Леонід Шестак: «Після смерті сина хотілося кудись заховатися»

Леонід Шестак, лісничий, якому пропонували посаду головного еколога країни, відмовився від кар’єри і купив хату у Новгороді-Сіверському. Зараз Леоніду Шестаку 65, він на пенсії. Призначення начальником Держекологічної служби України у 2005 році збіглося з бідою. В автокатастрофі загинув менший син Шестаків, 18-річний Андрій.

Леонід Олексійович відмовився від посади головного еколога України та квартири у столиці. Павло Ігнатенко, тодішній міністр охорони навколишнього середовища України, родом з Ніжина, обіцяв її через півроку.

Відмовився від нових знайомств і від можливості частіше бачити друзів. У Києві живе кум Шестаків, завідувач аптекою мережі «Комунальне підприємство «Фармація» Петро Ященко. Він із Коропського району, хрестив середнього сина Максима. (Політик Володимир Ступак, екс-депутат Верховної Ради, хрестив Ярослава, старшого сина. Андрія хрестив Микола Виговський, колишній начальник ДАІ Чернігівської області). У Києві — кума, лікар, науковець Інституту ортопедії і травматології Галина Лазаренко. На Київщині — рідний брат, бізнесмен Сергій Шестак, заслужений учитель України. Друг, розказує Леонід Шестак, політика Романа Безсмертного, який також був учителем.


Ольга і Леонід Шестаки удома за вечерею

«Похорон, а тут дзвонять з Києва»

12 років тому Леонід із дружиною Ольгою жили у Лемешівці Городнянського району. Шестак працював головним лісничим Рубізького лісництва.

— Пройшов комісію при міністерстві, — згадує Леонід Шестак. — Пройшов комісію у поліклініці. Юля Тимошенко документи на призначення підписала.

Дзвонять, чому не приходжу. Я сказав, що не зможу. Через сина. Півмісяця, як Андрій загинув.

— Ми збиралися на Київ, а тут — біда, — згадує дружина Ольга. — Похорон, а тут дзвонять з міністерства. Момент такий... Куди їхати?..

— Поїхав до свого начальника, голови Держкомлісгоспу України, Віктора Червоного, — продовжує Леонід. — Каже: «Куди хочеш?» — «Хочу на батьківщину. У Новгород-Сіверський». Я родом з Вороб’ївки цього ж району. У Новгороді-Сіверському в інтернаті учився (зараз гімназія імені Ушинського). Хотілося просто кудись заховатися. Хотілося спокою. Призначили замом директора Новгород-Сіверського лісгоспу. Будинок купив (брат копійок підкинув). Зробив ремонт. Точніше, перебудував дім.

Андрію було б 30, — згадує сина. — Загинув у 18, царство небесне. Я за нього весь час плачу, — показує сотні сімейних фотографій. Вони на стінах дому, в альбомах. — Метр 84 був. Я невисокий, а він у мого батька вдався. Навчався на військового психолога у Києві в університеті імені Шевченка. На першому курсі разом з дівчиною Танею поїхали в Алушту, в гості до її батька. У мене серце стислося, як тільки вирішили їхати. Через кілька днів в аварію потрапляють. Був три дні у реанімації в Ялті. Я з Лемешівки терміново прибув до нього. Військовий госпіталь із Севастополя підключив. Андрійко у лікарні умер. При мені. (Таня тоді травмувалася. Зараз живе у Чернігові, заміжня, дитинка є).

Перед бідою до нас на обійстя у Лемешівці прилетів голуб, — згадує Леонід Шестак. — Посадили у клітку. Пожив. І попросився на волю. Може, це було передвістя трагедії?

А може, на біду, справдився закон парних чисел? Незадовго до нещастя у сестри дружини Ольги, Надії, загинув син. На мотоциклі їхав. Перевернувся.

Поховали Андрія у селі Жукля Корюківського району, на батьківщині Ольги Миколаївни.

На сільському цвинтарі поряд з могилою сина залишили місце для себе. Огорожу поставили. Посадили тую, ялівець.

Покинули триповерховий дім біля Чорнобиля

Старші брати Андрія, Ярослав та Максим Шестаки, одружилися, побудувалися.

Ярослав з дружиною Танею живуть в Олександрівці біля Чернігова. Є донька Соломійка. Ярослав був головним інженером в Остерському військовому лісгоспі.

Максим з дружиною Юлею живуть у Боярці Київської області. Максим — головний лісничий досвідної станції Боярського лісництва, науковець.

— Коли будували дім Ярославу — це було для нас як інститут, — говорить Ольга Миколаївна. — Коли Максиму — це було як аспірантура, навчання після вузу. А школою були наші власні будівництва. Скільки разів переїжджали, стільки й будувалися.

Після сільськогосподарської академії Леоніда Шестака направили працювали у Чорнобильський лісгосп Київської області.

— Одружилися у 1980 році, — згадує дружина. — Познайомилися, коли я була студенткою Новгород-Сіверського медучилища. Закохалася. Стрункий, сильний. Майстер спорту з вільної і класичної боротьби, кандидат у майстри спорту з самбо.

Мама приїхала мене провідать. Я проводжала її на автобус, і він їхав. На вокзалі попросив купити квиток — лінувався стояти в черзі. В автобусі сидів поруч з мамою. Купив мені цукерок і віддав майбутній тещі. А тоді мені на медучилище приходить лист. Один, другий, третій. На Восьме березня провідав — це була друга зустріч. Третя — коли екзамени здавала. На четвертий раз ми одружилися.

Почали спільно жити у Черевачі (село Іванківського району Київської області, біля Чорнобиля). Я працювала акушеркою. А він — лісничим. З Черевачів переїхали у Дитятки (село того ж району). З Дитяток — у Залісся, це за кілометр від Чорнобиля. У Заліссі побудували триповерховий дім.

А через тиждень вибух на атомній. Я вагітна була Андрійком. Але нас не випустили відразу. Чоловік у зоні працював до 10 листопада. Ліси рубали, дороги з Прип’яті робили. Пісок вантажили на вертольоти. Я як медпрацівник розносила йод.

Із зони поїхала раніше за чоловіка. А дітей ще раніше відправила. До свекрухи у Вороб’ївку. Коли чоловік повернувся, поїхали у Холми, запросив директор лісгоспу. Там я народила Андрійка. Максиму було півтора, Ярославчику — чотири з половиною роки.

Нам довелося покинути все. Дім у Заліссі залишили майже з усім хатнім начинням. Років через 4-5 виплатили компенсацію.

У Лемешівці взяли 2 гектари землі

Головним інженером Холминського лісгоспу Леонід Шестак був 15 років. Діти виросли, сім’я переїхала у Гіемешівку. Потрібен був простір для домашнього господарства.

— Дітки у Холмах у школу ходили, я працювала шкільним

фельдшером, — згадує дружина. —- А потім зарплата пішла то макаронами, то каструлями. 2001 рік. У нас діти стали студентами. І нам треба було шукати місце, щоб розвести господарство, щоб було удосталь землі. Щоб можна було вивчити дітей. Максим, Ярослав училися, і третій, Андрій, був на підході на навчання.

Тож усе покинули у Холмах, своїх трудів не пожаліли. Хлопці вчилися у Києві, треба було сумки давати. Пам’ятаю, Максимка вивезли машиною у Чернігів, я йому кажу: «Максимку, не забудь, у тебе 11 сумок». Для себе і кожного з братів. Для трьох хлопців. Кожному по гусю, індику спекти. Запіканки, пиріжки.

У Лемешівці взяли в обробіток цілих 2 гектари землі. Тримали по 5 свиноматок, по троє-четверо бичків. 5-6 поросят за рік різали. 40 індиків, 50 гусей. Курей, кролів ліку не знали. Качки, бройлери. Кипіло, варилося. Час важкий — і троє хлопців.

У Лемешівку приїхали на пустир. Зробили оазис. 17 соток одних квітів. Озеро викопали.

Був приручений орел.

— Погукаю його: «Гешо, Гешо!» — і він летить, — показує фото Леонід. — Годував мишами, м’ясом. Мишей море, бо господарство тримали. Горобців багато. Даси — і горобця з’їдає. А потім отака історія. Двоє летять, орел і орлиця. Він сів, а вона низько кружляє, але не сідає. А потім з Лемешівки ми виїхали.

У Новгороді-Сіверському біля хати посадили сад. До 8 соток під садом. Яблунь штук 30.

— «Ренет Симиренка», «білий налив», «фунтовка», «золотий ранет», «слава переможцям», «конфетті», «президент», «голден делишес», «Спартак», «джонатан», «глостер», — перераховує сорти дружина. Саме вона займається садом. — А ще груші, сливи, вишні, абрикоси, персики, кизил. Теж різних сортів. Абрикоси «ананасний» і «київський рум’янець». Персик «подарунок київський», «степовий».

Є теплиця для розсади. Не на продаж. Для себе, для друзів.

Кущів шість смородини. Калина, черешня, вишня.

Виноград росте. Зриваємо. Але вина не робимо, роздаємо. Вино робимо з порічок, смородини. З вишні — лікер.

Лікер вишневий

— Трилітрову банку перебраних помитих ягід заливаю горілкою, магазинною, — ділиться Ольга Шестак. — Через 10 днів засипаю 2 склянками цукру. Стоїть ще 10 днів. Зливаю сік. Потім засипаю ще раз склянку цукру сюди ж. І ще 10 днів стоїть. Знову сік зливаю. Зливаю в одну ємність. Виходить лікер, який стоїть дуже довго, дуже приємний на смак, м’який, ароматний.

З вишень, які залишилися, видаляємо кісточки, кладемо у морозилку. Робимо торти, пироги. Заспиртована вишня у випічці — це дуже смачно.

Сухе вино з порічок

12-літрове відро порічок, зірваних гронами, перемиваю і, не обриваючи окремо, з дрібненьким віттям, кладу в каструлю. Додаю 6 кілограмів цукру. Постояло три дні — перекидаю у 20-кілограмовий бутель. Із гілочками, соком. Додаю кип’ячену воду. Закупорюю через водяний затвор (найпростіший водяний затвор — кришка, через яку в банку йде трубка. Другий кінець трубки опущений у ємність з водою. Газ, який створюється під час бродіння, виходить у воду). Стоїть місяць. Переграло — зливаю вино.

P.S. А може, в лісі краще, ніж у Києві?

Тамара Кравченко, тижневик «Вісник Ч» №51 (1650), 21 грудня 2017 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: