розповідає Анатолій Сиротенко, - і тому, на час розпаду радянського Союзу, я й на мить не замислювався над тим, в якій армії буду служити і перед яким народом мені складати присягу”, - продовжує він. Доля ще раз зробила вдалий поворот і повернула його до Харкова. Там Анатолій Миколайович очолив рідне училище, яке зараз носить назву Інституту танкових військ. Там через нього пройшло п’ять випусків лейтенантів і там він захистив кандидатську дисертацію та отримав звання генерала.

Право посилати на смерть

Анатолій Сиротенко, як людина виважена та поміркована, ніколи не забуває слів, сказаних людиною, яка пройшла війну і яка була начальником тилу його рідного училища. Ці слова, мов бурхлива вода швидкоплинних гірських рік, сколихнули його свідомість, на все життя запали йому в душу та визначили те, що він повинен робити, а чого має за будь-яких обставин уникати. „Лейтенанти, сьогодні ви отримали право посилати людей на смерть, - сказав тоді він. – Я пишаюся тим, що жодного разу не віддав розпорядження подібного характеру і хочу, щоб так у житті воно було і надалі”. Здавалося б, прості і водночас надто складні слова, висловлені бойовим офіцером, особливо для тих, хто плекає надмірний романтизм та ностальгію за війною. Складні для тих, хто прагне сьогодні розв’язати війну між слов’янськими націями та надовго порушити мир. І дійсно, це – найбільша перемога для будь-якого військового, коли ти захищаєш, допомагаєш, учиш, але не посилаєш людей убивати.
Мабуть, через це генерал-лейтенант Анатолій Сиротенко не сприймає дилетантських розмов про неминучий військовий конфлікт між Україною та Росією. „В мене багато друзів на високих посадах як російської, так і білоруської армій, тому я достеменно знаю, що війни ніхто з них не хоче, - ділиться генерал. – Ми, військові, завжди зможемо між собою домовитись і утримати мир».

Погодьтесь, багатьом нашим, і не тільки нашим, політикам треба повчитися мудрості та виваженості у військових. Вони ніколи не втрачають оптимізму, ніколи не відступають перед найбільшими складнощами. Навіть не зважаючи на нинішнє, м’яко кажучи, недофінансування української армії, величезну квартирну чергу, яка тягнеться ще з середини 90-х років, малу заробітну плату солдатам-контрактникам та офіцерам армія продовжує вірити у краще.
Багато хто з нас, простих людей, переконаний в тому, що всюди панують тотальна корупція, несправедливсіть та розбазарювання державного майна. Воно й не дивно, адже скільки таких випадків, коли сильні світу цього просто так, заради розваги, вбивали людей, розтягували по шматках, мов ті шакали, народне добро, продавали нашу землю. Про генерал-майора Анатолія Сиротенка такого не скажеш. Про таких говорять „сіль і плоть від народу”. Він самостійно торував собі шлях, ніколи і нікому не зробив зла і нікого не покривав. Навіть його дружина, Ганна Миколаївна, працює звичайнісінькою медичною сестрою в Чернігівській міській лікарні, а рідний брат – простим прапорщиком. Десь далеко у душі поважного генерала зачаївся молодий лейтенант-танкіст. Він і досі не може втриматися, щоб не сісти за танк, коли проходять навчальні стрільби. З такими генералами українським народ може бути спокійним за свою Вітчизну.

Віталій Назаренко

Теги: генерал, політики, лейтенант, мудрість, Віталій Назаренко

Добавить в:
Армения



ЦентрКомплект