Дві куми з далекого хутора

У віддаленому селі Григорівщина Варвинського району лишилося 24 людей. У самісінькому кінці, поблизу кладовища, - чотири хати. Дві крайні - Надії Юхименко та Парасковії Виноградської. Жінки не лише сусідки, а ще й давні подруги та куми. Чоловіки їхні на тому світі вже, діти живуть окремо. Не буває такого дня, щоб Надька до Паші (так змолоду односільчани називають бабусь) у гості не навідалася, інколи й двічі двері відчиняє. Чай сусідки не п’ють, «по п’ять крапель» собі не наливають, не обідають разом, і не вечеряють. Побачаться, погомонять про те і про се, та й знову кожна до власних щоденних клопотів повертається.



Паша

Вісімдесятирічна Парасковія Виноградська родом з Гурбинців Срібнянського району.

- Приїхав мій майбутній чоловік на Пасху в наш клуб, - зі сльозами на очах пригадує бабуся Паша. - А ми всі такі гарні! Найбільше серед нас, дівчат, я йому сподобалася. Забрав у Григорівщину, весілля усім селом гуляли! Потім хату ось цю будували. Синів ростили - Вітю і Володю. із свекрухою разом прожили тридцять літ. До останнього дня її догледіла.

Були у нас із Надькою два Івани, та де вони тепер?.. Мій хворів дуже, оце якраз буде рік, як похоронила. Жаль його...

- Розкажіть, як вам тут живеться? Що поробляєте? - ніби відволікаю від сумних думок свою співбесідницю.

- Сало з часником на м’ясорубці перекручую, - посміхнулася Паша. - Люблю таку «намазку» з хлібом до юшки! А ще готую собі борщ, картоплю відварюю. Піч не часто топлю, це ж біля неї треба півдня простояти. Я то біля курей, то на городі.

- І у вас, як у куми - сорок соток?

- Менше, двадцять п’ять. Але побачимо, скільки вона оброблятиме, коли їй вісімдесят виповниться, - знову посміхається бабуся.

- Без Надьки сумно мені було б, - продовжує. - А так, погомонимо трохи - веселіше стає. Чаю не п’ємо, по п’ять крапель не наливаємо. Давлєніє! Ввечері телевізор дивлюся, грубку підтоплюю. Гості у нас на кутку зрідка бувають. Ми тут з дівчатами, як тур у горах!

У хаті Парасковії Виноградської скрізь рушники вишиті. На полику подушки у квітах.

- Це ще у Гурбинцях, як дівчиною була, вишивала, -уточнює господиня. - На цьому хуторі я вже майже шістдесят років. Життя пролетіло! У колгоспі понад два десятиліття важко трудилася. А пенсію заробила - копійки! Добавили лише 180 гривень. Звідки ж їм там, угорі, знати, як ми спини гнули на полях. Сонце пече, а ми працюємо, по 16 годин на день буряки сапували, розривали, а тоді по другому кругу... Гектар потрібно одній упродовж десяти днів зробити. А потім м’яту сапуємо, ріжемо, ціпами молотимо, сушимо. У Журавці колись завод працював, то ми мішки з м’ятою туди відвозили.

У Григорівщині багато років тому на птахокомплексі вирощували курей. Парасковія Виноградська раз на тиждень возила 36 тисяч яєць на склад у Прилуки. Кожне там просвічували.

А ще Паша пшоно колгоспним курчатам драла, комбікорм у мішки набирала, а потім вручну закидала у величезні машини.

Якби наші керманичі бачили, скільки ця жінка вагонів з комбікормом розвантажила! Мішки по 40-50 кілограмів! Корівкам на ферму взимку жом завозила, 14 підвід надень.

- Дві пари коней, і я з дівчатами, - каже Паша. - Лопатами навантажували, лопатами скидали. Ох і трудилися! Нині так люди не роблять...

Надька

їй уже 78 років. Худенька, жвава, весела.

- Шукаю собі діда, а його немає! - з порогу з посмішкою зустрічає Надія Юхименко. - У нас на кутку живуть тільки чотири бабці: я, Паша і Гальки... Мій Іван уже десять років, як помер. Такий хороший чоловік був... Забрав мене з цього хутора у Леляки. А потім, коли свекруха померла, переїхали ми у Крим жити. У нас хата ж у селі старенька була, думали, на переселенні буде нам добре. Але там мого Івана в армію забрали. Що ж мені було робити? Тож батько нас з маленькою донечкою забрав додому, - згадує. - 3 Іваном ми прожили добре. Він працював зварювальником, у колгоспі - трактористом. Двоє дітей у нас. Старша - Валя, живе у Красилівці на Козелеччині. Як і я колись була дояркою, нині робить техпрацівницею у місцевій школі.

Про сина Іванька старенька ненька розповідає, зітхаючи:

- Йому все життя не щастить, хороший такий хлопець, а наче хто поробив. Оце вже третій раз у в’язниці сидить... Нізащо його запроторили. Три роки не бачилися, казав телефоном, що як суд буде і документи якісь нададуть, то відпустять. Наче після двадцятого числа наступного місяця. Уже не діждуся! Приїде жити до мене, у невістки вже інша сім’я. Іванько як не п’є - хлопець роботящий! Він умілий тракторист! Але як тільки у чарку загляне, тоді йому екстриму хочеться...

У бабусі Наді троє онуків і п’ятеро правнуків. Усім старається допомогти. Кому картопельки дасть, кого морквою чи бурячками наділить, кому волоських горіхів заготовить

- Помагаю, чим можу! Та у мене вже самі кури лишилися, але й біля них треба бігати, - каже жінка. - Ой, а колись і корови, і свині... Сорок соток городу ще обробляю. Соціальна робітниця, правда, допомагала весною садити. А сапала і копала - сама!

Магазин на колесах до них у село приїздить двічі на тиждень, для людей це майже, як свято. Продукти возять із Варви та Ромнів.

- Асортимент ліпший у ромнівчан, вони й пироги, і булочки свіжі нам доставляють. Ковбаси всякі! Ми - до-вольні! - вдячна Надька. - Отак і живемо, щось у себе по господарству роблю, до куми Паші заходжу, а коли й двічі на день. Я її Вітю хрестила! А це у мене якусь хворобу з очами виявили, то Паша мені ліки крапає. Виручає, словом, лєкар.

- Самі в хаті вже звикли жити? - запитую.

- Погано звикати... Все ніяк не можу. Ось Іванько повернеться, мені трохи веселіше буде. Для матері дитина - найрідніша душа.

До зими Надька приготувалася. Купила машину рубаних дров за три тисячі. Сподівається, що вистачить. Хату трішки протоплює, коли дуже тепло - їй дихати важко.

- Я краще хустину зав’яжу і валянки взую! - додає моя співрозмовниця.

- Газу у нас немає, зате вода в хаті. Без неї на хуторі життя не було б! Із цивілізації у мене: телевізор, мобілка, три холодильники...

Посеред кімнати - велика піч, полик, засланий тканими доріжками, скрізь квіти у горщиках.

- Оце, - показує рукою на стіну, -Юля висить ще 2007 року (календар з портретом Юлії Тимошенко. - Авт.) Хай ще побуде, гарна жінка. І у Паші такий самий плакат є.

- Ви тут під самим лісом живете і огорожі не маєте. Не страшно?

- Хіба вона мене врятує? Кому треба, її перелізе. А лисиць чи ще когось я не боюся, - відповідає.

Ні ґанку, ні хвірточки, ні воріт. Зате у Надьки є... шлагбаум!

- Зробила, аби машини далі у двір не їхали. У мене ж тут тупик! Один шофер якось заблукав, вийшов та й каже: «Оце так заїхав на край світу. Невже у такій глушині ще люди живуть?» Плюнув, розвернувся і подався собі.

Посеред двору у Надії Юхименко складені рівненько дошки.

- Думали ще десять років тому поміст свиням зробити, так і лежать досі... Ну, нічого, тепер на дрова згодяться, - планує жінка. - Зима, кажуть, довга буде. Хотіла ще хату пофарбувати, та вже нехай весною, донька приїде - допоможе. Гарно буде!..

Лариса Галета, "Деснянка" №47 (680) від 23 листопада 2017

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: