«У київську міліцію не вийшло – пішов в АТО»

19-річний АТОшник Віталій Мирончик з Бобровиці рік перебуває на службі за контрактом.

Він — тимчасово виконуючий обов’язки командира взводу зенітних самохідних установок. Був у Торецьку, Зайцевому, Костянтинівні.

Хлопець з дитинства мріяв стати військовим. Вдома у рідній хаті в Бобровиці і зараз його дитяча фотографія — малий Віталик з автоматом у руках та вівчаркою (автомат та вівчарка зроблені у фотошопі). На повернення хлопця з нетерпінням чекають мама 38-річна домогосподарка Тетяна, вітчим 36-річний зварник Віктор Лесенко, двоє молодших братів: 17-річний Женя, навчається у Броварському ліцеї, та 10-річний Андрій, а також котик Матроскін (він же Тимоша) і собака Каспер. Є у Віталія дівчина — Даша Швець, працює на «Новій пошті».



— Що син збирається в АТО, не знали до останнього, — розповідає мама Віталія Тетяна Лесенко. На очах у жінки сльози.

— Десь за місяць до того, як Віталій підписав контракт, йому додому прийшла повістка. Я одразу в істерику. А тоді мені сказали, що в армію тільки з 21 року одного беруть, а сину тоді було лише 18. Я трохи заспокоїлася. Думаю, може, медкомісію пройде та й все. А він таке наробив — пішов самовільно, підписав контракт на три роки. Нам сказав про це, вже як речі зібрав. «Я ухожу», — та й все. Віталій працював керівником на два відділення «Нової пошти»: Бобровицьке та Носівське. Кожного дня на роботі. Я й гадки не мала, що він таке задумує.

Як його взагалі взяли? У нього весь час була плоскостопість. Як пройшов медкомісію, не знаю.

Віталій у нас упертий. Навіть де він перебуває, ніколи точно не знаємо. Чи в зоні бойових дій, чи ні. Каже, не можна розголошувати. «Все добре, все добре», — тільки й говорить. Учора зідзвонювалися. Переслав додому свою зимову одежу. Отримали по «Новій пошті» посилку. Написано «Новомосковськ». (Дніпропетровська область. — Авт.). А Жені, брату, казав, що з 15 числа перебуває в зоні АТО.

Зараз про обстріли нічого не говорить. А тоді, як тільки пішов служити, вони часто були.

Розповів, що куля йому у бронежилет в районі плеча якось потрапила. «Уявляєш, — каже, — скільки моє життя коштує?» «Скільки?» — питаю. «Тисячу мені за це заплатили», — відповів.

Він жаліє, що на війну пішов. Мовляв, якби знав, що там така м’ясорубка, в зоні АТО, в житті не підписався б.



Як почався Майдан, у Київ не їздив. Не казав, що піде на війну, коли вона почалася.

Та в нього мрія була — стати військовим. Просто рідний папа Віталія у міліції працює, в Києві. У Віталика з самого дитинства в спальні його фотографія з пістолетом стояла.

А тоді папа пообіцяв, що встроїть його в Києві в міліцію на роботу. Тягнув, і в останній момент — не вийшло. Змушені були йти на «Нову пошту», бо нікуди не вступили.

За рік перебування на службі вдома Віталик був тричі. Днів по десять. Коли у Десні навчався — двічі, і нещодавно, з місяць тому, приїжджав.

Вдома майже нічого не розповідає. Хіба те, що часто холодно, води по коліно і немає чого їсти. Показує на телефоні відео. Своїх друзів, як вони там живуть. Собаку Лайку. Показує і каже, що вже за ними дуже скучив.

А ми за ним сумуємо.



Аліна Сіренко, тижневик «Вісник Ч» №13 (1612), 30 березня 2017 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: