«Піаніно» з вудочок, або Як втерти носа чоловікам

- Буває, Валентина розбудить мене серед ночі, мовляв, їдемо на риболовлю? - з посмішкою каже Олексій Шилан із Шестовиці про свою дружину. - Вона в мене ще та рибачка!..

Беруть знаряддя, сідають на велосипеди і гайда на Десну.



Обом уже далеко за сімнадцять, але ентузіазму через край. Не поспішаючи, в приємному мовчанні минають село, їдуть пасовищами до улюбленого місця між вербами. Пану Олексію, колишньому міліціонеру, крутити педалі важче, бо замість ноги - протез, згадка про одну з численних контртерористичних операцій на півночі Росії. А коханій Валентині просто хочеться бути поруч.

На черенка, на манку і... в руки

- Уже понад тридцять років так рибалимо, -приєднується до розмови пані Валентина. - Олексію ближче до душі солити «тараночку» чи юшку варити (ох і смачнюча виходить!). А мене ж хлібом не годуй - дай над поплавком посидіти!

З вудочкою в руках жінка по-справжньому відпочиває від буденних турбот. А їх, як і в кожної ґаздині, без сумніву, чимало. То по господарству або на кухні порається, то з онуками бавиться, то з чоловіком районну ветеранську організацію «на ноги» піднімає. Натомість, біля річки Валентина Шилан від усього відволікається. Каже, це в неї ще з юності.

- Пам’ятаю свою першу риболовлю. В дев’ятнадцять і... з дівочою компанією! - сміється. - Не знаю чому, але ні батько, ні дідусь ладити зі снастями не вчили. А так хотілося! Отож усе здобувала самотужки: яка треба приманка, як власноруч робити поплавки і гачечки, за якої погоди рибалити, в яких місцях... Потім і чоловік «підключився».

На Олексієвій малій батьківщині, поблизу Чорнобиля, часто вудили на озерах, у Шестовиці облюбували затоку на Десні. Відтоді щойно поїдуть, рано вранці чи пізно ввечері, - так кіло з десять риби й привезуть! У чому секрет? Усе традиційне й без хитрощів. За всілякі модернові пристрої типу спінінгів і воб-лерів, подружжя Шиланів не береться. Єдине, що хочуть освоїти, це зимове «полювання». Та чомусь ніяк не наважаться спробувати.

- У нас все завжди напоготові, в куточку: відерця, розкладні стільці, снасті. Для наживки копаємо свіжих черв’яків або замішуємо манку. Ніколи не беремо менше п’яти вудочок! Олексій із однією або двома порається, а я порозставляю інші на березі й бігаю за ними, смикаю почергово. Ніби на піаніно граю! - каже пані Валентина.

Втім, інколи жінці й вудочки не потрібні. Руками ловить!

- Колись рибалила наодинці. Риби було... не злічити. Пам’ятаю, відро повне, та піти не можу - такий гарний короп грає! А на гачок не клює. Думаю: е ні, я тобі цього не подарую. Не витримала, зайшла по коліна у воду і в поділ його впіймала!

За словами пана Олексія, Валентина частенько втирає носа «тертим» рибалкам. Як бува так? У чоловіків-професіоналів по кілька годин не ловиться, а вона одну за одною щохвилини витягує! Черепах і тих «чіпляє». Ходять мужики, очі по п’ять копійок, шепочуться між собою, у чому ж причина. Чи то черв’як особливий, чи приманку звечора робила. Насправді ж усе набагато простіше...

«Бутерброди» - у хліві з дикими кабанами

- Я люблю рибу, а вона любить мене! - мовить Валентина Шилан. - Якби моя воля, то й на перше, і на друге, й на десерт би рибу готувала! Смажену, варену, тушковану, зі спеціями, овочами, на пару чи в духовці, або ж - у домашній коптильні.



Найбільше смакує подружжю юшка з карасиків і коропів. Тоді до хати з’їжджаються рідні, друзі, хороші знайомі й скрізь панує затишна сімейна атмосфера. Свою «фірмову» страву Валентина та Олексій готують за родинним рецептом: із салом, цибулею, зеленню та спеціями. Й обов’язково - в казані на подвір’ї, щоб «із димком» була.

- Наші двері відчинені для добрих людей, -запевняє жінка. - Подзвонять чи у хвіртку постукають, то я швиденько вареничків або пиріжків наліплю, картопельки та свіжини натушкую.

- А коли свято в селі якесь, то Валю взагалі з кухні не витягнеш: на всю Шестовицю готує, - з посмішкою підхоплює пан Олексій. - Ми не просто відкриті для всіх, ми безвідмовні. Кому що треба - завжди намагаємося допомогти.

Та й «на підйом» подружжя Шиланів легке. Закортить у гості, грибів чи на полювання - здіймаються, сідають в авто і рушають у дорогу. Молодими ледь не всю Україну так об’їздили, за кордоном часто бували.

- В яке б село не завітали, скрізь є знайомі. Ідемо повз, дивись, хтось рукою й махне... Дрібниця, а як приємно! - ділиться чоловік.

Нині подорожують рідше, бо господарство надовго лишити не можуть. Тут у них і городина, і свині в’єтнамські з диким кабанчиком, і птиця всіляка - індики (подружжя їх «бутербродами» називає), гуси, качки, курки... Раніше пасіку, коней з коровами тримали, та потім відмовилися: важко вже й недешево.

Справжня гордість господаря - службова вівчарка на прізвисько Тайсон. Цього чотирилапого красеня пан Олексій забрав із Тайги, де служив у карному розшуку.

- Тайсон - нащадок моєї породистої улюблениці, з якою викрили не одне бандитське угрупування! Крізь вогонь і воду з нею пройшли! І цей такий же розумний, як мамця. Навіть очі видають, - з гордістю додає офіцер.

На пам’ять про Афган і Чорнобиль

Якою була служба в Тайзі, коли познайомився з майбутньою дружиною, і як разом досягли всього, що мають, Олексій Шилан розповідає з особливим запалом. Зізнається, доля не раз випробовувала їх на міцність. Але лише загартувала.

- З Валентиною ми вперше зустрілися у колгоспі в Іванівці Чернігівського району, -продовжує. - Вона була не самотня, я нещодавно розлучився... Але обоє відчували, що рідні одне для одного. Тому, недовго думаючи, забрав її з дітьми. Згодом купили хату в Шестовиці, вона влаштувалася бухгалтером на заправну станцію. Відтоді господарюємо тут, уже шістьох онуків бавимо!



У чоловіка від минулого залишилося теж немало: кулі в голові та грудях, залізна нога... Всі сім тяжких поранень - на пам’ять про спец-операції на півночі Росії, службу в міліції та війну в Афганістані. З приємнішого - пагін чотирьохсотлітньої яблуні, котрий забрав із дому біля Чорнобиля після аварії на атомній станції.

- Прищепив той пагін до дички, й така яблуня розрослася! Надихнула мене на цілий сад! Посадив персики, виноград, різні фруктові дерева. Валя з дочкою Лідою теж не пасли задніх: заквітчали все довкола запашними трояндами, мальвами, петуніями. Любо глянути!

Серед усієї цієї краси, Олексій Шилан звів дерев’яну альтанку, облаштував місце для мангалу й казана. Наразі добудовує дитячу кімнату для малечі, робить ремонт у будинку, щось постійно лагодить. Бо й на пенсії не може сидіти без діла.

Крім домашньої роботи, чоловік опікується старенькими захисниками на посаді заступника голови Чернігівської районної ветеранської організації. Він разом із дружиною з перших днів у товаристві, підіймали його «з нуля», так би мовити. Там будь-яка допомога -на добровільних засадах і за власні кошти. Але подружжя на це не зважає: ба й найменша підтримка для ветеранів на вагу золота!

«Ти приїзди!»

До подружжя Шиланів справді, коли не зайдеш, - тобі раді. Таке відчуття, ніби до своїх бабусі та дідуся навідуєшся! В домі породинному тепло та затишно, невимушено і якось святково. На столі пашить ароматна випічка, на плиті готується щойно змелена кава, а довкола бігають діти й лунають душевні розмови. Ще мить - і пані Валентина пригадує котрийсь із улюблених кулінарних рецептів, а її чоловік розказує анекдот або цитує власну лірику'...

- Коли усе в місті набридне, ти приїзди, - каже усміхнена жінка до мене. - Сходимо порибалити, зваримо юшку, відпочинеш. Або телефонуй...

Валерія Шеремет, "Деснянка" №40 (673) від 5 жовтня 2017

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: