«І росіяни, і чечени, навіть негрів бачив. З усього світу найомники з'їхались»

«І росіяни, і чечени, навіть негрів бачив. З усього світу найомники з'їхались», — так розповідає про АТО Віктор Бірюков. Був там за мобілізацією, контрактником. Вижив у Дебальцевому.

Зараз на війні племінник Сергій.



69-річна Ганна Бірюкова із села Богдани Варвинського району півроку як діждалася з війни сина, 42-річного Віктора. Та ще півтора року лишилося чекати онука, 25-річного Сергія Безбаха. Він морпіх. Та воду, жартує, бачить рідко. Працюють як розвідувальна рота. Служить в районі Водяного, Опитного на Донеччині.

— Сергій зараз у відпустці. На двадцять днів відпустили. То моя душа поки спокійна. Але з дня на день назад, на фронт, — зітхає Ганна Михайлівна (розмова була ще в липні).

Віктора забрали на війну за мобілізацією у третю хвилю, у вересні 2014 року. Відслужив рік. Півроку відпочив. А тоді контракт підписав. На півроку. З ним і племінник Сергій визвався. Йому довелося одразу на три роки підписувати.

— Там війна. А я тут відсиджуватись буду, — пояснює хлопець. — Мав ще у сьому хвилю за мобілізацією піти. Та її відмінили.

Віктор служив у 128 окремій гірсько-піхотній бригаді, командир бойової машини. Воював у одній з гарячих точок—Дебальцевому Донецької області. Узимку 2015-го там полягло кілька десятків наших чоловіків. Бірюков під час бою отримав осколкове поранення пальця, контузію.

— Він рік в АТО. А мама все думала, що у Мукачевому (Закарпатська область, там розташовано штаб бригади) сидить. Отак брехав. Жалів, — киває на сина Ганна Михайлівна. — Дзвоню, а в трубці стріляє щось. «То учєніє», — відмахувався.

Дізналась уже, як у шпиталь з пораненням потрапив. Я тоді в Чернігів приїхала. У папери дивлюсь, а там написано «ранєніє під Дебальцевим».

— Як було під Дебальцевим?

— Повезло... Сутками по нас били з чого попало: «гради», «САУшки» (САУ — самохідна артилерійна установка), міномети. Людей не вистачало. Бо місто взяли в облогу. У нас були свого роду склади. Вантажили міни, снаряди.

— Мабуть, Бог почув материні молитви, — втирає сльози під окулярами Ганна Михайлівна.

— У мене всю ніч світло горить. Звечора наче заснула. А тоді десь опівночі: «Діду, це ми тут спимо, а що там наші хлопці?» І до четвертої ранку книжку читаю. Уже всю нашу місцеву бібліотеку перечитала. Книжки стопками беру. Тим і спасаюсь.

— Тяжко без чоловічої допомоги?

— Там невістка одна лишилась (44-річна Світлана Редько), тут — донька (47-річна Людмила Безбах). І ми з дідом (Миколою Федоровичем), а йому вже 72. Три городи, три хазяйства — вважай, все на оці женскі руки.

— Як збирали чоловіків на війну?

— Коли Віктор ішов, то допомагали і знайомі, і друзі. Бронежилет, бушлат, форму — усе купили, — пригадує жінка.

— Бо форму видали таку, що два рази попрали — і розсипалась. Валялась роками на складах, — додає Віктор.

— Зараз краще? Форму, берці нові видають?

— Я за 2018 рік отримав. Форму уже і зносив, — сміється Сергій. — А от берці живучі. Та в них хіба на плацу покрасуватись, а не бойові завдання виконувати.

— Їх добре зекам видавати, щоб далеко не втекли. Важкі дуже і грубі, — пояснює Віктор.

— Форма така, що не дихає ні чорта. Наче наждачку на себе надів.

— То з ким воюєте на Сході? Більше наших чи росіян?

— І росіяни, і чечени, навіть негрів бачив. З усього світу найомники з’їхались. Місцевих, в основному, на «передок» (передові позиції), як м’ясо, штовхають, — відповідає Віктор.

— А керують росіяни, — упевнений Сергій.

— Не думаю, що звичайний роботяга, який тільки поклав лопату, може з півтора кілометра влупити в око людині чи під броню попасти.

До речі, дружина Віктора — росіянка. До Богданів переїхала років 15 тому.

— І як в одній хаті уживаєтесь?

— Вона про Путіна такої ж думки, як і ми. Каже: тільки й того, що у Москві люди живуть. А трохи далі візьми — старці старцями. Коротше, жінка — дівка наша.

Марина Забіян, "ВісникЧ" №31 (1630) від 3 серпня 2017

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: