Смаженим насінням торгували і хати будували...

У це важко повірити, але саме завдяки маленьким зерняткам соняшнику ледь не кожен третій мешканець Козацького, що на Бобровиччині у свій час ставав на ноги. І що найцікавіше, це були не аграрії, а звичайнісінькі перекупи, які збирали по людях насіння, щоб потім, долаючи відстань у понад 4 тисячі кілометрів(!), продати його 180-грамовими склянками(!) на морозі у 40 градусів!


На такі подвиги здебільшого наважувалися жінки. На щастя, ще живі ті люди, які поринаючи у спогади, з якимось особливим переживанням згадують 70-ті роки минулого століття.

Загартовані сибірськими морозами і ... життям

Тоді їм доводилося провести чотири доби в потязі, щоб потрапити до холодного Новосибірська і там за кілька тижнів розпродати 15-20 кубинських мішків смаженого насіння соняшнику. 20 копійок за горнятко. Важко навіть уявити скільки таких горняток у мішку... А в кільконадцяти? Волосся просто стає дибки. Для новосибірців то були справжнісінькі ласощі. Бо окрім козачан ніхто не привозив чорного смаженого насіннячка. І хоча у наших земляків під час продажу примерзали до склянок пальці рук – український товар йшов за милу душу. Поверталися наші земляки не лише з кількома теплими кожухами та яскравими хустками, а й з чималим заробітком. За кілька таких поїздок вдавалося навіть хату побудувати. Саме дах над головою постійно нагадує Ганні Григорівні Самсон про зимові подорожі до Сибіру. Жінка все життя крутилася, як білка в колесі: з настанням весни і до пізньої осені в колгоспі, на фермі, а взимку – з насінням до Росії. І все це аби дати своєму єдиному сину достойну перепустку у майбутнє.

Нині старенькій 78 років. Здоров’я вже зовсім не те. А от пам’ять дуже гарна. Бо нелегкою працею все в житті діставалося. Для багатьох представників сучасної молоді такі одкровення літніх людей дивина, а для наших бабусь – це реалії життя, які точно не назвеш райдужними. Словом, радянська торгівля людей без сумніву гартувала.

«Їздили тоді ближніми селами, скуповували насіння за копійки, потім пересмажували, пакували у великі мішки і товарним потягом з Бобровиці відправляли на Сибір, - згадує Ганна Григорівна. - Робили це частіше вночі, щоб ніхто не угледів. Тоді чекали на звістку. І як тільки товар прибував на місце призначення, сідали у поїзд і їхали. Чотири доби добиралися в одну сторону. Які тільки там морози у тому Новосибірську, ви собі навіть не уявляєте. Ми нині мерзнемо, коли –20, а там –40, зазвичай. По три тижні доводилося там жити, доки не розпродаємо».

Наша героїня побувала у далекому Сибіру з десяток разів. За кошти, що заробила побудувала гарну хатину: високу, простору з великими вікнами – тоді мало в кого такі були. А жінка змогла, хоч і була матір’ю-одиначкою. З часом і газ провела, адже крім поїздок до Росії справно трудилася у колгоспі з ранку до ночі, була передовичкою. У бабусі Ганни й нині скрізь порядок і затишок. Хоч тепер опалюється газом та піч не викинула. Тривалий час там їсти готувала, все життя хліб, паски випікала. А тепер сил, на жаль, немає. Син, для якого звела будинок нині в Києві, забирає до себе й неньку та не може жінка без рідних стін, хоч і тяжко самій.



Зароблене ховали... ближче до серця

З гумором пригадує тривалу у два тижні «подорож» до Західного Сибіру Ганна Михайлівна Фенюк. Жінка побувала там лише раз, а грошенят таки вдалося підзаробити. Вистачило і на те, щоб послати підлогу в будинку і на ремонт.

«1700 рублів привезла, кожух батьку, хустки всім, - посміхається Ганна Михайлівна. – Це були ловкі гроші, бо зарплата тоді десь 60 карбованців сягала».

«Моя свекруха, Катерина Мусіївна, багато історій розповідала про ті заробітки, - приєднується до розмови секретар сільської ради Валентина Горда. – Їй довелося багацько разів там побувати. Казала, що не тільки потягом, а й літаком «Новосибірськ-Бориспіль» люди добиралися. 70 рублів коштувало, але зручно й швидко. Не треба четверо суток у вагоні трястися. Я пам’ятаю, як вона у 1986 році, це вже при мені було, на продажі насіння заробила дві тисячі карбованців чистого прибутку. Уявляєте, скільки треба було працювати років у нашому селі, щоб такі гроші в руках потримати? Але все-одно не вийшло б, бо зарплату ми, зазвичай, одразу й витрачаємо. Сильні духом ті люди, що їздили і не боялися: ні міліції, ні морозів... Ніщо не зупиняло їх. Так і розбудувалося Козацьке, завдяки соняшниковому насінню».

Жінки починають загинати пальці, пригадуючи тих людей, які їздили на «соняшникові торги». Лише з однієї вулиці з десяток прізвищ.

«Є такі, що один раз побули і все. А є, що двічі на рік їздили. І весь час взимку, бо в теплу пору року роботи повно вдома. Тоннами насіння продавали. Розповідали, як 250-грамові склянки обпилювали до 180 грамів. 20 копійок за оце невеличке горнятко. За день вторговували стільки, що ледь рухалися від набитих мідними грошима кишень. Потім несли до крамниці і там міняли на вагу, бо знали вже скільки карбованців буде з кілограму монет номіналом у 20 копійок, наприклад. Наторговане ховали, як же це правильно сказати – ближче до серця», - сміється Ганна Михайлівна.

«Чё за палки привезла?..»

Різні ситуації траплялися з козачанами. Хтось красно дякував за смажені ласощі та траплялися й такі, що звинувачували, мовляв, насіння пофарбоване чи пересмажене, чи ще якесь. Словом, усім не вгодиш.

«Маленькі зернятка кажуть: «муссором торгуешь». Великі, мовляв, чё за палки привезла? Але більшості сибірякам подобалося наше насіння. Купували одразу по кілька стаканів. Розмітали швидко. Навіть чималі купюри розмінювали, аби насіння полузкати. Я ходила торгувати не на базар, бо там довше треба було стояти, а ближче до якого-небудь заводу. Бувало, що обкрадали наших людей. Одного чоловіка з Козацького обчистили до нитки, то в нього серце не витримало і помер там бідолаха. Та й такі випадки не зупиняли наших людей. Кожен хотів краще жити, родину годувати і хату будувати – от і їхали», - підсумувала Ганна Фенюк.

Неодноразово доводилося чути історії від літніх людей, як за радянських часів важко було дістати той чи інший товар. Про дефіцит ковбаси, консервів і навіть туалетного паперу. Нині нам важко уявити, що колись пару взуття чи зимове пальто треба було «діставати по блату», чи записуватися у чергу, аби його врешті-решт придбати... Розповіді, як наші бабусі чи то батьки їздили торгувати салом, цукром, а з певного регіону привозили щось дефіцитне, хоч і дивина, але не новизна. А от про те, що насіння соняшнику могло приносити такі прибутки та для цього треба було долати відстань в одну сторону, як до Парижу й назад – просто вражають. Раніше у дефіциті було щось, що захоплює. У чого, як казав Аркадій Райкін у відомій кінострічці «Люди і манекени»: «вкус спицифисский». Нині будь-який «специфічний смак» - не проблема. У дефіциті лише гроші...

Сніжана Божок, "Чернігівщина" №31 (588) від 4 серпня 2016

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: