Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям о людях » Про Івана не зі святців, а земного, лукашівського добротворця й солдата



1

Про Івана не зі святців, а земного, лукашівського добротворця й солдата

І обрала ж блискавка саме ту яблуньку. Білий налив. Смачнюча-смачнюча, смак її плодів у крапельку Іван Григорович відчуває й нині. А тоді, розчахнута навпіл, його улюблениця, щойно відцвівши, згасала на очах.

— Посадиш, Ваню, свою, й не одну іще, — заспокоювала сина мама, притулившись до щоки у сльозах. — Ну, сьогодні твоя свинота не забігала в горох чи буряки?



Тарасові-­пастушку тринадцятий минало біля ягнят на пастовні, а Іванкові ще не виповнилося й восьми, а він уже був у підпасичах у «Червоному шляху» — колгоспі, який тримали на своїх селянських плечах і мозолистими руками громади Лукашівки й Підгайного. Свої трудодні приносив у багатодітну родину і найстарший із дитячого хороводу мами Насті. Було їх дев’ятеро у матері. На жаль, не всі, як і його яблунька, прожили людський вік. Хтось не переніс хвороби у голодовку, Павла війна забрала назавжди… І хоч у другому материному шлюбі на початку гіркопам’ятних тридцятих позаможнішала родина, бо вітчим прийшов на обійстя з конем, коровою й телицею, та все ж і на їхньому столі замість хліба були ліплянки зі щавлю та конюшини. Ось тоді, ще пташатком, відійшов назавжди братик Гриша…

Абетку й арифметику дужав Іван Баришовець у місцевій чотирикласній школі і, якщо хочете знати, з перервами в роках закінчив єдину для себе освіту успішно завдяки своїм вимогливим учителям Іванові Євдокимовичу Куцибі та Сергієві Максимовичу Буцану. В добрій пам’яті вони назавжди з Іваном Григоровичем, доки топче він ряст зелений. У пам’яті, яка його не зраджує й у високості нинішніх літ. Далі, по школі, всеобучем і університетами було юнакові й уже зрілому чоловікові життя, добрі люди, яких зустрічав на його стежках і великих шляхах­-дорогах.

Війна почалася для Івана, вважай, із самого початку. Запиленими й росяними дорогами з колгоспною худобою, яку випало супроводжувати в тил з Миколою Пустовгаром, Іваном Нагорним. Особливо з Колею їх єднала з дитинства велика дружба. На три роки старший Пустовгар водив кінну жатку на жнивах, а Ваня помічникував у нього на своєму коні, відвозив снопи до молотарки. Скажемо наперед – і любов до пасічництва передали Іванові Григоровичу Микола Максимович зі Степаном Фалем.

— Хай їм солодко ведеться й там, на своїх небесах, чи їхнім душам, — усміхається ветеран.

— Отож тоді, у 1941­-му, — продовжує розповідати, — дійшли ми з чередою майже до межі Сумщини, проте далі виконувати доручення колгоспників було неможливо. Худоба захворіла на ящур. Та й бомби вже лягали поруч не один день. Поверталися додому, як говориться, батьківськими, як туди, пішки, зустрівши перших німецьких солдатів. Чесно кажучи, було, й не вірив cвоїм очам. У газетах, на плакатах німці були зображені якимись кривуляками, носатими, словом – карикатурними. А тут… Аж хотілося помацати за ніс – чи не приклеєний. Люди, як і ми, тільки пізніше переконалися, що в душах їхніх не людське було й наміри чорні.

Та лукашівських хлопців тоді загарбники легко відпустили, переконавшись швидко, що нестрижені й запилені від довгої дороги юнаки – не солдати, а цивільні люди, які поспішають до своїх домівок.

Довгою була для Івана окупаційна дворічка. Якось жили по-­сільському у прилісовій глибинці, жахаючись час від часу переказами й чутками про звірства загарбників, чорне лихо козарців, червонопартизанців і не тільки. Та сонце вже піднімалося зі Сходу, й до Лукашівки долітали з ластівками теплі, очікувані звістки про перші перемоги, наближення фронту до рідних порогів.

І ось він, пам’ятний вересень 1943­-го і для нашого краю. Іван Баришовець записався в «яструбки», здобуваючи перші солдатські уроки: вартували з ровесниками поліцаї в ­зрадників. Недовго це було, бо знекровленій фронтами армії визволителів потрібні були свіжі сили й на західних рубежах, куди передислокувалися дивізії з досвідченіших воїнів із далекосхідних кордонів, і натомість зміна потрібна була там, де скреготав зубами та стояв на кордоні війни новий агресор. На японському плацдармі випало завершувати Велику Вітчизняну війну і йому, рядовому Іванові Баришовцю. У першому для себе бою він, значкіст­-стрілець, урятував життя своєму ротному. Уздрівши вчасно японського снайпера та поклавши старшого лейтенанта Рижика з ніг на землю, а сам випередив на мить свого колегу­-ворога. Іван був таки знаним стрільцем. У бойових листках не пам’ятає, щоби про нього писали. Але між своїми однополчанами він був відомий та шанований. І перша фронтова медаль Івана Григоровича «За відвагу» – за ту бойову мить, коли він урятував життя своєму командирові. Скільки їх було потім, таких миттєвостей. Іще й донині приходять вони у сни з усієї семирічки на японсько­-корейських рубежах, проростають споминами, щемлять карбами на серці у згадках про бойових побратимів, що загинули навіть на тому короткому, що, здавалося, завершував війну, фронті.

Тільки у 1950 році повернувся він у Лукашівку. Одружився. Пішли діти. Треба було будуватися. На колгоспні трудодні не розженешся, зрозуміло, тому й поїхав у Дарницю, влаштувався башмачником. Нелегка робота, небезпечна, хто не знає її. Меткий Іван Баришовець швидко освоїв професію та хвацько обслуговував аж чотири колії на маневрах вагонів. Уже й подяк заслужив від керівництва станції. Та ось напала туга за селом. Не відпускали, заяви клали «під сукно» в кадрах. Аж поки тодішній голова колгоспу Борис Мороз не дав юнакові направлення на навчання до Мринського училища механізації, а з навчального закладу — довідку, що він уже учень… Державна лінія тоді була категоричною щодо підтримки села. Так вирвався Іван із обіймів залізниці, назавжди попрощавшись із нічними змінами під постійні команди диспетчера й досипання під гуркіт коліс.

Останні три десятки літ він приріс до лісу, прийшовши у лісництво спочатку бензопильщиком, теслею та столяром, а згодом і на обхід умовив його незабутній директор Ніжинського держлісгоспу Григорій Берізка. Порядний і талановитий був керівник. Дбав про колег і про ліс. Сотні молодих гектарів посадив із людьми не лише на вирубках у різних обходах і Іван Григорович Баришовець за свої двадцять літ лісником. Із п’ятого починав. Це — під Козарами, Андріївкою, де особливо плідно працювалося йому із сільчанами. Тут і завершував кар’єру, радіючи молодим дубам, соснам, які набиралися із землі сил, рвучись до сонця й небес.
Вимогливо і водночас справедливо лісникував Іван Баришовець. Бережливим господарем зелених скарбів держави та рідного краю. На своєму мотоциклі лісовими путівцями виринав завжди там, де не хотів би хтось, аби його уздріли. Але в людях не бачив злодіїв. Дрова, матеріал для будівництва, сіно для худоби — будь ласка. Тільки випиши, по­-людському, по-­державному. Саме тому й не було у лісника проблем у роботі по догляду за лісом, охочі працювати у Баришовця стояли в черзі.

— Ображених, упевнений, немає, — усміхається ветеран. — Один, щоправда, був. Знаєте, можна тепер сказати, родич директора, який просив, так би мовити, «башмак» підставити… Та я вперся. Надто вже по-­хамському розумів своє «нічне господарювання» чоловік, іще й пліткував.

Григорій Миколайович зрозумів це, думаю, не лише тому, що заяву поклав про звільнення. Зате його родич став як шовковий, почав у ліс на роботу ходити й чесно заробляти собі і дрова, й деревину для будівництва.

— Пахне мені й тепер ліс, — каже ветеран, — хвоєю, як бальзамом до серця. Далебі, він подарував мені довгі роки, а може, бджоли принесли на крильцях і лагідних жалах та й добавили віку. Більше 60 літ роїлися в моїх вуликах, — усміхається Іван Григорович красиво, тепло, душевно.

Літа беруть своє. Все частіше й лікарі приходять на допомогу. Та він залишається на своїх улюблених берегах, у теплих обіймах доньки Валентини, зігрітий її великою дружною родиною. Шестеро внуків, вісім правнуків — це разом із Любиними, другої доньки.

Крилить душа до роботи. Не сидиться просто склавши руки з улюбленими «Носівськими вістями» чи «Сільськими», з газетами, з якими він у дружбі, вважай, звікував. Із зятем Петром Григоровичем то дровничок спорудили, то комусь рамку на вулики струже, відбувшись добрим майстром­-умільцем у новому ремеслі. Це ще одне з невідцвітних його захоплень. Як пісня воно, стружка з­-під рубанка пахне, як ліс: по­-весняному зелено і по­-осінньому жовтоброво, голосами птаства, грибами та ягодами. Хоч, зізнається, ніколи їх цілеспрямовано не збирав. Просто не вистачало часу. Адже з 1985 року, як демобілізувався вдруге, вже з лісу, через хворобу дружини, столярував та біля бджіл порядкував.

Люди не забудькуваті, пам’ятають. Он скільки зійшлося на його 90­-ліття сусідів, ближніх і земляків, уся велика рідня з удячним словом від щирих сердець, хвилюючими спогадами, з добрими побажаннями, піснями, які повертали Івана Григоровича у босоноге дитинство, фронтову юність, літа в любові до життя й не тільки…

Приємним подарунком були гостини на ювілеї колег — лісничого з Кобижчі Володимира Козловського, лісника Анатолія Галети із солідною грошовою премією та Почесною грамотою від ДП «Ніжинське лісове господарство» й вітаннями від його директора Юрія Болоховця. Молодий керівник – та людяний, із увагою і шаною не за нинішнім часом загальної байдужості. І в буднях, і у святах не забувають у Ніжинському держлісгоспі своїх ветеранів. Нещодавно вітав Івана Григоровича лісничий із нагоди професійного свята з конвертом, соціальним пакетом. І ось знову не забарилися.

Голова районної ветеранської організації Олександра Ляшенко теж прибула на ювілей до свого головного повпреда в Лукашівці. Як до друга і наставника по бджільництву — суддя Володимир Дикий. Делегація журналістів із районної газети на чолі з головним редактором Катериною Гавриш. Голова управління Пенсійного фонду в Носівському районі Ольга Дика.

Щедрий ювілейний вечір. Щаслива, тиха старість. Що ще треба? Здоров’я. Зичимо йому й зичать усі. І ювіляр не заперечував, удивляючись у рідні, дорогі обличчя, розділяючи з гостями їхню радість, повертаючи навзаєм їм власну, свій спокій, любов до життя і набуті його уроки: не тримати зла в душі, не потурати хибним звичкам, у всьому відчувати міру. І будете довгожителями — запевняє всіх ветеран.

Живіть довго, шановний Іване Григоровичу.

Олекса Нестеренко, газета «Деснянська Правда»

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Іван Баришовець, людьскі долі, ветеран, «Деснянська Правда», Олекса Нестеренко

Добавить в:
Армения



ЦентрКомплект