У нову оселю — з новою жінкою

30-річний городнянець Михайло Ломонос зустрічає на сходах власного дому.

— Заїхали в серпні, по-бистрому. Хотіли переночувати та й остались. Ремонти ще дєлаєм потіхонєчку, — розказує хазяїн, проводячи до будинку.



Воював в АТО — отримай квартиру

Ломонос — один з тих, кому місцева влада виділила квартири. Не службові чи тимчасові, а такі, що приватизуй і живи. Або живи в неприватизованій, за бажанням. Видавати житло городнянцям, які захищали Україну на Сході, — рішення сесії міської ради. А ідея була голови, Андрія Богдана.

Михайло Ломонос та Сергій Каморний отримали на двох 147 квадратних метрів у приміщенні колишньої вечірньої школи, що переведене в житловий фонд. Будинок розрахований на чотири квартири, в двох уже жили сім’ї. «Вісник» писав про це у лютому 2017 року.

Ломонос з Каморним потрапили на війну в 2014-ому. Були на передовій, у гарячих точках Луганської області, хоча служили в різних частинах. Сергій отримав поранення в Колесниківці, Миша — тяжку контузію в Станиці Луганській. Обох після госпіталю комісували.

Тоді житловим приміщенням колишню школу назвати ще не можна було. Довгий облуплений коридор, аж луна йшла. Ні води, ні газу, грубки не працюють. Ломонос і молоде подружжя Каморних (недавно розписалися) заглядали в колишні класи, уявляли, що де буде. Потім грілися чаєм в майбутній кухні Ломоноса, на дошках. Миша тільки почав робити перегородки під кімнати. Хлопці житлу були дуже раді.

Ломонос одружився ще до війни, і вже була маленька донечка. Каморний знайшов дружину після повернення.

У першу чергу перегородили загальну площу надвоє — вийшло дві квартири, 72 і 75 квадратних метрів.

Весь заробіток йшов на будівництво

Майже через два роки це вже затишна сімейна оселя. Вдома і господиня. Але не та, бо в Михайла тепер дружина Марина.

— Нова квартира, нова жінка, — весело каже Миша. — 3 Наташею розлучилися майже два роки тому.

— Не сподобалось, як ви її сепаратисткою називали? — згадала я.

Наслідки війни і контузії: вже вдома Миша підривався ночами з ліжка, шукав окопи, надворі йому ввижалися танки, лаяв дружину «сепар-шею».

— Було діло, — зізнається. — То тільки попервах після АТО. Ні, розлучилися не через це. Лабутени не купляв...

Повернувся у лісництво і робив тут ремонт. Дружина сиділа без роботи. Вся моя зарплата йшла на будівництво, а їй грошей не хватало. Мабуть, дівчата підказали, і подала в суд на аліменти. А я тоді — на розлучення.

Дочка Настя, зараз першокласниця, залишилася з мамою.

— Після АТО вже відійшли?

— Нормально, тільки голова іноді болить.

— Коли втомиться на роботі, погано спить. Сьогодні півночі знов бормотав, — каже жінка.

Жили поряд, а зустрілись в Інтернеті

31-річна Марина Гладченко теж з Городні.

— Давно одне одного знали?

— Познайомились півтора року тому, через Інтернет, — сміються обоє. — Хоча жили за дві хвилини ходьби. В одній школі учились, з різницею рік.

— Я зі школи Марину трохи пам’ятаю, — каже Михайло.

— А я його — зовсім ні, — зізнається жінка. — В Городні я жила з батьками й дітьми, він зі своєю мамою. Спочатку ходили в гості одне до одного. Потім вирішили спробувати: вийде чи ні?

У Марини двоє діток: 5-річна Віка і 9-річний Владик. Хлопчик погано говорить, учиться в Городнянському інтернаті. Вікторія ще в садочку.

Марина, як і Михайло, працює в ДП «Городнянський лісгосп». Вона саджає ліс, а він розпилює. У неї робота сезонна, зараз вдома.

— Як так, працювали на одному підприємстві і не бачились?

— Так ми в різних краях: вона в лісі, я в конторі.

«Уже не діти»

— Вирішили не розписуватись. Уже не діти, не по 20 років, — солідно говорить Миша. — Нормально наче, не лаємось.

Марина киває:

— Боюся, що одруження вплине на аліменти. На сина заборгованість 100 тисяч, на дочку — 50. Уже і в Городню писала, і в Київ. І закон строгий ввели, а нічого не міняється.

- Марина була замужем двічі. Владик від першого, Віка від другого шлюбу.

— Перший чоловік з Бобровиці. Було все добре, працювали.

Тоді зрозумів, що на мені можна їздити. Трудилася в Києві, офіційно.

А він сів на дитячі гроші. Кажу: влаштовуйся на роботу, хіба можна на 130 гривень в місяць прожити? А йому гульки, п’янки.

Ні у вихованні, ні в лікуванні сина участі не брав. Я скандали не влаштовувала. За дитину і поїхала, — згадує. — У Півнівщині будинок залишився. Але туди приїхати не можу — колишній чоловік, батько доньки, починає вікна вибивати, погрожувати.

В міліцію зверталася, сказали: «Нема тіла — нема діла». Ну, кажу, дякую за допомогу.

125 тисяч вклав, а ще тільки половина

— Заселились на початку серпня цього року. Заскочили переночувати та й залишились. Я ж думав взагалі на наступний рік, коли все готове буде, всі косяки подороблюю.

— Багато тих «косяків» залишилось?

— Півквартири! — каже Миша. — Дві кімната ще зробити треба. Вже е коридор, кухня, прихожа, котельня. Погріб під кухнею викопав, підлогу там залив. Кімната, що вже готова, — то буде зал. '

За півроку 125 тисяч вклав. Не рахуючи шурупчиків та іншої дрібнота.

— Ого. Он чого дружина пішла.

— Це вже після неї. А до того будівництво стояло.

Перше, що зробив, — сам склав стояк грубки, щоб не так холодно працювати було. Провів електрику. Поробив перегородки кімнат брусом, утеплив мінватою. Мама з ремонтом дуже допомогла. Якби не вона...

— Фінансово?

— Робочою силою. Стелю постягувала, шуруповертом, що треба, крутила. Вона лаборант рентгенкабінету, але прийшлося навчитися.

Марина молодець: шпалери клеїла, мазала, красила. Не те що перша, — хвалить нову жінку Михайло.

— Стеля тут 4 метри. Нащо така височенна, у волейбол грати? Та й протопити спробуй. Зменшив до 2,70. Зараз навісна, на профілях. І по теплу вже різниця відчувається: тут тепло, а в половині, де ще висока, — холодно. Вікна всі поміняли, форму віконних прорізів перероблював. Газу нема, і проводити не будемо — дорого.

Твердопаливний котел купив з самого початку, як нам з Каморним дали підйомні від міськради, по 10 тисяч. Далі все за свій рахунок.

Сергій за ті 10 тисяч холодильник купив. Машину продав, весілля одгуляв. І в серпні розлучилися. Від квартири відмовився. Тепер його жінка з моїм кумом живе, а Сергій з батьками.

«Може, кому більше треба»

— Може, в когось сім’я велика, з дітьми, житло більш потрібне. Хай їм буде. А в мене дітей нема, — розповів телефоном Сергій Каморний. — Мені сказали ремонт там робити, бо буде перевірка. А ні за що, роботу знайти ніяк не міг. Відмовився, ключі віддав. Нічого там не брав, тому нікому нічого не винен. Зараз їжджу в Київ на заробітки.

— У колишню квартиру Каморного хтось заселився? — питаю Михайла.

— Кому воно треба? Це мені діватись нікуди. Тут і прикордонники приходили, і негри якісь. Хто б не дивився, ніхто брати не хоче. Підлога нікудишня, утеплювати треба — холодно. Я думав, хоч з цим усе в порядку.

— Так ви раді житлу чи вже ні?

— Радий, а що робить. Добре хоч те, що є, дали. Просто без грошей сидіти набридло. Міськрада з ремонтом обіцяла допомагати, але щось не спішать.

Ще минулої зими почав приватизувати житло. Потім переоформляв. Волокити... Вісім тися-гривень пішло.

«Закінчити б, поки лісництво не прикрили»

— Більше мені не треба. Хоча б цьому раду дать.

— Хіба що двору б добавить, — каже Марина.

— Хотілося б курочку тримати, ще яку живність. Але ж там дрова. Ще й машину хоче, і гараж для машини.

— З хатою зараз не до машини, — бурчить Миша. — Каналізацію треба нормальну зробити. Душову кабіну в будинку поставити хочу. Воду цим літом провів.

У коридорі гіпсокартон.

— Вчора купили стіни рівняти. Оце тут ще ремонт іде, — відчиняє двері в крайні кімнати Михайло. — Будуть дві спальні: одна для дітей, друга для нас.

До Нового року дитячу доробимо, — планує.

— А до літа і останню кімнату закінчимо. Поки є робота, поки лісництво не прикрили, треба робити.

— А що, збираються прикрити?

— Та ні, то так, до слова, — виправляється Михайло.

Відзначили річницю разом і вирішили продовжити ще — 28 липня в нас була дата, — каже Марина. — Рік, як почали зустрічатися. З сусідами посиділи, пива випили. Миша трошки був «тепленький», каже, давай завеземо меблі. А я зловила момент: «Давай». Подзвонив Валері, вітчиму. Диван, холодильник завезли: вже є на чому спати, куди їжу скласти. Ще столи до мене поїхали позабирали, тумбочку. Кухня вже тут стояла розібрана — склали докупи, шафки повісили. Вже пізніше Миша ліжко ще одне завіз, для дітей. Ноутбук. Поки телевізора не було, всі разом «Лунтик» на комп’ютері дивилися.

Олена Гобанова, «ВісникЧ» №50 (1700) від 13 грудня 2018

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: