Сповідь матері, або Життя в очікуванні

Сповідь матері, або Життя в очікуванні
Час рікою плине, виростають діти,
їх до серця ніжно пригортає мати.
Материнське серце - таємниця світу,
що любов ’ю вміє душу окриляти.



Завжди привітна і життєрадісна Галина Михайлівна Супрун навіть не здогадувалася, що війна, яка раптово розпочалася в Україні, може так різко змінити життя в її родині. Спочатку в АТО пішов син, за ним донька, а згодом і найстарший онук. Маленький затишний будиночок враз став порожнім та сірим, а розмірене життя наповнилося очікуванням та сльозами. Хіба хто знає, як плаче мати?! Як молиться, каменіючи від жаху, дивлячись новини... А її скривавлена від переживань душа мучиться довжелезними ночами.

Із вулиці Миру - у пекло війни

Будинок на вулиці Миру в Носівці на перший погляд нічим не примітний. Він заховався за іншими, подалі від шумної дороги. Але жителі невеликого міста знають, що саме тут мешкає родина, яка не на словах, а на ділі уміє любити свою країну. Для них усіх мирне небо над головою - то найбільша мрія, за яку варто боротися. Недарма навіть вулиця, де минуло дитинство наших героїв-захисників, має таку назву.

«Ось тут у дворі Іринка з Ігорем їздили на триколісному велосипеді, а потім по нашій довгій вулиці - на двоколісному, - показує пані Галина, зустрічаючи нас біля хвіртки.

- Гралися, сміялися, завжди один одному допомагали... Прийшов час і пролунало... вже не дитяче, а зважене свідоме: «Хто, як не ми...».

Жінка запрошує нас до теплої оселі і вказує на місце, де вона проводить найбільше часу. Ні, не перед телевізором, звідки часто лунає сумна статистика... А перед іконами, які вишикувалися в рядочок на вбраному скатертиною столі, встеленому поверх родинними світлинами. Галина Михайлівна молиться, щойно випадає вільна хвилинка...

І ті молитви швидше за кулі летять до її най-рідніших - на війну. Мати, пильно дивлячись на фотографії, набирає дорогий серцю номер... За сотні кілометрів мчить на фронт дзіночок від найріднішої людини.

- Мамо, привіт, у нас все добре, як ви? - вже за кілька гудків доноситься зі слухавки... І розчулена материнська душа не стримує сліз...

- Донечко, Іринко, як у вас добре, то й у нас на серці спокій... Бережи себе, рідна... І про онучка дбай...

- Мамочко, ви ж знаєте, Олексій у мене справжній захисник... Сам ладен про нас подбати.

Розчулена Галина Михайлівна по черзі бере в руки світлини.

«Ось Іриночка у весільному вбранні - щаслива, безтурботна... Я тоді й подумати не могла, що її обранець Микола Потапчук - кадровий військовий - стане для неї не лише супутником долі, а й прикладом у виборі професії... А ось мій Ігорьок... Мамина гордість. У школу пішов у п’ять з половиною років. Але у навчанні зовсім не поступався на півтора роки старшим однокласникам. Бачите, який серйозний в учнівському костюмі...

З трирічного віку гарно декламував вірші, співав. У школі читав швидше за всіх... А це Альошик, бабусине сонечко: веселий, спритний, ні хвилини на місці не всидить...».

Цей сокровенний сімейний фотоархів - найцінніша річ для Галини Михайлівни. Адже тут спогади про її дітей, яких тепер, на жаль, нечасто вдається побачити.

Ніхто без нас

У родині залізничників підростало двоє дітей. Весела і говірка Іринка була на п’ять років старшою за серйозного не на свої роки братика Ігоря. Ще маленьким хлопчик закохався в поезію, згодом списав не один блокнот власними віршованими рядками. Старша сестра добре знала, що відповідальність за меншенького лежала на її плечах. Отож з підліткових років любила повчати брата у всьому. Недарма з дівчини виросла вчителька. Ірина успішно закінчила Ніжинський педагогічний вуз, а от який шлях обере для себе Ігор - для всіх було загадкою, адже свої задуми хлопець виношував у собі. І ось перед молодим парубком із райцентру відчинилися двері Національної академії внутрішніх справ.



«Ірина недовго повчителювала, а потім вийшла заміж. З чоловіком їздила по всій країні, куди направляли кадрового військового. Згодом осіли у військовому містечку під Києвом з милозвучною назвою Дівички. На той час у них уже було двоє діток - Л ьоша і Віка, -розповідає моя співбесідниця. - 3 військової частини артилерійського полку моя донька і пішла своєю дорогою війни».

Старший солдат, зв’язківець-радіотелеграфіст Ірина Потапчук підписала свій «контракт з війною» до закінчення особливого періоду. Доки триває антитерорис-тична операція на сході країни, триватимуть її військові відрядження - по три-чотири місяці два рази на рік. Минулої зими пані Ірина служила у польовому вузлі зв’язку у складі 43-ї артилерійської бригади. Цьогорічні свята жінка проводить поблизу Донецька у Новоселівці. їхнє завдання - забезпечити безперебійний зв’язок між передовими підрозділами й тилом.

- Пані Ірино, зі святами! Як ви там, тримаєтесь?

- Авжеж! - оптимістичним голосом відповідає жінка на тому кінці дроту. - Холодно

трохи, тож доводиться з дровами повозитися. А загалом падати духом у нас не заведено. Ми навіть колядувати, щедрувати ходимо... А що? Треба ж хоч якось настрій піднімати. Там тушонку наколядували, там цукерки, а головне - повеселили людей. Тут цього дуже не вистачає...

Без надійного зв’язку скоординована робота передових підрозділів неможлива. Тому зв’язківцям доводиться працювати в будь-який час, за будь-якої погоди, незважаючи на складність бойової обстановки.

Боролися за Щастя

«Коли був 2015 рік, було найважче, -пригадує Галина Михайлівна. - їду, бувало, на роботу в електричці, чую оці всі розмови: про АТО, про солдатів, про війну... Деякі кажуть, мовляв, а хто їх туди посилав, не хотіли б - не йшли, а то ж самі пішли... Дехто навпаки - вдячний нашим хлопцям. Мій Ігор на війну пішов як офіцер запасу. Служив поблизу міста Щастя на Луганщині у 92-ій окремій механізованій бригаді. Там отримав контузію під час ворожих обстрілів восени 2015-го. Побратими розповідали потім, як вискочили після вибуху, а офіцер лежить, присипаний землею і не рухається. Казна-що подумали. Аж ні, сильний чоловік, вижив... Навіть перебуваючи в госпіталі на лікуванні, мені не зізнавався. Ігоря й досі переслідують головні болі. І слух погіршився. Але це не зупинило мого сина. Підлікувався - і знову на фронт».



Майже одинадцять місяців обороняли хлопці з 92-ї бригади рубежі Луганської області. Шістдесят кілометрів фронту були зоною їхньої відповідальності. Учасник бойових дій Ігор Супрун нагороджений медалями «За оборону Щастя», «За мужність та відвагу», «За оборону рідної держави». Нині військовий разом зі своєю бригадою дислокуються у Клугино-Башкирівці.

«Неймовірні емоції переповнювали, коли на День народження сина мені особисто телефонували його друзі, з якими він пліч-о-пліч боронить нашу державу від ворога. По черзі дякували за те, що я дала життя і виховала таку щиру, порядну і сильну духом людину. Для матері - це найвища нагорода. Нині мій Ігор - замкомандира роти з виховної роботи. А ще він виховує чудову донечку Ангелінку, мати якої, на жаль, трагічно загинула...».

За батьками - на війну

Він нікому не казав, а вона підтримувала його рішення не розголошувати, що вони найрідніші в світі люди. За кілька місяців після того, як старший солдат-зв’язківець Ірина Потапчук прибула в АТО, в тій же 43-ій бригаді, але на іншому блокпосту з’явився новий - зовсім юний водій по підвозу боєприпасів на передову - Олексій. Хлопчина-студент, навчається у Національному педагогічному університеті ім. Драгоманова на еколога. Піти в АТО було його зважене рішення, адже патріотизм і єдність в цій родині, здається, на першому місці. Його батько - військовий офіцер, майор, мама - старший солдат, а рідний дядько і за сумісництвом хрещений Ігор - теж учасник бойових дій.

«Три частинки мого серця - на війні. За кожного з них молюся щодня й щоночі. І вірю в те, що вони благополучно повернуться в свій рідний дім. Нині у мене гостює онучка Ангелінка, а вчора тільки поїхала інша кровиночка - Вікторія. Вона навчається в Польщі. Я пишаюся своїми дітьми, онуками і вірю, що вони здобудуть Перемогу для нашої країни!» - наголосила любляча мати.

...Того січневого дня був пронизливий вітер. Галина Михайлівна проводжала мене до хвіртки. Огорнувши себе у тоненьку кофтину, ця тендітна жіночка знову відправляла своє материнське серце на війну, де боронять нашу державу троє найдорожчих людей.

Сніжана Божок, "Чернігівщина" №3 (664) від 18 січня 2018

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: