Переїхали на хутір, бізнес не пішов. Кафе довелося закрити

— А ми тільки з городу! Спасибі родичам: зібралися, вибрали за день. І все по-хазяйськи в погріб позаносили,— радіє 43-річна Інна Педан, хазяйка хати біля московської траси в невеликому в селі Мости Матіївської селищної ради Батуринської громади. У дворі Педанів сьогодні людно. Картоплю вибрали толокою, пообідали і почали роз’їжджатися. Додому у Батурин своею машиною 52-річний Сергій Педан повіз жінчину рідню: Ірину Добровольську з чоловіком Олексієм та племінником Женею. Ще раніше поїхала на Короп до подруги дочка, 18-річна Кристіна. Навчається в Чернігові на перукаря-візажиста. І вже працює в салоні «Бора-Бора». Все літо «висіла» на білбордах по Чернігову, рекламувала свій навчальний заклад. Як найкраща учениця і просто красуня.

18-річний син Кирило навчається в Сумському національному аграрному університеті. Другий курс, біотехнології. Вони з Кристіною двійнята. — Син ще вдома. З’їжджу, каже, на кладовище до брата. Опісля до друга заїду.


Кирило Педан несе гарбуз (не від дівчини, а зі свого городу)


Сергій та Інна Педани, Ірина, Олексій та Женя Добровольські: "Картоплю вибрали"

Максим загинув у Києві

У родині був ще старший син Максим.

— Поховали півтора року тому. Розбився в аварії. В 21 рік, — враз стає сумною Інна. — Працював у Києві, на «Новій пошті». Їхав по роботі, був за кермом. І в нього врізався великий джип. Він був на літній резині взимку. І не стало дитини. Місяць пролежав у реанімації Київської обласної лікарні. Всім миром спасали. Отримав черепно-мозкову травму, розбив легені. На лікування йшло по 6 тисяч щодня.

Поки жив, він правий був. А як не стало, винуватим в ДТП зробили.

Максим відслужив в армії. Пішов туди з пластиною в нозі — від коліна до стегна. В 12 років з гори впав. Роздроблення кості, пішло нагноєння. В Києві зробили операцію, пластину поставили. А він це в Бахмачі у військкоматі скрив. Служив у Києві, в 101-й Окремій бригаді. А там загрузка сумашедша. Про пластину взнали, хотіли комісувати. А він криком: не піду, я зможу. І дослужив до дембеля. Приїхав: «Мам, я на вашій шиї сидіти не буду». Ні копійки не взяв. Тільки сюди тягнув: мамі чоботи, тату штани, брату, сестрі ще що-небудь. Я чорний хліб люблю — щоразу буханку віз. А як не встигає, сто раз передзвонить вибачення попросить. Як їхав з дому — завжди благословляла, казала, хай Бог береже. А він чогось не вберіг.

Золоті руки були. Як цієї дитини не стало, ні мотоцикла, ні машини ніхто не зробить. Дирчики ті з 12 років із закритими очима робив.

За сином і здоров’я пішло. Бо діти батьків ховати должни, а не навпаки.

У дворі стоять два мотоцикли. «Юпітер» — старшого сина, тепер перейшов молодшому.

На «Мінчакові» в сусідню Матіївку на роботу їздить чоловік. Сергій — інженер з водопостачання в ТОВ «Гетьман».

— Обоє працюємо, а як інакше: діти студенти. Заради них двох ми з батьком і живемо.

Інна — бармен у Батурині в шашличній. Від Мостів до Батурина 4 кілометри.

— Робота мені подобається. Шашлична працює до 12 ночі або до останнього клієнта. Там і ночуємо. Треба готуватися зміну вранці здавати. Їсти назавтра варити: супи, борщі. Коли перепочинеш, а коли й на ногах всю ніч.

Їжджу маршруткою. Або пішки. Іноді й чоловік підвозить.


Кристіна Педан

«Продати б уже той «Хуторок»

— Ми з Батурина. А сюди на постійне проживання перебралися 12 років тому. Відкрили своє кафе «Хуторок» на московській трасі. Придбали, воно й зараз наше. Але, коли пішла така розруха в країні... Перестала Україна з Росією дружити, двіженіє на дорозі зменшилося. А податки сумашедші заплати, і попробуй його отопить ще. Все, кафе чотири роки не працює. Чоловік пішов у колгосп працювать, я — в шашличну, а «Хуторок» наш закритий стоїть.

То Максим казав: «Попрацюю в Києві, грошей зароблю, мам, поможеш мені відкрить?» Да, кажу, питань нема. А тепер, як сталося таке, хто там його відкривати буде? Якби ото хто купив, і Господь з ним. Дітей би довчила.

Менші не хочуть тут залишатись. Дуже тяжко, чесно кажучи, на землі працювати. Сьогодні рачкувала-рачкувала на картошці. А тоді порахувала, скільки я вже в той город вклала. Більше двох тисяч. А якби здати — кіло по 2,50 беруть. Воно ж нічого не окупиться. Добре, що сестра приїхала, гуртом стали, вигребли — не треба помічників шукати. А то найми людину, заплати їй 200 гривень.

У Мостах газу нема. Вода є — свердловину самі пробили. Але болотом відгонить. Таку, щоб пити, з Батурина в балсанках возимо. Світло є, і те хрінове. Дроти старі, поскручувані. Електриків просим-просим, щоб зробили. Стіральну машинку нормально включити не можу. Спершу чекаю, поки машинка закачає воду з водонапірної станції. Тоді включається. Воно ж од електрики все. Бойлер є. Живемо майже як у місті, хочеться ж по-людськи.

Оце груба, сажу сама трусила, — завела мене в хату Інна. — Зависла на сажотрусці й витрусила. Правда, тіло он досі яке... То не сажа, то синці. Я ж коротенька, а там ходи ж то довгенькі. Зате сажа витрушена, до зими вже готові.

Зате ліс поряд, гриби, ягоди

— Часом у Мостах і страшнувато. Як снігом замете, то й машиною не виїдеш. Ніхто нам тут доріг не чистить. Як стане погано, ні «швидка», нічого не під’їде. Як ото вискочиш, десь трактор побачиш дорожньої служби, попросиш прочистити. Як не одкажуть, дак заїдуть, чистонуть. Мого сина покійного однокласник там працює. І дров хлопці поможуть заготовити, і завжди заїдуть сніг почистять. А ні — береш лопату, снігу по коліно. І шуруєш. Важко - не важко, а треба. Чоловік одну колію розгрібає, а я другу.

Міських телефонів нема. Мобільний є. Але зв’язку нема — на пеньок залазити треба. Інтернету зовсім нема. Зате діти, як приїжджають, відпочивають від нього.

Магазину немає в селі, в Батурин треба їхати. Зимою як замете, треба одгрібаться, щоб купить хоч якогось хліба. На зиму починаємо запасатися: муки треба закупити, цукру, дріжджі щоб були в морозилці. Сама печу, а що ж. Ось форми в мене є. Замісила, в духовку поставила — і три буханці готові. Дешевше виходить. Беру наполовину другого сорту муку, наполовину вищого. Бо з білої швидко з’їдається. А так нам з батьком на тиждень вистачає. А вже як діти з’їжджаються в п’ятницю, печу ще. В нас він і за булку: варенням намазав і з молоком. Діти люблять, щоб свіжий, щоб у хаті хлібом пахло.

— Самій залишатися тут не страшно?

— Не я, чоловік залишається. Зараз йому трохи моторошно. Дзвонить мені, балакаємо.

Горе нас вбило. А до того все було по барабану.

Чужі люди іноді заходять. Було, й хліба просили, і води. Ми нікому не одказуємо. То запчастина треба — машина поламалася. Чи ключі. Всякі странніки над трасою бувають. Тут спокійно — ліс, природа. Захотів — по гриби пішов, захотів — по ягоди. Чорниці, малина є. Грибів сушу багато.

Онде мої дві кози пасуться, Квіточка й Полечка. Гусей тримаємо. Кури, свині в сараї. Паю нема, тонна зерна — чотири з половиною тисячі. Попробуй викормить. А зарплата три тисячі.

Три собаки, мисливські, — чоловік же мисливець. Зайців полює.

На городі цей рік уродило добре. Гарбузи здоровенні. Менші позабирали, хазяйство годувати. А більші на полі ще.

Олена Гобанова, тижневик «Вісник Ч» №38 (1689), 20 вересня 2018 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: