«Наш Василь, як знахідка!»

Українське село вимирає, й нікуди вже від цього не подінешся. Куди не заїдь - скрізь одні жінки господарюють. Більшість чоловіків або на тому світі, або на заробітках у столиці чи за кордоном, дехто воює на сході країни, решта ж десь горілку п’є або байдикує. Відколи у Калиновиці, що на Варвинщині, поселився 78-річний Василь Тімченко, місцеві жінки не нарадуються! Кажуть, що він для них найперший помічник: і коси клепає, й сапки гострить, і граблі майструє, й ножі виготовляє... До вмілого Василя сусідка притягла алюмінієву каструлю з діркою. Не відмовив, заклепав - тепер, як новенька! Інша селянка, що поросятко тримає, слізно просила, щоб двері у хліві полагодив, бо вже ось-ось відпадуть. Ось так щодня хтось та й відчиняє хвіртку до Василя Тімченка. Щоправда, його й самого тут прихистили...



Просто живуть

- Павлович з Ольгою Литкою разом уже два роки в одній хаті мешкають, - каже місцева фельдшерка, а за сумісництвом ще й голова ветеранської організації Наталія Хромеєва. - Вони живуть не як подружжя, а просто живуть. До Гчатівни батька привезли доньки. Ольга Литка - найстарша сестра його першої дружини Галі. Племінниці все життя до тітки горнулися, бо рідна ненька сильно пила. Тож і переїхав наш незамінний помічник із Срібного, де й хата у нього була, й інша дружина (вже покійна), на наш куток. У селі переважно живуть старенькі, допомогти їм нікому. А наш Василь, як знахідка усім людям! Безвідмовний, працьовитий і дуже-дуже скромний.

Про себе чоловік багато не розповідав. Згадав рідні Сокиринці, де народився й виріс, місцеве училище, де здобував фах комбайнера, службу в армії і трудові будні.

- Навчаться навчався, а ось працювати на комбайні так за життя й не довелося, - згадує дідусь. - А ні! Було якось! У колгоспі під час жнив дядьки давали посидіти мені за кермом. Ой, як же інтересно! Поки полем проїхався -комбайнери відпочинуть, а мені - за щастя... Як давно це було! А так я все своє життя працював на великих машинах. Спочатку у колгоспі, потім у райспоживспілці. Та де тільки не шоферував?! У армії також «крутив баранку». Служив за Москвою в інженерних військах. Можна сказати, що за кермо сів у двадцять, а коли востаннє натиснув на гальма?! Хто його вже знає... Після пенсії робив ще на харчокомбінаті, навіть у дитячому садочку двірником і сантехніком підробляв. Усе в трудій труді...

і нині Василь Тімченко без діла не сидить. Щодня для своїх рук роботу знаходить. У своєму сарайчику може увесь день майструвати. Гнатівна кличе на обід - наче не чує, на вечерю зве - знову не йде. Поки не закінчить свою роботу - не заспокоїться.

- Я йому і борщик зі сметанкою зварю, і картопельки насмажу, і квашеної капусточки з банки дістану! А Василь наче не чує! - з почуттям досади каже Ольга Литка. - Таз часом я звикла і більше не ображаюся. Головне ж, що ми в купці й нам не сумно! Він мені допомагає, я - йому. Василь - спокійний, слухняний, акуратний, постіль свою сам застеляє. Мій обов’язок - прання, прибирання, клопоти на городі. У нього ж - кролі.

Разом серіали дивляться, пенсійну реформу обговорюють і... не мерзнуть!

Співмешканці Ольга й Василь - обоє діти війни. Жінка колись важко працювала на колгоспній птахофермі. Але пенсію селяни заробили невелику. Та й тій радіють. Неабияка підтримка у стареньких - доньки Василя Тімчен-ка - Валентина і Лідія, онука Марина. В Ольги Литки своїх дітей немає. Виручає також город. Земля у Калиновиці щедра - чорнозем! Городина родить гігантських розмірів. Цьогорічна картопля завбільшки з черевики! Морквою й буряком, як кажуть, можна й людину вбити. Хороший урожай капусти, квасолі, гарбузів...

- З дідом землі обробляємо небагато, скільки там нам треба? - каже господиня. - А коли ще мій чоловік був живий - ой попоробили! Племінницям, як вчилися, торби хіба ж такі «строїла». Дівчата ж до мене, як до рідної неньки горнулися... А оце попросили батька забрати - погодилася. Валя й Ліда у квартирах живуть, у Конотопі і Ромнах. Василю в місті важко було б жити, знудьгувався на асфальті! А у нас в селі - красота! Природа, свіже повітря, жінки гарні скрізь!

Дружину Василь Тімченко не шукає. Каже, йому й так добре. З Гнатівною вони разом серіали дивляться, новини, обговорюють усе, що відбувається в селі, і згадують, яким життя раніше було. Нині ж селян найбільше непокоїть пенсійна реформа.

- Ми дуже хотіли б на старості літ трохи легше пожити, та бачимо, що нічого хорошого вже не чекай. Мо’, добавлять нам по п’ятдесят гривень і все!.. Хтозна, що буде з субсидіями, якою буде ціна на газ?! Отож ми економимо. Похолодало в жовтні - грубку потихеньку підтоплюємо, дрова ще влітку заготовили. А як морози вдарять, тоді доведеться й газ увімкнути. Та нічого, все ж будемо зиму жити у теплі й добрі! - сподівається Павлович.



«Минутки» не гуляє!»

Кого в селі не запитай, всі як один про Василя Тімченка добре озиваються. Він тільки два роки тут живе, а односельцям здається, що набагато більше.

- У нас на кутку є й молодші за Василя хлопці, - розповідає Марія ІНебрат, колишня колгоспна фельдшерка, - та вони так робити, як він, не вміють або не хочуть. А ще ж спробуй тут усім нам вгоди! Я живу вже одинадцять років сама, чоловік помер. І дякувати Господу, що послав нам помічника в село. Він і заступ чи сапу нагострить, мітлу зробить, топорище вистругає. Такий хороший чоловік, гріх слова поганого сказати. «Минутки» не гуляє! Нехай йому здоровиться!

За свою роботу дід Василь нічого не просить. Радіє від того, що комусь у пригоді стає. Немає в нього ні верстатів, ні якоїсь чудернацької спеціальної техніки та сучасних інструментів. Усе вручну майструє! Де навчився усьому?!

- Сам від себе! - жартуючи мовив, а тоді додав, - найкращий мій учитель - це моє життя!

Ліпше й не скажеш. Якби таких чоловіків на кожну сільську вулицю, у кожну хату! А поки - бережімо їх!

Лариса Галета, "Деснянка" №41 (674) від 12 жовтня 2017

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: