школа Оптима
школа Оптима
школа Оптима
школа Оптима
школа Оптима
школа Оптима
Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям о людях » Іменем сина Василя Шевчука названо вулицю в Чернігові





Іменем сина Василя Шевчука названо вулицю в Чернігові

Василь Шевчук (праворуч) завжди готовий своєю порадою допомогти молодим курсантам

Тридцять один рік свого життя він присвятив службі у Збройних Силах. За цей час пережив жорстокі бої Великої Вітчизняної війни, поранення, контузію, загибель товаришів-фронтовиків, а потім – тяжкі повоєнні роки та постійні переїзди з одного місця на інше – така вже доля військових. Зараз Василь Шевчук – відома і шанована в Чернігові людина. Йому вже 81 рік. А от його синові Володимиру, який також став офіцером, судилося прожити набагато коротше життя. Він загинув на іншій війні.

Окупація

«Після смерті сина мені здалося, що вже не залишилося нічого, заради чого потрібно  жити. Але виявилося - ні, залишилось…», - згадує Василь Шевчук, фронтовик-офіцер і батько офіцера-афганця…
Народився Василь Іванович в селянській родині у селі Збараж на Вінниччині. Його дитинство нічим не відрізнялося від життя ровесників. Батьки з ранку до ночі працювали в колгоспі, а він вже змалечку допомагав їм – порався по господарству. «Пережили ми голодний 1933 рік. Тоді люди ні про що, окрім їжі, думати не могли, - говорить Василь Іванович. – Наша родина ці нелегкі часи пережила, а от в моєму рідному Збаражі  від голоду померла кожна четверта людина… Пам’ятаю і страшні роки війни. Батька забрали на фронт, і він не повернувся. Ми навіть могили його не бачили. Нам відомо лише те, що останній бій він прийняв у 1942 році на Дніпропетровщині…».
Воєнні роки для родини Шевчуків виявилися важкими, - в селі довгий час хазяйнували німці. «Для нас, молоді, вічною проблемою було сховатись від облав, бо хлопців і дівчат німці й поліцаї ловили і відправляли на роботу в Німеччину. Одного разу впіймали і мене. Так я ледве не потрапив у Німеччину, але, дякувати Богу, втік».

Фронт і армія

У грудні 1943 року Збараж звільнили від німецької окупації, але війна продовжувалась. Юнаків 1926 року народження почали призивати до армії. Так рідні залишилися в Україні, а Василь опинився аж в Ульянівській області Росії. Спочатку навчання, а потім фронт. Перші бої… Марші…І знову бої… І ось нарешті більша частина Білорусії звільнена. 
Під час одного з боїв Шевчука вперше було поранено. Отямився аж через тиждень в шпиталі. «Нічого страшного… лише контузія, травма поясниці та двостороннє запалення легенів. Жити будеш», - сказала тоді медсестра. Справді, нічого страшного, крім того, що попереду було Балтійське море і штурм Кеніґсберга. Після чотирьох діб безперервних боїв Кеніґсберг впав – німці капітулювали. За участь в тих боях Василь Шевчук отримав медаль «За взяття Кеніґсберга».
Дні до повної капітуляції фашистської Німеччини поступово спливали. «В ніч на дев’яте травня на вулиці раптом почалася страшна стрілянина. Всі люди - і цивільні, і військові, і знайомі, і незнайомі, ніби малі діти, обіймалися, цілувалися, плескали один одного по плечах, плакали і вигукували: Перемога! Кінець війні!», - розповідає ветеран. - До речі, із 26 збаражан, призовників 1926 року народження, після війни в живих залишився лише я. Така вона, моя доля: не підтяла косою на війні, так вразила  батьківське серце у мирні роки».
Війна закінчилась.
А служба в армії – ні. Відслуживши Вітчизні аж 31 рік, підполковник Шевчук подав рапорт на звільнення. Бойові рани з кожним роком все більше нагадували про себе. «Була медкомісія. За її результатами я був визнаний непридатним до стройової служби,  от і став цивільною людиною», - продовжує фронтовик. 

Трагедія

Але й після цього в житті Василя Шевчука та його родини не настав спокій. У 1980 році мирне життя знову обірвалося. Цього разу у пеклі опинився Володимир - єдиний син Василя і Ніни Шевчуків.
Володимир пішов шляхом батька і став - офіцером бойового управління авіації. Здавалося, ніби вчора, перед Новим роком, ще було синове весілля, а в кінці січня його відправляють в Афганістан. Для батьків почалися нестерпні дні чекання. І раптом, як грім серед ясного неба, звістка – «27 травня 1980 року під час проведення чергової бойової операції вертоліт офіцера Шевчука був збитий «стінґером».
«Із загибеллю Володі навколишній світ для мене і Ніни Юхимівни, моєї дружини, почорнів. Все стало сірим і ніби непотрібним… Здавалося, не залишилось нічого, заради чого потрібно   жити», - згадує Василь Шевчук. Але перебороти цей невгамовний біль йому вдалося. Адже залишилась пам’ять. Пам’ять про сина, про його однополчан-«афганців», про полеглих і скалічених на тій «чужій» війні. Василь Іванович почав збирати відомості про загибель сина. Згодом в 1987 році за його ініціативи була створена Чернігівська міська організація Української спілки ветеранів Афганістану, яка успішно діє і досі. Зараз ім’я Василя Івановича Шевчука відоме не лише колишнім воїнам-інтернаціоналістам Чернігівщини, а й багатьом іншим мешканцям регіону. А на честь його сина названа одна з вулиць Чернігова.

Життя триває


Для багатьох чернігівців Василь і Володимир Шевчуки стали зразком героїзму і патріотизму, мужності і відваги, вірності і порядності, а ще – душевної доброти.
«Скільки ж горя може пережити людина! Голод! Сирітство! Війна! Загибель єдиного сина! Смерть коханої дружини! Але життя продовжується, зі смертю рідних людей воно не закінчується! Пам’ять, яку треба передати нащадкам, – це те, заради чого потрібно жити далі», - говорить Василь Шевчук.

Валентина Федусь

Теги: Василь Шевчук, Велика Вітчизняна війна, Афганістан, Валентина Федусь

Добавить в:
Армения



ЦентрКомплект