Артем, Арсен, Андрій та Антип – тато робить футбольну команду

У понеділок, 16 липня, у пологовому відділенні Бахмацької районної лікарні народився Антип, син 35-річного Андрія та 33-річної Радміли Довгаїв з Красного Колядина Талалаївського району. Вага малюка — 3350 грамів, зріст — 53 сантиметри. І хоча УЗД одразу показало: буде хлопчик — батьки до останнього сподівались, а раптом медики помиляються. Хотіли дівчину. Бо вдома на молодшого братика чекають ще троє: 15-річний Артем, 7-річний Арсен та 4-річний Андрій.


Радміла Довгай зі своєю «футбольною командою»: Андрій, Арсен та найстарший Артем. Антипчик ще на підході

Хлопчиків — на «А», дівчаток — на «Р»

З Радмілою та її синами спілкувалась на останніх днях вагітності жінки. Тоді всі очікували на появу наймолодшого. І на приїзд найстаршого, тата Андрія. Він якраз мав повернутися з Польщі, куди у квітні поїхав на заробітки. До цього чоловік працював учителем фізкультури у місцевій школі. На зарплату педагога особливо не розженешся. До того ж родина придбала будинок, треба робити ремонт.

— Менші уже дні відмічають, коли тато повернеться, — жінка показує на перекидний календар на стіні. — Як їхав, то наказав старшому допомагати. То мама нічого не робила. Артем і свиню порає, і курей, і курчат, сам і сапував. Мама помийного відра не виносить. Він за хазяїна. І молодших виховує, інколи — лозиною. Тільки на нас з батьком свариться, що балуєм їх дуже.

Разом Радміла та Андрій уже 15 років.

— Із садків дружили, — усміхається жінка. — Зійшлися ще у школі. Я в дев’ятому класі була, він — випускник.

— Звідки у вас таке незвичне ім’я?

— Нас у сім’ї троє: Радміла, Римма та просто Вовка. Чого Вовка? Бо брата вже я називала. Мене ж, найстаршу, — батько. Він учитель музики. І любитель усього музикантського. От і дав ім’я співачки Радміли Караклаїч*. Я її ніколи і не бачила, і навіть пісень не чула. Сестру не знали як і назвати. Бо вона семимісячною народилась. Не встигли придумати. Баба по телевізору побачила ведучу новин, Римму якусь. На тому і рішили.

— Хто ж ваших синів називав, і чому всі на «А»?

— Артемчик, бо подобалось ім’я. Як уже другий хлопець народився, вирішили теж на «А» назвати. Так воно вже й пішло. Все жартували: як син, то на «А», як буде донька, тоді вже на «Р» (від Радміла), — пояснює. — Четвертому довго перебирали варіанти. Думали, може, Архип. Гарне ім’я. Але чоловікові ну ніяк буква «X» на подобалась. Так і вийшов Антип.

«Так хотіла першого сина, що тепер аж четверо»

— За першим статі дитини ми до останнього не знали, — продовжує Рада. — Лікарі не казали, а нам і байдуже було.

Вже як народжувала, то чогось так не хотілось дівчинки. Наче перший хлопчик добре. Буде для молодшої сестри захисником.

Дитя народилося, а лікар мовчить. А я про себе: ну, як донька, то не знатиму, що з нею і робити, і куди її дівати. Тоді ж: хлопчик. Я аж заспокоїлась: ну слава Богу.

Ото так мама хотіла першого сина, що тепер їх у нас аж четверо, — сміється Радміла.

— Думали, що будуть хлопці і аж стільки?

— Ще Андрій нежонатий був, їздила до ворожки, — долучається до бесіди 58-річна Людмила Довгай, свекруха, працює діловодом у Красному Колядині. — Сказала: будеш багатою на онуків. Тепер у мене шестеро: п’ятеро хлопців (один доччин) і дівчинка.

— Що Бог дає, те й наше. Ніхто нічого не планував. Як Артем народився, то думали: оце один, і всьо. А тоді пішло-поїхало. Мій тато казав: «У тебе такий характер, тільки хлопців і виховувати».

Як з Арсенчиком пішла на УЗД, спочатку лікар сказав: дівчинка. А потім поводив-поводив по животу: «Е ні. Он пістолєтік стирчить». А нам і байдуже, аби дитинка. Бо перерва була сім років, і баби все просили: коли другого рожать думаєте? Коли приїхали від лікаря у третю вагітність і сказали домашнім: «Знову хлопець», — не повірили. До останнього думали, що скривавмо, що все ж донька. На четвертого уже і не розраховували. Я навіть і речі всі повіддавала дитячі. Хіба ліжечко лишилось.

Приїжджаю з лікарні і реву. Чоловік сказав: що Бог дав, те й наше. І нічого не здумай робити. А сам питає у хлопців: «Що робити: викинути чи хай буде?» Усі хором сказали: хай буде. Прогодуємо. Де три, там і чотири.

Я з Андрієм після народження ще місяць у Чернігові в реанімації пролежала. Такого понаписували. Думала, мо’, дитина інвалідом буде. А дивіться, такий шустрий, такий язикатий, що і не перебалакаєш. Мені після цих переживань тепер не стать дитини важлива, а головне — щоб здоровим народилося. Та стрічку на виписку все одно і голубу, і рожеву купила.

— Так на УЗД ж показало. Навіщо рожева?

— У мами надежда вмирає останньою. Он у сусідки тричі показало, що буде дівчинка. А народився ж хлопчик.

«Біолог не вирахував, а то ми...»

— Так буває, у одних тільки хлопці народжуються, у інших — дівчата. Наприклад, у родині Ольги та Сергія Колешень (чоловік, до речі, теж учитель фізкультури з Мезина Коропського району четверо доньок (читай про це у «Віснику» від грудня 2016 року). Дайте пораду, як робити синів, — запитую Радмілу.

— Перед вагітністю завжди сниться немовля. Тільки хто, ніколи не видно. У нас папа фізрук, отож старається. Робить собі футбольну команду. Та це жарти. Як уже вийшло. Ми нічого не вираховували. А дні народження по місяцях один за одним йдуть і приблизно в одне й те саме число з 16 по 18. І по черзі: квітень, травень, липень, серпень.

Та хіба ж тут можна щось порадити? Он в учителя нашого п’ятеро хлопців. Наче ж і біолог. Міг би і вирахувати. А все одно усі хлопці.

— Може, хоч по животу чи по тому, як проходить вагітність, можна визначити стать дитини?

— Живіт усі чотири рази різний був. Перший — круглий, як м’яч. За другим — опущений наче, пузата така була. За Андрійчиком — гострий. Все казали, що дівчинка.

А от вагітності проходили однаково. Перші три місяці так блювати хотілося, що жити не можна. Тільки лежати і лежати, ноги задерши. Хлопці ж у мене молодці. Не тільки чоловічу, а й жіночу роботу знають. Як погано мені, то вони і борщу наварять, і посуд перемиють.

А от чогось особливого — риби чи солоних огірків не хотілося. їжею не перебирала і не вередувала.

— То і за характером парубки ваші однакові?

— Хіба в тому, що ні менший старшому, ні навпаки ніколи не поступляться. А так усі різні. Артем той серйозний. Помічник. Закінчив дев’ятий клас. Хоче спортсменом бути. По папиних слідах іти. Парубок уже. Як найменшому купувала новий конверт на виписку, то продавчиня жартувала: бережи, бо скоро онукам буде.

Арсен наймиролюбніший. Андрійчик, поки найменший, самий балуваний, мазунчик.

І цицьку по-різному смоктали. Старшого недовго годувала. Я тоді якраз навчалася у Києві на агента з організації туристичного бізнесу. З Артемчиком баби сиділи. Зціджувала молоко, залишала. Син пляшечку попробував і все. Грудей більше не схотів. А цих, менших, довго годувала. Андрія два роки і п’ять місяців. Арсена — 2,9. Сильний був. Як потягне, то потягне, наче і кишки вилазили. Та середній хоч між людьми соромився. А Андрію тому по-барабану, хто дивиться. Тільки зможе витягти, уже стоїть цмулить. Поки було молоко, майже нічого не хотіли їсти.

Вони смокчуть, і молоко є, а у мене вже нервів не вистачає. І вдень, і по п’ять разів за ніч. Уже і зеленкою, і перцем мазала. Кажу: у мами вава. Попробує — да не скривиться ж.

Та всі як один на тата схожі. У мене ні бровини, ні віїни. У чоловіка ж великі очі, довгі вії. І ці у нього пішли. Красавці, — з любов’ю дивиться на синів.



*Радміла Караклаїч — сербська співачка і актриса, народна артистка Югославії, народна артистка Сербії.

Марина Забіян, тижневик «Вісник Ч» №30 (1681), 26 липня 2018 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: