Про що мріє Марія у свої 90?

З Марією Гасе ми познайомилися в Німеччині, де вона живе вже двадцять сім років. У невеличкій скромній квартирі у місті Ройтлінген усе по-простому: недорогі меблі, на білих стінах -фотографії найдорожчих її серцю людей... Мені здалося, що нікуди я з України й не їхала. У далекій європейській країні вперше відчула щось своє, рідне. Дев’яносторічна Марія не замовкала кілька годин. Не лише ділилася спогадами - вона знову переживала все те, що випало на її нелегку долю. Не з книжок ще маленькою дізналася, що таке голод, злидні, війна. Мужнє дівча своїм трьом братам замінило батька й матір. Не цуралася Марія Барч (дівоче прізвище) ніякої чорнової роботи.

У дев’ять років працювала на чайних плантаціях, а коли трішки підросла - на шахті. Зводила будинок, трудилася на землі, тримала телят, свиней... Народила чотирьох дітей, діждалася вісьмох онуків і одинадцятьох правнуків. Уся її рідня живе тепер у Німеччині, та спогади про дитинство, молодість і зрілість, що промайнули на українській, грузинській і казахській землі, й досі ятрять її серце.

- Народилася я дуже давно, - почала свою розповідь Марія Гасе, - в українському селі Щербанка Роздільнянського району на Одещині. Тоді там була німецька колонія Ельзас (поселення німців. - Авт.). Неподалік - кам’яний кар’єр, отож будинки всім зводили кам'яні. Я вже мало чого пам’ятаю, але те, що батька ув’язнили у Ельзасі за нібито переховування у нашому сараї якогось чоловіка, зі спогадів не зітреш. Тоді мені було лише шість... У 1938 році маму, двох моїх братів - Філіпа та Франса - і мене брат батька покликав до сонячної Грузії. Тоді дядько казав: «Приїздіть скоріше, у нас тут тепло-тепло! Ви ж там голі й босі, живете як церковні миші». Послухалися. Згодом до нас і татко приїхав. Ненька незабаром народила ще одного хлопчика, братика назвали Михайликом. Працювала вона в їдальні, але згодом тяжко захворіла. Її відвезли до лікарні в райцентр. Маму провідували удвох із батьком пішки за сім кілометрів...

Але матір Марії з ліжка так і не піднялася, померла від туберкульозу. Напередодні цієї трагічної події батьку приснилося, що нібито його половинка у білому вбранні кудись поспішає і час від часу оглядається. А вранці до нього підійшов якийсь чоловік і повідомив, що дружини вже немає на цьому світі. Ось і не вір після такого у сни!

- Ми залишилися самі: Філіп, Франс, я і Мишко, до речі, йому всього рік і чотири місяці було, - продовжує розповідь жінка. - Своїм трьом братам, а мені виповнилося тільки дев’ять, я замінила і маму, і тата: батька знову ув’язнили як ворога народу. Навчилася їсти готувати, прати, іншу хатню роботу виконувати. Потроху звикла до такого життя. Та якось біда трапилася, недогледіла найменшенького... На плиті стояла каструля з гарячою водою, а Михайлик на лежанці сидів і грався. Раптом почула сильний дитячий крик, вибігла на вулицю. Переконавшись, що все гаразд - брати гамірно гралися у дворі в чижика, поспішила назад у хату. Та, коли повернулася, ледь серце не розірвалося. Мій малесенький братик так постраждав, що болісно й згадувати. Михайлик перекинув на себе каструлю з гарячою водою, - витирає сльози бабуся, - дитяче тіло було схоже на варене м’ясо...

- З хлопцями жили поблизу чайної плантації, - згадує бабуся Марія. - Зранку до школи ходили, а в інший час - чай заготовляли, особливо багато роботи було на канікулах. Потім я знову опинилася на Одещині, аж три дні діставалися української землі на пароплаві. Жила у маминого брата. А повернувшись назад у Грузію, ми знову всі трудилися на чайних полях, батько мріяв заробити хоч трохи грошей, щоб нас одягнути. Але згодом його забрали до трудової армії.

Марію Барч із братами відправили до Казахстану. У дорогу дівчинка насушила сухарів та взяла кукурудзяного борошна, їхали товарняком, вагони ділили з кіньми га коровами. Спали долі.

Коли дісталися казахської землі, місцеві жителі на санчатах відвезли нас у Лосівку, - каже старенька. - Спочатку в клуб завели, а потім поселили до однієї жінки, котра виховувала трьох дітей, окрім них у хатинці мешкала й свекруха. Жили ми всі разом у невеличкій кімнатці, кухні і коридорчику. Я доглядала телятко та поросят, хлопці в ліс по дрова їздили. Бідність була страшна, голод і холоднеча невимовні. Чимало часу наш тато не знав, де ми. Після трьох років служби у трудовій армії він таки нас знайшов. Діставався до нас довго. І пішки йшов через ліс не один день. Не скажу, скільки кілометрів подолав, але ночував на сирій землі, зігрівався думкою, що знову обійме своїх діточок...

Про ті часи Марія Гасс ладна не згадувати, та спогади нікуди не подінеш.

- Ми так хотіли їсти, що ходили на поле збирати колоски... У Філіпа були проблеми з травленням, він навіть ледь не помер. А ще не можу забути той день, коли ми на санях, запряжених кіньми, поверталися в Лосівку через велико озеро. Крига під нами тріснула, здавалося, що ось-ось - і ми опинимося гуртом у крижаній воді. Часу на роздуми не було, отож ми щодуху мчали вперед. Вижили! Ангел охоронець та наш коник врятували від смерті всю нашу сім’ю.

У 1943 році Філіпа забрали до армії, а на тендітні МаріїнІ плечі лягла вся чоловіча робота. Дівчина навіть землю орала биками. Добре пам’ятає, як бик своїм величезним копитом наступив їй на ногу й ледь не роздавив.

Із 1948-го по 1989 рік Марія Барч жила в Караганді. Зустріла тут кохання усього свого життя. Зі своїм Льовушкою, так лагідно називає жінка свого чоловіка, подружжя прожило 65 років.

- За ці літа усе було - і хороше, і не дуже, - зізнається бабуся. -Усе добре не може бути, життя так влаштоване! А познайомилися з Льовушкою на шахті, якій він віддав 29 найкращих своїх років. Спочатку працював у лаві, вугілля кіньми піднімав на поверхню. А коли вже я там стала до роботи, то тварин замінили спеціальні механізми і вагони. Це полегшило роботу шахтарів.

Коли з Льовушкою одружилися, не мали нічого, крім двох подушок і матраца зі стружкою всередині. Бідність та й усе. Але ми не лінувалися, звели чималий будинок у Караганді... Яке ж то життя без діточок? У нас їх народилося четверо: Фелікс, Еля, Марія і Олександр.

До Німеччини Марія і її родина переїхала у 1989 році. Тоді жінці виповнилося шістдесят три. Будинок у Казахстані продали майже задарма, гроші віддали доньці Марії, котра ще вагалася щодо переїзду.

- У нас у Караганді чималий город був, лише помідорів висаджувала триста кущів! - хвалиться довго-жителька. - Вирощувала огірки, які ж гарні родили! А пахли... У Німеччині таких не знайдеш. Бувало, просто з грядки їла, не митими. А як із дітьми хліб із цибулею смакували! Біля парника у затінку примостимося і жуємо. Яке ж усе соковите і запашне! Кріп пучечками рвали і також на городі його й з’їдали. Ех...

її Льовушка залишив світ у дев’яносто один. Майже три роки за чоловіком доглядала дружина. Останній місяць свого життя Лев Гасе перебував у спеціальному закладі для престарілих людей. Вмовили Марію оформити туди батька і дідуся діти й онуки. Довго пручалася, та коли вже сама заслабла, погодилася. Син Фелікс тоді сказав неньці: «Мамо, пожалійте себе хоч раз». Пожаліла.

Тепер інколи Марія Гасе докоряє собі, мовляв, якби її дорогий чоловік поряд із нею був - ще пожив би. Та, коли підійде до портрета свого Льовушки, поговорить із ним тихенько, поплаче - заспокоюється.

До квартири старенької мами і бабусі приїздять чи не щодня діти, онуки й правнуки. Свіжі овочі, хліб, інші продукти везуть. Іноді Марія й сама до крамниці ходить. Свіжим повітрям дихає, знайомих зустрічає.

З екрана домашнього телевізора чує лише німецьку мову. Розуміє її добре, але спілкується з рідними переважно російською. Про події в Україні їй розповідають онук Ойген і його дружина - українка Тетяна, котрі живуть неподалік.

Останнє моє запитання до бабусі Марії: про що вона мріє у свої 90?

- Якщо в людини є бажання - вона живе! Ніколи не треба забувати, що найцінніше у світі - життя. Все інше не важливе. Я мрію, щоб ніхто не знав, що таке голод і війна. Ці найстрашніші слова нехай лишаються словами. Мені болісно від того, що у вашій країні відбуваються бойові дії і гинуть люди... Українці заслуговують на мир і щастя! Я мрію, щоб у вас, як і у нас, все було добре, - наостанок сказала довгожителька.



Троє братів Марії Гасе уже померли. А вона - живе! Мабуть, її загартували холодні й голодні будні, безхліб’я, бідність і безмежна сестринсько-материнська любов.

Лариса Галета, "Деснянка" №3 (636) від 19 січня 2017

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: