Залишила дітей у холодній хаті і поїхала повертати чоловіка

27-річна Світлана Штирбу — з села Веселе Куликівського району. У неї шестеро дітей. Найстаршому 10 років, найменшому рік і три місяці. 23 лютого зранку Свєта поїхала з дому. Побачили її дітки тільки ввечері 26 лютого. Матір малюкам повернули поліцейські.

Дивіться також: «Один за всех»: Шестеро детей двое суток провели в ледяном плену (видео)


На фото: Світлана Штирбу. На руках Віталик. Поруч Назар та Ніка. За ними Денис, Руслан, Данило.

«У хаті була така стужа, що я в шубі мерзла»

— У неділю мені зателефонували: «Діти самі вже другий день». Я до виконуючої обов’язки старости Галини Лазар, а вона вже теж знає. Пішли до будинку. Діти зачинені зсередини. Старшого спитали: «Де мама?», — а він круть і побіг з веранди у хату, так і не відчинив, — пригадує 35-річна Зоя Ярмак, завідуюча Вересоцькою амбулаторією (Веселе входить до Вересоцького старостату). — Тільки коли поліцейські приїхали, відчинили.

Зайшли ми до хати, а там холоднеча. Я в шубі і в чобітках і то відчула, як холодно. Старший хлопчик був одягнений у шапку і куртку, ходив по хаті. А у найменшенького ручки і ніжки стали синьо-червоні. Я до нього, у ковдру закутала. Двоє малих заховалися під ліжко, ще двоє сиділи на постелі. Хоча яка там постіль — ковдри без підодіяльників брудні, подушки без наволочок засалені, діти грязні. Малий у мокрих повзунках.

— Зоє Анатоліївно, ви дивилися: їжа хоч якась у хаті була?

— Не встигли роздивитися. Треба було дітей якнайшвидше рятувати. Надворі мінус 15 градусів. На ніч прогнозували мінус 23. Якби малі ще ніч самі перебули, два трупи точно було б. Біля малюсінького була лише пляшечка з якоюсь рідиною, схожою на воду, наколочену з варенням. Галина Михайлівна дала діткам бубликів і печива, вони жадібно на них накинулися. Питаю: «Що ви їли?» Старший, Даня, каже: «Супчик. Мама багато їсти не дозволяє, коли її вдома немає» — «А де ж вона?» — «У справах пішла». Наче вона тільки-но вийшла. Видно, діти матір бояться.

— Вона питуща?

— Я б не сказала. Доки їхали до Куликівки, найменше у мене на руках зігрілося і заснуло. Старші дітки повеселішали і махали руками у вікно. Про матір і не згадували. Ми їх передали до Куликівської центральної районної лікарні.

— Зазвичай Свєта дітей самих не кидала. То сестру попросить, вона у Вересочі живе, то Максим (колишній цивільний чоловік) сидів, то мати приїде. Я, бувало, наглядала. А тут поїхала гроші знімати у Куликівку. Їй ні на кого розраховувати, лише на себе, — каже сусідка 39-річна Ірина Грекова. — Ввечері Свєта мені подзвонила, спитала: «Як там діти?» Вона пішки з Горбового йде. Я віднесла дітям каструлю свіженького супу, хлібину, цукерок, печива. У них працював обігрівач. Я не схвалюю її вчинок. Та вона не найгірша мати. Діти її дуже люблять. Зацькувати охочих багато. А хто їй допоміг? Он купила бензопилу, сама дерева пиляє, рубає, щоб хату обігріти.

— У Світлани така позиція, що всі їй винні, — не погоджується 54-річна Галина Лазар, виконуюча обов’язки старости Вересочі. — Ця сім’я у нас на обліку ще з 2012 року. Свєта приїхала з одним хлопчиком, ще п’ятеро діток вже тут народила. Попередній сільський голова не раз пропонував їй допомогу, казав: «Свєто, ми тобі дров дамо, тільки ти за доставку заплати, ти ж на дітей кошти отримуєш». А вона: «Мне ничего не нужно».

Я лише три місяці виконуюча обов’язки старости, до того працювала бухгалтером. Скільки разів соцслужби і голова до неї додому ходили. Бувало, впускала до хати, бувало, ні. Робили зауваження, просили: «Наведи лад, поприбирай». Не раз її на виконком викликали. Ігнорувала. Просили: «Свєто, оформи будинок, ми допоможемо». Вона ж гроші за хату віддала, розписку взяла, на тому і все. А право власності не узаконила. Прийде за довідками, щоб одержувати дитячі гроші, ми давай їй казати, що і як потрібно. Розвернеться і пішла. Понабріхує співмешканцю Максиму, що ми їй не даємо довідок. Важка вона людина.

Двоє діток ходять до школи, двоє до дитсадка. Продукти вона на віру в магазині бере. А як отримає дитячі, вже тоді розраховується. Я за те, щоб поки їй дітей не повертали. Куди — у нетоплену, неприбрану хату? Я була членом комісії, яка вирішувала їх долю. Света зразу заявила: «Что я вам могу сказать, если вы сами все решили».

— Галино Михайлівно, як вона пояснила, навіщо покинула дітей?

— «Поехала в Авдеевку, вернуть в семью отца детей и мужа, с которым прожила девять лет».

Зайшла і я до хати Світлани. Хата як кузня. Підлогу, певно, кілька місяців не мили, розламані меблі, давно не білені стіни і стеля.

Першим малих провідав біологічний батько

— Діток привезли до нас брудних, проте без вошей, — говорить 48-річна Оксана Хорошок, головний лікар Куликівської центральної районної лікарні. — їх відмили, перевдягли в одяг, який є у лікарні. Нагодували. Вага у всіх у межах вікової норми, так само, як і розумовий розвиток. У 7-річного Дениса була температура 38 градусів. їх усіх помістили до однієї палати. Бо меншенький не може обходитися без старшого. Він навіть без нього не засинає. Не знаю, що буде, як їх розділять. П’ятьох старших відправлять до реабілітаційного центру. Найменший, оскільки йому немає трьох років, побуде у нас, а потім його, імовірно, заберуть до будинку дитини. Діти поступили до нас у неділю. А вже у понеділок зранку до них прийшов біологічний батько зі співмешканкою. Дітлахи всі його обліпили: «Папа, папа!»

— Вони і ввечері після роботи приходили дітей провідувати. Принесли яблука, печиво, взуття. Були і наступного дня двічі. Два пакети їжі принесли. Малі і коло батька, і коло тьоті Валі крутяться, як біля матері, — розповіли нам у дитячому відділенні.

Світлана з’явилася лише надвечір у понеділок. Нічого дітям не принесла і сказала, що у неї немає грошей на ліки. її пустили до малих, адже вона не позбавлена батьківських прав. Були разом у палаті і біологічний батько дітей 33-річний Максим Дурицький з Вересочі, і 36-річна Валентина Корявець, його співмешканка з Авдіївки, і сама Світлана. Мило бесідували, наче нічого і не сталося. Малі товклися на руках у Валентини.

— Даню, а що ви їли, доки мами не було? — питаю найстаршого.

— Суп, макарони, хліб, майонез. А Віталику у пляшечку юшечку з супу наливали.

— Що вам мама варить?

— Усе. Найбільше любимо борщ з м’ясом, та найчастіше він пустий. Я теж умію готувати, мама навчила.

— Що саме?

— Картоплю смажити, макарони варити.

— І скільки хвилин макарони мають кипіти?

— Я на час не дивлюся, попробував — готові, знімаю. Картоплі у нас достатньо. Трактором копали і гуртом збирали.

П’ятеро дітей носять прізвище матері Штирбу, по батькові — Максимовичі. Офіційно Світлана мати-одиначка. Тільки Данилко від першого шлюбу на батьковому прізвищі Приходько.

— Я папу Рому Приходька люблю, хоча він рідко приїздить — роботи багато. Був улітку, привозив цукерки, печиво, банани. Я за ним сумую, — каже хлопчик. — Стараюся, учусь. У мене улюблений предмет — інформатика (Даня у четвертому класі). Правда, планшета у мене немає, був мобільний, розбився, та я не переживаю. З часом усе буде, — з оптимізмом каже Данило. Не дитина, а ходячий позитив.

Денис від Максимового батька, Руслан від кума

Малі тягають по палаті сімейний альбом. Запитують: «Коли приїде папа?», — і трощать солодощі та мандарини, яких навезли журналісти. У деяких від мандаринів пронос почався. Раніше вони стільки смакоти не їли.

— Врут, грязью поливают, хотя бы правду писали и показывали, — обурюється Світлана Штирбу (говорить російською). — А хто чим мені з дітьми допоміг? Просила у сільського голови двоярусне ліжко, сказав: «Немає». Просила дров — не допоміг. Сама бензопилу тягаю, зимою заготовляю. А на бензопилу треба і бензин, і масла купить, а це все гроші. Де їх набратися? Кажуть, я 12 тисяч гривень отримувала. Неправда. Хіба за три місяці десять (насправді — до 10 тисяч гривень щомісяця. — Авт.). Того дня я поїхала до Куликівки, бо у селі немає банкомата, щоб зняти аліменти. Перший чоловік 500 гривень прислав. Рома хороший. Тільки я його своїми ревнощами дістала, через це ми і розлучилися. Та про сина він не забуває. Коли скільки має, тоді стільки і висилає. Було і по півтори тисячі гривень.

— Світлано, а де батьки решти п’яти дітей?

— У них усіх один батько, Максим. Я готова, щоб вони пройшли аналіз ДНК, щоб довести Максиму: діти його. А він визнає лише Дениса, якому сім років. І при цьому ще й каже, Денис від його батька (вже нині покійного). Руслан (6 років) від кума, Ніка (5 років) від сусіда, Назар (З роки) від ще одного сусіда. Віталик невідомо від кого.

— Де ж ви такого чоловіка знайшли?

— У лікарні, приїхала провідувати знайомого, Максим там лежав. На Новий 2019 рік мало бути десять років. Не дотягли. Останній рік з однією підживав і до мене бігав. Тепер уже чотири місяці з Валькою.

— Міг би дітей на себе позаписувати.

— Казав: «Вони не мої, ти їх нагуляла». Я відповіла: «Не твої, значить, мої, хай будуть на моєму прізвищі».

— Навіщо ви їх стільки народжували?

— Я завжди мріяла про велику, дружну родину, якої у самої не було.

Нас у сім’ї семеро. І всі виросли по інтернатах. Я з Кархівки Чернігівського району. Мати пила, і досі п’є, ми їй не треба. Батько у тюрмі сидів. Скільки себе пам’ятаю, я у Комарівці в інтернаті. Ніхто не провідував. Проте жилося мені добре, п’ять разів на день годували. Інші діти вдома того не бачать, що нам давали. Дискотеки, розваги. Навчали мене шити, готувати. Влітку хочеш — їдеш додому, хочеш — у дитячий табір. Хочеш — в інтернаті живи. На річку водили. У мене про інтернат найкращі спогади.

Батько відсидів за вбивство. Вийшов, як я вже доросла була. Тепер у нього нова сім’я. Живе в Орлівці Куликівського району. Спілкування наше зводиться до: «Привет, пока, бо жизнь така».

Отож я у Куликівці зняла гроші. Аж тут Максим дзвонить. Приїдь, поговоримо, я хочу додому вернутись. «Вибач, я був злий тебе, ревнував». Я і поїхала в Авдіївку. Валя відчинила. Вийшов Максим, ми поговорили. Він до мене битися поліз. Валя розбороняла. Доки туди, сюди, вже і автобус останній пішов. Ми сіли, проговорили до півночі. Вранці пізно встали, на ранішній автобус запізнилася, ще й телефон, як на зло, глючив.

І багато ще Света розповідала. Договорилася до того, що не знала про вагітність Нікою, потім Віталиком... до 4 з половиною місяців. І не червоніла.

— Що тепер будете робити? — перериваю її.

— Усе, щоб дітей повернути. У соцслужбі сказали: «Потрібно ремонт у хаті, дрова привезти, на роботу влаштуватися». А де робота у селі? Немає. У Куликівці теж не знайдеш. Хто мене без професії візьме? Я так жалкую, що по закінченні 9 класів не пішла ні в яке училище. Мати і речі мої, і документи зі зла спалила. Я так їх і не відновила.

«Не могли випровадити»

Максима Дурицького знайшла в Авдїївці у Валентини. У хаті порядок. Валентина готувала вечерю.

— Дітей мені ніхто не віддасть, бо я за законом ніхто, — говорить Максим. — Зі Свєтою нічого спільного мати не хочу. Щоб зайвого не наговорити, скажу: вітряна, як тільки що не по її, битися лізе. Он скло у серванті розбила.

— Максиме, навіщо ж ви її покликали?

— Хто, я? — дивується. — Вона Валі подзвонила. Та сказала, що дочка хвора. Света набилася привезти ліки, мовляв, у неї є. Приїхала. Розбірки учинила. Ледь вгамували. Ми не могли її випроводити. Навіть таксі викликали — не поїхала. Я тричі у неї питав: «Свєто, з ким діти?» — «З мамою». Я і повірив.

— Діти вас люблять, папою називають. Якщо Свєта погана і не хочете її знати і бачити, привезли б причіп дров, вивантажили під двором, і в хату б не заходили, — кажу.

— Вона вже мене так допекла, що нічого не хочеться.

* * *

Діти можуть перебувати у реабілітаційному центрі до дев’яти місяців. Часу достатньо, щоб створити їм належні умови вдома. Виплати на дітей управління соцзахисту, певно, не припинить. Бо для цього потрібен лист від соцслужб. А якщо не буде грошей, Світлана не зможе виконати поставлені перед нею завдання.

Тим часом поліція відкрила щодо неї кримінальне провадження за неналежне виконання батьківських обов’язків. їй загрожує судимість, до З років умовно.

Валентина Остерська, тижневик «Вісник Ч» №10 (1661), 8 березня 2018 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: