Годує до Перемоги

Четвер, 11 травня 2017 12:40 | Переглядів: 1911

«Діти, я їду на війну!» - мовила Олена тремтячим голосом і вийшла з хати, ставши за дверима, немов ховаючись від пронизливого погляду доньки й сина. До горла підступали зрадливі сльози й душили намертво. В ногах відчувалося безсилля, й жінка присіла на ґанку.

Скрипнули двері... Спокійним поглядом зі скляними від сліз очима глянула на матір студентка Ліля. Позаду стояв ніби закам’янілий 16-річний Сашко.

Олена ховала погляд у землю, яка вже від утоми збиралася на осінній відпочинок. Такою ж утомленою відчувала себе й 42-річна жінка... Не від буденних клопотів, не від того, що доводилося працювати на трьох роботах, аби самій підняти на ноги вже майже дорослих дітей... А тому, що йшов уже третій рік, як клята війна збирала, немов зерно на жнивах, смерті в її рідній країні...

Проти сценарію

Однокласники, колеги, рідні й друзі проводжали Олену Бурзак на вечірній потяг Київ-Костянтинівка. Нога ступила на східці до пасажирського вагона, спиною пробіглися мурашки. Мляво пройшла до свого місця і зиркнула у замурзане віконечко. Дитячий погляд ще раз обпік материнське серце.

«Я їду для того, аби мої діти ніколи не дізналися, що таке війна», - подумки повторювала, неначе виправдовуючи свій вчинок. У поїзді, що йшов на війну, говорили далеко не про щасливе майбутнє. Хтось спілкувався телефоном, постійно перепитуючи: «Так скільки загиблих?», у когось в очах сум при згадці про героїв АТО... Олена ж у цей час ловила на собі погляди пасажирів, які раз у раз зиркали на її військовий рюкзак і зовсім нежіночі берці...

Так, вона пішла проти звичного сценарію, в якому головною роллю жінки були домашні турботи. Але зробила це свідомо заради майбутнього українських дітей. Там. на сході, у 25-му батальйоні «Київська Русь» на неї чекали двоє друзів-односельців Микола й Надія. Всі з Нового Викова, що на Бобровиччині.

Побитою сірою дорогою їхала наша героїня автобусом до Бахмута, де на неї чекала машина з частини. Дорослий чоловік і двоє зовсім молодих худорлявих хлоп’ят зустріли Олену в шахтарському краї.

Перша думка, яка промайнула: «Я маю їх відгодувати», - пригадує моя співбесідниця, котра все життя працювала кухарем. На військовий схід теж приїхала готувати для бійців. За контрактом.

«Хлопці повільно пили каву, а мені вже кортіло потрапити в частину. Потім один із них, на ім’я Юрій, стиха промовив: «Ви хоч знаєте, куди поспішаєте?». І всередині знову похололо...

Їхали осінніми полями, які вже забули, що таке колосистий хліб. Розграбовані й знищені заводи, фабрики, зруйновані домівки, простріляні, наче решето, школи й садочки... Пустка...

Коли Олена Миколаївна зайшла до штабу, всі здалися похмурими й непривітними. Один із чоловіків підійшов і недбало кинув у її бік: «Руки покажи!».

Намагаючись зупинити тремтячість, Олена піднесла обидві руки. «Ну, ця, може, й затримається», - ледь скривившись, промовив прапорщик Микола.

Не одразу зрозуміла військові жарти жінка з мирної Чернігівщини. Та за кілька днів уже відчула підтримку великої бойової родини.

Пекельна кухня з автоматом у руках

Борщ, пампушки, варенички, котлети, каші - звичні страви для Олени Бурзак. їх вона готує все своє свідоме життя. Ще й за особливими бабусиними рецептами. Швидко й неймовірно смачно виходять у господині різноманітні страви. та ст чого ніколи не робила в житт - так це не куховарила з автоматом, не дивно, адже звичайна кухня колосально відрізняється від військової.

«Всі вони, як діти: і дорослі чоловіки, і молоді хлопці. Всі хочуть смачненького. Тому інколи йду проти запланованого військового меню і на власний розсуд балую бійців смаколиками. На фронті харчування має бути кращим, ніж удома. Захисники стільки сил втрачають у боях, що їх годувати-неперегодувати. Акцент роблю на гарячому. Не можна перебиватися сухом’яткою. На холоді, на морозі воюють. Інколи бідолашним нема коли й води напитися...».

За словами польового кухаря, Збройні сили України забезпечують продуктами досить непогано. Вистачає для раціонального харчування. Але особлива подяка волонтерам, які постійно підвозять тушонки, консервації, варення, солодощі... Ще не так давно Олена Миколаївна була по той, мирний бік барикад, і так само від душі збирала харчі для солдатів.

«Мала велике господарство: свині, кролі, кози, кури, качки... Для мене святим обов’язком було поділитися з тими, кому більша частина України завдячує спокоєм. Все почалось ще з Майдану... Спочатку збирала торби на Київ, потім на Донбас. Та прийшов час і зрозуміла, що можу зробити більше. Одна справа з дому допомагати, інша - «варитися» з усіма в пекельному чавуні війни...».

Перші місяці на Донеччині в селі Клинове були більш-менш спокійними Олена працювала на кухні помічником своєї подруги Наді. Та наприкінці грудня прийшло розпорядження, що їхній батальйон відправляють на полігон. А замість полігону перевели на передову.

«Бої за Світлодарську дугу були запеклими, із втратами. Тоді я вже стовідсотково відчула, що на війні. Вбиті, поранені, контужені... Ще сьогодні солдат куштував мою юшку, а надвечір він уже «двохсотий ... Там, у Троїцькому, мене поставили завідувачкою на кухні й видали автомат. Бойовики гатять, а ми виконуємо свою місію. Інколи здавалося, що земля "ід ногами здригається...».

Свято ніхто не відміняв

Коли в батальйоні три десятки жінок, то свято все одно відбудеться. І що то за Новий рік без ялинки? З лісовою красунею проблем не було. А от замість звичних прикрас - набої. Правда, не прості, а розфарбовані лаком для нігтів. Ну що тут скажеш. ці дівчата і на фронті зберігають свою жіночність. Навіть створюють імпровізовані манікюрні «салони».

«Якщо жити лише тими страшними подіями. можна просто з’їхати з глузду. Тому ми намагаємося шукати радість у простих речах. Наприклад, наша Тетяна лаки й сушарку дня нігтів на фронт прихопила. Хлопці жартують, мовляв, і війна не здатна знищити в прекрасної статі жіночність».

А ще у цих мужніх дамочок є свій символ - шеврон на камуфляжі з текстом: «Мене образити може кожен, та не кожен зможе втікти». Звісно, солдатки віджартовуються, але це ще раз доводить їхню непохитність і витримку. Бо такі, як вони, вже давно спростували твердження, що війна лише для чоловіків.

Чоловіки ж, натомість, не забувають, що пліч-о-пліч з ними прекрасна стать.

«Нам таке 8 березня влаштували, що на «гражданці» не кожна жінка мала змогу отримати стільки чудових емоцій. Квіти, торти, концерт і безліч приємних слів та побажань», - із захопленням констатує наша героїня.

Великодні свята Олена Миколаївна провела на Башкірівському полігоні, що на Харківщині. Там нині тривають навчання військових. А днями її відпустили на кілька днів на ротацію.

...І знову столичний перон, рідні, близькі... Сльози радості, міцні обійми, квіти і слова подяки. Вдома на господиню чекала сімейна вечеря. Діти Олени так само смачно готують, як і мама. Скажу навіть більше, їхня майбутня професія також пов’язана з приготуванням їжі.

«Мама для нас гарний приклад у всьому, - говорить Олександр. - Ще півроку тому мені було важко змиритися з думкою, що ненька йде на війну. А тепер сам хочу боронити державу, та мене ніхто не відпускає, бо неповнолітній. Тому поки що зосереджений на навчанні. Підпрацьовую також за фахом. Ці кілька днів проведу з мамою. Намагаюся насолодитися кожною хвилиною спілкування. Бо телефонні розмови і можливість дивитися в очі найдорожчій людині - це зовсім різні речі. Мама для мене вже зараз герой, бо все життя вона старається для нас. Тепер же вона дбає не лише про моє чи моєї сестри майбутнє, а про майбутнє всіх українських дітей. Бо мир на землі - це вже перепустка у щасливе життя».

...На полігоні Олена проходила бойове хрещення ще під час перебування в зоні АТО. Інструктор не раз відзначав влучність її пострілів. І чи то жартома, чи з натяком переконував, що з неї б вийшов непоганий снайпер. Та з кухні її ніхто не відпускає. Бо мама Лена готує найкраще, кажуть солдати. Як надалі складуться обставини - знає лише Господь Бог. Та жінка твердо вирішила, що доки війна не закінчиться, додому не повернеться. Бо до Перемоги бійців треба не лише готувати, а й гоДувати.

Сніжана Божок, тижневик «Чернігівщина» №18 (627), 4 травня 2017 року