Сатанинський реактор і місцева влада

Скільки разів випало звертатись до влади, всіх її попередніх і нових структур ліквідатору аварії на ЧАЕС І категорії з Чернігова, інваліду ІІІ групи Віктору Бакоцькому, щоб вона, ця влада, допомогла згідно Закону одержати його сім'ї, яка має п’ятеро дітей, житло!



Віктор Васильович, якому вже шістдесят перший рік, ще зі школи в рідних Патютах Козелецького району, де народився, а потім в сусідніх Лемешах навчився водити і машину, і трактора.

В армії потрапив у ракетні війська в Гомельській області. Там йому доручили кермо потужного військового автомобіля. Його й досі тривожать якісь відчуття дивовижності, коли із-під землі на чергових навчаннях на коліщатах викочується 30-ти метрова ракета під назвою «Сатана». Чи є вона ще там? Немає СРСР, то, певно, і її нема. А були ж такі і на території України. Можливо б, вони згодились зараз для захисту рідної землі. Ми говоримо про це з Віктором. Все ж хоч і називалась вона «Сатаною», та була призначена для захисту, нею керували.

А от у 1986 році розверзлась інша, некерована, радіаційна «сатана» – вибух на четвертому реакторі Чорнобильської АЕС.

Віктор був там з 11 по 31 травня. А до цього працював на виробничих майданчиках командитного товариства з обмеженою відповідальністю «Полісся – Євробуд». Директор Л. І. Соронович тоді викликав Віктора до себе:

– В мене вже були такі хлопці, як ти, пропонував їм їхати в Чорнобиль, ліквідовувати наслідки катастрофи. Відмовились. Пропоную і тобі. Є бажання?

– Як треба, поїду.

– Будеш возити бетонну гарцовку на нашому КАМАЗІ 5511, який я передаю в міністерство надзвичайних ситуацій.

Віктор вже був одружений, разом з дружиною Вірою виховували двох дітей. Від фірми Сороновича, де працював, одержав квартиру. Все нібито добре, от тільки Чорнобиль його здоров’я позбавив. Щоб втихомирити післячорнобильську виразку, треба було оперувати дві третини шлунка.

А в 1994 році на семимісячній вагітності дружина народжує трійню: дівчатка по кіло сімсот, хлопчик – один кілограм і вісімсот грамів. Яка сенсація – трійня та ще й у чорнобильській сім'ї! Разом стало в них п’ятеро дітей.

– З таким я тоді вперше зустрівся. «Прилетіли» у пологовий будинок кореспонденти газет, радіо, телебачення з Києва брати інтерв’ю, величати породіллю. А Віра (ще сенсація!) наполягла нікого не пускати:

– Як розширять квартиру, тоді хай приїжджають будь-які кореспонденти.

Готуючи сенсацію для обласної газети, почув коментар одного лукавця: «Диви, трійню народив, Чорнобиль його не придавив». Мені стало боляче від цих слів. Придавив хлопця, та ще й як.

А Віра Дмитрівна і Віктор Васильович з того часу «ждуть кореспондентів» вже 24 роки – саме стільки чекають розширення квартири для сім'ї із сімох чоловік. А, може, вже й нічого не чекають. Віктор каже, що з горя спалив багато документів. Бо куди не звертався, що Бакоцькі є на черзі (навіть на трьох чергах), але нового житла так і не дали. Віктор згадує, що мер Віталій Косих дав колясочки на трійню, а наступний мер – нічого, хоч і обіцяв.

Одна з останніх зустрічей «афганця» Соколова – мера і чорнобильця Бокацького завершилась обсипанням штукатурки біля вхідних дверей до кабінету міського голови.

А я не знаю, чого задумав піти оце зараз до згаданого вище Леоніда Івановича Сороновича, який у свої 78 будує і тепер квартири для Чернігова. Зі мною і Віктор. Правда, не забув його Леонід Іванович. Співчуває: «Та я б тобі сьогодні, аби моя воля, цілу квартирну галерею дав…».

Я проводжав Віктора Васильовича від Леоніда Івановича додому на Мстиславську. Проходили мостом над Стрижнем. Під мостом на замерзлій річці розпачливо чалапали дикі качки.

– Піду візьму лом, проб’ю лід, – сказав він. – Щоб хоч трохи порятувати.

А я йому невдало тюкнув:

– Вітя, невже й ти, наче качка на льоду?

Ми з ним були і справді, як дві качки на холодній байдужій кризі чиновників. Вона нас і пропікала холодом.

Що ж держава? Вона начебто чимало зробила і робить для чорнобильців. Та найпекучіші проблеми з житлом залишилися. Правда, не закрита, не відхилена державна програма забезпечення чорнобильців житлом. Вона то є, а коштів не неї впродовж останніх років не виділяється. В державному бюджеті тут прогалина з року в рік. Пригадуються парламентські слухання до 30-річчя Чорнобильської трагедії, на яких я теж був, приділялось більше уваги ліквідаторам. А в останньому рішенні слухань – звуження відповідних програм.

Нещодавно під час зустрічі народного депутата Сергія Капліна з чернігівськими ветеранами військової служби, правоохоронних органів, чорнобильців запитав, чому саме чорнобильцям після останніх спільних протестних акцій у Чернігові, Києві, звернень до уряду, Президента не підвищена пенсія, не виділяються кошти на житло. Відвертий у судженнях депутат просто і сумовито відповів сенсаційною фразою: «Чорнобильців не бояться». Невже треба на державному рівні когось «лякати», щоб вони боялись? Це ж, мабуть, не метод – саме так вести суспільний діалог.

Чітко, по-державному, у межах своїх повноважень розповіли мені про чорнобильський напрямок роботи в обласному управлінні соціального захисту населення облдержадміністрації. Мовляв, зараз житлова Чорнобильська програма не працює. Що ж, бачимо, як нині ставляться до квартирної черги багатодітної сім'ї чорнобильця в міській раді.

Так випало, що я пишу про Чорнобиль з 1986 року. Був свідком, учасником відзначення всіх круглих дат, річниць сумної Чорнобильської катастрофи. Вони не тільки наші, українські, а й всього світу. На десятиріччя з дня цієї трагедії Генеральна Асамблея ООН винесла таку ухвалу: «26 квітня 1996 року – Міжнародний день пам'яті». А далі … Міністр у справах захисту населення від наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, який зробив передмову до нашої журналістської публіцистичної книги «Двадцять весен після…» говорив, що, на жаль, «світ забуває Чорнобиль, неохоче повертається до нього, його проблем». А вони й нині печуть. І не тільки серця чорнобильців.

Це й стало одним із поштовхів створення Чернігівського культурно-освітнього Чорнобильського центру, яким керує Володимир Олексієнко, а я обіймаю там громадську посаду референта. Якось Володимир сказав: «Хто ми такі, чорнобильці, за ставленням до нас нових структур влади? Якісь «уламки» на фоні галопуючого, тимчасового, захеканого передвиборного «флешмобу»? Ніби паралізовані, знекровлені, опромінені новим «ізотопом-2018», штучно виробленим, випущеним нашими чиновниками».

Серед нас і Віктор Бакоцький.

Р.S. Пишу більше про Віктора. А хто з них більше «герой» – він чи його дружина, мати п’ятьох дітей, яка тимчасово проживає в селі Товстоліс Чернігівського району, доглядає 90-річну матір? І Вікторова дружина, і її мама, обоє – сильна опора держави.

На Вікторові, коли ми розмовляли, був військовий камуфляж. Запитав:

– Ти не атовець?
– Був там, – відповів.
Він поспішав, казав, що буде варити борщ. А ластів’ята йому допомагатимуть. Запрошував і мене на обід…

Яків Ковалець, ліквідатор аварії на ЧАЕС І категорії,член обласної організації «Союз Чорнобиль Україна»

«Чернігвщина» №50 (711) від 13 грудня 2018

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: