Нелегкий життєвий шлях ветерана Уляни Ященко

Місяць травень насичений святами. День Перемоги – одне з них. І вже кілька років поспіль в Україні вшановують воїнів-ветеранів впродовж двох днів: 8 травня, як День пам'яті та примирення, та 9 травня, як День перемоги над нацизмом у Другій світовій війні. Дискутувати з цього приводу у даному матеріалі не хотілося б, бо мова в ньому піде зовсім про інше. Багатьох у ці дні вшановували і вітали, не оминули увагою і Уляну Ященко з Корюківки.

95-річна Уляна Григорівна прожила тяжке, але цікаве й насичене різними подіями життя. Народилася вона якраз такого ж квітучого травневого дня (точної дати її батьки не записали) 1922 року в селі Мохначі тодішнього Любецького, а зараз  - Ріпкинського району, у сім’ї простих сільських трудівників. Була найменшою, сьомою дитиною – в родині вже зростало п’ятеро старших сестер і один брат. Маму зовсім не пам’ятає, бо та померла, коли їй, маленькій, виповнилося лише шість місяців. Батькові ж, каже, нікуди було діватися з сімома дітьми, то й одружився вдруге на жінці з сусіднього села.

- Мачуха нас не дуже жалувала, - згадує, опустивши голову. – Всю роботу по господарству виконували ми, малі діти. Їсти ж вона, правда, варила достатньо для всіх – батько слідкував, щоб діти не голодували.

Добре закарбувалося в пам’яті Уляни Григорівни й те, як «розкуркулювали» їхню сім’ю.
- Прийшли озброєні хлопці і, не звертаючи уваги на малечу, забрали з двору двох корів та двох коней, - розповідає, потираючи нервово пальцями однієї руки долоню іншої. – А коли таткові, який став їм перечити, пригрозили засланням до Сибіру, той вночі зібрався і втік до Чернігова.

Мачуха не побажала сама доглядати за чужими дітьми і невдовзі кудись зникла. Батько ж, влаштувавшись працювати на залізничний вокзал, став тоді дітей своїх до себе кликати. Забрав і найменшеньку Улянку та примістив її нянькою у дитячий садочок-ясла. Але працювала там не довго – почалася війна. Коли ж загарбники окупували Чернігівщину, то молодь почали вивозити до Німеччини. Відправляли й молоду Уляну, та дівчина зуміла втекти – вистрибнула з вагону й сховалася в чагарниках. Коли ж дібралася до своїх, то попросилася, щоб записали добровольцем і пішла на фронт, опанувавши ази медико-санітарної справи.
- Вже з весни 1942 року я воювала в артилерійсько-зенітному полку, - пригадувала далі Уляна Григорівна. – Навіть у розвідку неодноразово ходила! А перемогу зустріла у Варшаві…

Розповіла жінка-ветеран і про жахи, які бачила на війні: про пусті очі вбитих, про біль поранених та скалічених, також про те, скільки було поламаних доль багатьох її знайомих та однополчан. Але всі бійці, каже, твердо вірили в перемогу і в те, що рідна земля буде визволена від ворожих військ.

- Часто ходила в розвідку у ворожий тил, - розказувала про свою «службу на війні». - Бо мала вигляд малої дівчинки, оскільки була худенькою й невеличкою на зріст. Всі рази із завданнями впорувалася добре – командир хвалив. А треба ж було все позапам’ятовувати де що у ворога знаходиться і докладно розповісти координати, щоб артилерія влучно цілила. Одного разу ледь не «провалила» завдання, коли несла підпільникам батареї до рації. На краю села причепилися німці з питанням, що я несу в торбинці, так довелося збрехати, що несу ліки хворому братику, а сама так закашлялася, що ті побоялися перевіряти й швидко повідходили.

Розповідала жінка-фронтовик і про дуелі ворожих літаків з їхніми зенітками. На питання, чи багато літаків особисто збила, конкретної відповіді не дала, бо, твердить, що хтозна з чиєї зенітки отримав заряд падаючий і палаючий літак з хрестами. Не лічила вона й скільки перев`язала під вогнем та витягла поранених з поля бою. А тягнути пораненого треба було разом з його особистою зброєю, бо за її втрату солдати несли сувору відповідальність!

- Дуже важко тоді було, але ані в мене, ані в жодного з моїх побратимів-фронтовиків не було сумніву в тому, що ми зламаємо хребет гітлеризму! – підсумувала спогади бойових років. – Так і сталося…
Після ж війни повернулася 23-річна Уляна в своє рідне село і невдовзі вийшла заміж за односельця Петра Ященка. Коли ж чоловіка направили в Корюківку працювати у фабричний відділ кадрів, то поїхала слідом за ним. Купила молода сім’я будинок на вулиці Червонохутірській і, облаштувавши, стала в ньому мешкати. Багато років прослужила героїня нашої розповіді в позавідомчому відділі охорони на прохідній КФТП. Виростили вони зі своїм господарем двох дітей: сина Валентина та дочку Тамару.

- Був і ще один синок, - сумно хитає головою. – Та, коли чоловік працював головою колгоспу в Тихоновичах, якісь недобрі люди весь час погрожували йому. А одного вечора кинули цеглиною у вікно кімнати, в якій якраз я з синочком на руках знаходилася. Попадали ми з ним додолу, позабивалися. Довго трусилися з переляку. Малого ж після того спаралізувало і він невдовзі помер…
Чоловік Уляни Григорівни також чомусь не довго походив по цьому світові – прожив всього 55 років і помер від крововиливу в мозок. Але не опустила рук жінка, вивела в світ і сина, і доньку. Тепер вже тішиться трьома онуками та чотирма правнуками.



- Я, скільки себе пам’ятаю, праці не боялася, - твердить впевненим голосом вже і бабуся і навіть прабабуся Уляна. – Тримала й корову, й поросят, і кроликів. Кури теж завжди були. І город порала – як же без нього? Хоч і важко, але намагаюся не сидіти без діла й зараз. Якщо Бог ще смерті не дає, то значить треба жити та щось робити…

Із цими словами не можна не погодитися і шановному ветерану хочеться побажати жити ще довго й щасливо, без хвороб і прикрощів. Нехай ще довго не полишає Вас здоров’я, Уляно Григорівно! Низький уклін Вам! Тримайтеся! З Днем Перемоги!

Gorod.cn.ua

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: